Вірер: "Українці ніколи не здаються"
Титулована італійська біатлоністка Доротея Вірер проводить один із найгірших сезонів у своїй кар'єрі. Причина - постійні хвороби, які не дозволяють ексволодарці Кубка світу набрати фізичні кондиції. У розмові з Олександром Гливинським італійка поділилася враженнями про поточний сезон, згадала минуле та анонсувала гучну заяву...
— Доро, востаннє ми спілкувалися з Вами в Антгольці-Антерсельві – 2020 року, на успішному для Вас домашньому чемпіонаті світу. Що найбільше закарбувалося у пам’яті з того час?
— Так, ті змагання стали ідеальними для мене, хоча цього ніхто й не очікував. Але мені дуже пощастило на тому чемпіонаті світу і тому спогади просто неймовірні.
— Перед тим мундіалем Ви дуже хвилювалися?
— Надзвичайно. Я, взагалі, не могла спати упродовж тижня до цього чемпіонату і так само під час самих змагань! Насправді це був дуже важкий чемпіонат для мене, але, у підсумку, я була на сьомому небі від щастя, тому що виграла медалі вдома (2 золотих і 2 срібних. – ред.) і для мене це вартує більше, ніж олімпійські медалі.
— Антгольц та рідні трибуни завжди надихають Вас, навіть цього сезону, який є відверто невдалим для Вас. Однак вдома ви здобули "срібло" у класичній змішаній естафеті.
— Так, справді, цього разу я хворіла занадто часто і тому я жодного разу не була у формі під час гонок. Я змушена була робити паузу цього сезону раз за разом. Нарешті, в Антгольці, і зробили черговий рестарт, ми взяли медаль у міксті. Це добре, я дуже люблю змагатися вдома, тому що там ідеальні умови для змагань, а це любить кожен атлет (усміхається – ред.).
— Якщо я не помиляюся, Ви хворіли чотири рази цього сезону?
— Саме так.
— Як Ви зараз себе почуваєте після чотирьох хвороб, які спіткали Вас у цьому сезоні?
— Зараз краще, але, звичайно, я відчуваю, що пропустила дуже багато годин тренувань і чимало гонок, що дуже відчувається, особливо тут на чемпіонаті світу, а я до цього зовсім не звикла (сміється. - ред.). Та наразі я сфокусуюся на найближчих перегонах, а потім зроблю собі якісь канікули.
— Сподіваючись, що хвороби уже позаду, Ви плануєте взяти участь у решті гонок сезону? — Ні, гадаю, у цю суботу після жіночої естафети, я скажу дещо про своє майбутнє, тож почекайте …
— Ось і цей момент, адже останнім часом Вас лише й питають про майбутнє… Так, щодня упродовж останніх двох років точно…
— Отож, нам слід приготуватися до Вашої заяви у суботу?
— Саме так, почекайте ще зовсім трохи
— Гаразд, ми не знаємо, поки що, чи Ви будете змагатися аж до Олімпіади 2026 року, що відбудеться у Мілані та Кортіні-д’Ампеццо, однак принаймні, що Ви думаєте про цю Ігри, які повертаються до Італії – востаннє Зимова Олімпіада була у Торіно-2006 року, а у Кортіні була, взагалі, далекого 1956-го…
— Звісно, це крута подія і не кожен атлет має у своїй кар’єрі таку можливість – виступати на Олімпіаді, що відбувається у тебе вдома, але цього разу це відрізнятиметься. Як на мене, це швидше виглядатиме, як чемпіонат світу, адже змагатимуться ті ж самі люди, біатлон буде в Антгольці, це не буде так само як, скажімо, у Пйончангу чи Пекіні – нічого нового.
— Але й ціна медалі буде іншою…
— Так, звичайно, буде більше уваги медіа, але для нас, атлетів, як мені відчувається, це буде як етап Кубка світу або світовий чемпіонат. Думаю, що нам бракуватиме того, що відбувається на Іграх поза самими перегонами – зустрічі з атлетами з інших країн, з інших видів спорту – принаймні, мені так здається.
— Дещо несподівана думка про Олімпіаду – з трьох попередніх Ви кожного разу привозили додому медаль. Так виглядає, що на домашній Ви не плануєте бути учасницею. Не зізнаєтеся нам зараз, ще до суботи?
— Ні (усміхається. - ред.)
— Тоді згадаймо про Ваші попередні вдалі виступи тут у Новому Месті. 2011 року Ви стали тут триразовою чемпіонкою світу серед юніорів, а вже через два роки здобули свою першу медаль на дорослому чемпіонаті – "бронзу" у жіночій естафеті. Знакове місце для Вас?
— Так, звісно! 2011-й – дуже особливий рік для мене. Тоді я не була професійним атлетом – тренувалася собі трохи, але ніколи не ставила собі за мету вигравати медалі. І так само 2013-го – та "бронза" стала сюрпризом для всієї Італії. Але, як виявилося, це стало гарним стартом для розвитку моєї кар’єри, впродовж якої мені вдалося здобути.
— Ну, не так уже й давно! А Нове Место і надалі надихає біатлонний світ – тут неймовірна атмосфера: фанати дуже галасливі. Чи Ви вважаєте, що це місце є найбільш "гучним" у біатлоні?
— Я думаю, що це дуже особливе місце. У мене є чимало фанів з Чехії, тож я почуваю себе тут дуже добре. Але загалом місцеві вболівальники дуже класно підтримують всіх атлетів і це – унікально. Звісно, коли повз трибуни проїжджають чеські біатлоністи, підтримка неймовірно потужна. Певне, погоджуся з Вами, що це одна із найбільш гучних арен біатлонного світу.
— Цей галас заважає чи додає куражу?
— Це залежить. Скажімо, я фокусуюся на стрільбі та техніці бігу, тож, взагалі, не зважаю на те, що відбувається навколо.
— До слова, попередній чемпіонат світу тут – 2013-го року був дуже успішний для України – наші дівчата виграли тут 5 медалей. Власне, як ми уже згадували, Ви здобули свою першу світову "бронзу". Думаю, Ви пам’ятаєте своїх українських опоненток з недавнього минулого?
— Так, я дуже добре пам’ятаю сестер-близнючок Семеренко, адже вони змагалися зі мною упродовж багатьох років. І також Підгрушна, Юлія (Джима – ред.), котра завжди була поруч на етапах Кубка світу. Вони були завжди дуже сильні, особливо у стрільбі. Так само зараз – Меркушина, котра стріляє так швидко, що це просто неймовірно! (усміхається – ред.)
— Чи Ви зауважили нашу молоду дебютантку Христину Дмитренко, яка посіла тут 8-ме місце в індивідуалці?
— Тут? А, так! Вона дуже молода, чи не так?
— Так, їй 24.
— Так-так! Я пам’ятаю як вона виглядає, але ніколи поки не спілкувалася з нею (сміється. – ред.).
— Як би Ви оцінили перспективи нашого молодого покоління, яке поки що поступається класу тих українських атлеток, про яких ми з Вами згадували щойно?
— Це завжди по-різному і це завжди змінюється. Скажімо, певні країни певний час є дуже сильними, а потім у них не така талановита генерація біатлоністів і тоді інша нація виходить на перші позиції. Це постійний процес. Я впевнена, що в України є всі шанси, аби повернутися на високий рівень. І, звичайно, це також через нинішню ситуацію у Вашій країні. Я навіть не знаю, як вони тренуються. Але знаю, що вони сильні.
— Так, під час війни вони змушені більше часу тренуватися за кордоном, ніж представники інших націй. Українським вболівальникам, які, попри війну, стежать за змаганнями у біатлоні, буде приємно почути звернення від Вас…
— Так, я дуже сподіваюся, що український біатлон буде знову дуже сильним, особливо після цієї важкої ситуації, у тому числі й для спорту. Ваші атлети показують, що вони ніколи не здаються і роблять усе можливе для того, щоби залишатися на професійному рівні. Також, я гадаю, що вони є великими людьми, які показують, що вони змагаються, продовжують займатися біатлоном.
— На завершення скажіть, будь ласка, що на цю мить для Вас є найважливішим у Вашій кар’єрі та особистому житті?
— Для мене? Загалом?
— Так.
— Весело проводити час, насолоджуватися часом разом з моєю сім’єю. Так, ось і все! (сміється).