Жаботинський: На Олімпіаді Шварценеггер уболівав за мене
Грудень – особливий місяць у житті великого українського богатиря. Саме в цьому місяці далекого вже 1953 року Леонід Жаботинський виступив на своїх перших змаганнях з важкої атлетики – чемпіонаті харківської обласної ради. Тоді п'ятнадцятирічний підліток, який важив 82,6 кг, підняв у жимі 50 кг, вирвав стільки ж і штовхнув 70 кг, набравши в сумі 170 кг. А вже через десять років Жаботинський встановив свій перший світовий рекорд – подужав у ривку 165 кг. Ну а його рекорд у триборстві, який свого часу вражав уяву, становив 590 кг.
Досьє. Леонід Іванович ЖАБОТИНСЬКИЙ (28 січня 1938 р., село Успенка Сумської області – 14 січня 2016 р., Запоріжжя). Штангіст, дворазовий олімпійський чемпіон у суперважкій вазі (1964, 1968). Чотириразовий чемпіон світу, дворазовий чемпіон Європи. Багаторазовий чемпіон тоталітарної країни СРСР, 19 разів вносив поправки в таблицю світових рекордів. З Леоніда Жаботинського написаний кошовий отаман у діорамі "Військова рада на Січі" в Музеї історії запорізького козацтва (художник М.Овечкін). У 2016 році на честь Жаботинського було перейменовано вулицю Правди в Запоріжжі. 26 жовтня 2017 року в центрі Запоріжжя відкрито пам'ятник Леоніду Жаботинському, який виготовлено з бронзи в натуральний зріст 1,93 м (скульптор Е.Гурбанов). У 2018 році на честь Леоніда Жаботинського Національним банком України було випущено монету номіналом 2 гривні. Щорічно в Запоріжжі проводяться турніри на призи Леоніда Жаботинського.
Добре дружити з найсильнішою людиною у світі!
"Жаботинський в Алушті!" – гримів увесь Крим, коли 1965-го збірна СРСР проводила збори на спартаківській базі цього милого курортного міста. Саме тоді я вперше побачив українського суператлета на власні очі. Мені, хлопчику, дуже пощастило: наживо спостерігав, як перший силач світу азартно ганяв на базі у футбол, як народ на пляжі, де яблуку ніде було впасти, шанобливо зсував тапчани, відкриваючи для богатиря з богатирів живий коридор до хвиль Чорного моря. Знаю, подивитися на "самого Жаботинського" приїжджали люди з Ялти, Севастополя, Сімферополя...
І, звісно ж, назавжди запам'ятався зимовий день початку 1967 року, коли батько, відомий спортивний фотокореспондент Йосип Шаїнський, взяв мене із собою на тренування Жаботинського до одного з київських залів. Години дві дивилися, як силач тягав тонни заліза. Батько, зрозуміло, багато знімав. Коли після тренування з татом вийшли на подвір'я, наш "Запорожець" знайшли ледве-ледве – хуртовина його мало не засипала. Сам зрушити з місця "горбатий" був не в змозі. Нічого не змінилося і після того, як я щосили штовхав машину ззаду.
Тоді батько прийняв єдине в тій ситуації правильне рішення – пішов за Жаботинським. Виявилося, що сил після тренування в нього ще вагон. Бадьоро підбіг до "горбатого", попросив мене не заважати і без видимих зусиль з першого ж підходу, посміхаючись, виштовхав машину із замету. Мені навіть здалося, злегка її підняв – разом із батьком, який сидів за кермом. Добре дружити з найсильнішою людиною на Землі!
Леонід Жаботинський з Йосипом Шаїнським
Міліціонери просили у злісного порушника автограф
Батько знав Жаботинського задовго до тієї зимової київської історії. На жаль, на першу переможну для українського богатиря Олімпіаду в Токіо він не їздив – 1964 року спортивних фотокореспондентів із Києва на Олімпійські ігри не пускали. Але в СРСР, знімаючи Жаботинського, батько відклацав не один десяток плівок. І не тільки на помості. Фотографував удома з мамою, за кермом автомобіля, у школі, де той навчався.
Одного разу зробив із Леоніда завзятого рибалку. На прохання батька в рибному радгоспі як реквізит забезпечили щуку, міцно причепили її до гачка і вручили Жаботинському разом зі спінінгом. Для більшої правдивості тато попросив ще підсаку і плащ із капюшоном. Леонід сів у човен і з задоволеним обличчям демонстрував рибину. Кадр обійшов багато видань.
Знімання було на Дніпрі в Запоріжжі, де Леонід проживав. Щоб зібрати про нього якнайбільше матеріалу, батько та його колега журналіст Леонід Горіловський (автор літературного запису книги Жаботинського "Сталь і серце" – примітка Ю.Ш.) домовилися з Леонідом з'їздити до Харкова, де дворазовий олімпійський чемпіон провів юність. Добиралися на "Волзі" богатиря. Знай заздалегідь, як той рулить, скористалися б, напевно, іншим транспортом. Жаботинський хотів бути першим не тільки на помості, а й на шосе – тому тиснув на газ до упору.
Водія не бентежили ні вузька дорога з вибоїнами, ні зустрічні машини. Мотор "двадцять першої" "Волги" ревів, гальма під час маневрів верещали, а Леонід за бубликом посміхався та ще й травив веселі байки. Але батькові з Горiловським, які не звикли до таких перегонів, було не смішно – від страху втискалися в спинки сидінь. Кілька разів лихача, який завжди набагато перевищував швидкість, зупиняли автоінспектори.
Однак Жаботинського вони тут же впізнавали і замість того, щоб злісного порушника штрафувати, просили автограф. Після таких "санкцій" Леонід знову "вичавлював" з машини всі соки. А пасажирам вимотував останні нерви. До речі, любов до швидкої їзди у Жаботинського не минула і через десятиліття – вже із сивиною на скронях не раз ганявся в європейських авторалі.
А першим його автомобілем був... крихітний "Запорожець", подарований запорізьким заводом "Комунар". Щоб сісти за кермо, максимально відсував сидіння назад. Пам'ятаєте, точно такий "привид шосе" був і в мого батька на початку 1967-го. Тоді я, підліток, якому йшов 15-й рік, заговорити з чемпіоном, звісно, не наважився. Але він сам мене підкликав, і батько закарбував нас на фотоплівці.
Леонід Жаботинський та Юхим Шаїнський, 1967
Минуло понад сорок років, і я, вже журналіст, брав у Жаботинського інтерв'ю. Попри солідний вік, Леонід Іванович, як і раніше, перебував у чудовій формі, був веселим і товариським. Я ж, розмовляючи з ним, ловив себе на думці, що часом торопію, ніяковію. Як тоді в київському спортзалі, Жаботинський, відчуваючи деяке моє сум'яття, часом першим давав мені "пас". Ось деякі витяги з того інтерв'ю 2008 року. Мені здається, вони цікаві й сьогодні.
300 кілограмів над головою
– Запитання, яке вам, багаторазовому рекордсмену світу, не можна не поставити. Яка межа зростання результатів у штангістів-суперважковаговиків? Чи може коли-небудь людина утримати над головою, припустимо, 300 кг?
– Дивімося на речі реально. За один раз підняти три центнери людина не в змозі. Поки що... Хто знає, може, в процесі еволюції коли-небудь з'являться незвичайні богатирі зростом під три метри. А рекорди завжди потихеньку зростатимуть. Пам'ятаєте, колись здавалося, що 10 секунд на стометрівці – межа. Нічого подібного. По кілька сотих секунди народ почав від "круглого" результату відщипувати. І в моєму виді штанга поступово важчала. Не сумніваюся, хлопці й надалі потроху додаватимуть.
Ліворуч – дворазовий чемпіон Європи, автор 3 світових рекордів, Яків Куценко. У центрі – чемпіон Олімпіади-80 Султан Рахманов, праворуч Леонід Жаботинський
Ну а щодо конкретних результатів, то, гадаю, штовхнути 270 кг цілком реально (сьогодні світовий рекорд, установлений 2021 року грузинським богатирем Лашею Талахадзе, 267 кг – примітка Ю.Ш.). Але для цього, можливо, потрібна якась інша методика тренувань. І, зрозуміло, необхідно, щоб з'явився талант, який вирізнявся б величезною працьовитістю, потрапив би в хороші тренерські руки, був би психологічно стійким.
– Уявіть, що вам нині 25 років. Який результат показали б у сьогоднішніх умовах, за сучасної методики тренувань?
– Якби я в молодості стільки знав, скільки зараз... Ось тому-то дуже важливо, щоб поруч зі спортсменом був хороший сучасний тренер. Мені з наставниками щастило – спочатку тренувався у харків'янина Михайла Світличного, потім став працювати з киянином Юхимом Айзенштадтом, а в збірній ще й з Олексієм Медведєвим. Звичайно, сьогодні я підняв би набагато більше, ніж сорок років тому. Користуючись новими методиками, навантаженнями, харчуванням.
Не варто забувати, що юність припала на повоєнний час. Мама з татом працювали на Харківському тракторному заводі, особливого достатку на столі в нас не було. До того ж я, брат, бабуся і батьки жили в одній кімнаті площею 14 квадратних метрів. Загалом, доводилося несолодко. Нинішньому поколінню все-таки легше. Але я тоді просто рвався на стадіон. Між іншим, перший значок майстра спорту отримав як штовхач ядра. Виступав навіть на Всесоюзній спартакіаді профспілок.
Леонід Жаботинський на відкриті Спартакіади, 1967
Пам'ятаю, переміг естонець Хайне Ліпп, якому в нас настільки не довіряли, що так жодного разу й не випустили на міжнародні змагання. Я ж штовхнув ядро на 13 метрів із "копійками". Воно по сектору покотилося і збило прапорець рекорду СРСР. Це дало привід одній із газет про мене написати:
"Молодому Жаботинському призначено долею побити всесоюзний рекорд".
У принципі прогноз збувся – але в іншому виді спорту.
– Ми трохи відволіклися...
– Повертаємося до штанги. Ще на рубежі шістдесятих – сімдесятих я психологічно був готовий піднятися на новий рівень результатів, планував рекорди. Думаю, за нинішніх умов, за сьогоднішніх методик я іранцю Резазаде (олімпійський чемпіон 2000 і 2004 років, встановив 7 світових рекордів – примітка Ю.Ш.) не поступився б. А тоді, сорок років тому, домогтися більшого, на жаль, завадили травми, болячки.
– Попри проблеми зі здоров'ям, вам після кількох років перерви все-таки вдалося повернутися у великий спорт.
- У мене в нирці засів великий камінь. Чудовий хірург Борис Гехтман під час операції м'яз мені не розрізав, а розривав – щоб скоріше загоївся. І сказав мені: "Вийдеш ще на поміст!" І мав рацію– я потім знову світові рекорди встановлював. Але якось, граючи у волейбол, серйозно пошкодив меніск: після чергового стрибка невдало приземлився, і коліно не витримало – все-таки важив під 180. Довелося з великим спортом закінчувати.
В гостях у губернатора Каліфорнії
– Відомо, що ви в прекрасних стосунках з Арнольдом Шварценеггером...
– Виявляється, ще 1965 року, коли я приїжджав до Відня на святкування ювілею газети "Фольксштімме", він, 18-річний хлопець, узяв у мене автограф... А наприкінці січня 2004 року на мій домашній телефон зателефонували з поштового відділення і повідомили, що для мене отримано міжнародну телеграму. Уже за чверть години вона була в мене в руках, і я прочитав, що губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер запрошує в гості.
Гріх було відмовлятися, і ми з сином Русланом полетіли до США. Шварценеггер прийняв нас у губернаторському кабінеті, де ми довго розмовляли про спорт, політику, взагалі про життя. З'ясувалося, що Арнольд уболівав за мене ще на Олімпіаді в Токіо – навіть попри те, що моїми суперниками були американці Шеманські та Губнер...
Потім, літаючи на губернаторському літаку, ми протягом кількох днів знайомилися з Каліфорнією. Запам'яталося й те, як разом з Арнольдом відвідали світовий чемпіонат серед жінок із бодибілдингу. Після змагань до нас підійшла "Міс Олімпія" Лінда Міррей, з якою ми перекинулися кількома словами. Загалом, було дуже цікаво, і час у гостях пролетів швидко.
Легендарна битва з Власовим
– Раз уже зайшла мова про токійську Олімпіаду, то не можна не запитати про ключовий епізод вашої битви з Юрієм Власовим, якого вважали фаворитом (олімпійський чемпіон 1960 р., чотириразовий чемпіон світу - 1959, 1961, 1962, 1963 рр., народився в Макіївці, виступав за Москву – примітка Ю.Ш.).
Як відомо, у другому підході в поштовху ви не взяли 217,5 кг – вагу, що перевищувала на той час світовий рекорд. Ба більше, у тій спробі виглядали абсолютно безнадійно – упустили штангу, протягнувши її лише до колін. Після вас до цієї ваги у своїй останній спробі підійшов Власов, який лідирував у триборстві, і теж не взяв.
Кажуть, побачивши ваш невдалий підхід, остаточно увірував, що вже став чемпіоном: мовляв, Жаботинський потрібні для перемоги 217,5 кг у завершальному підході не штовхне. Але ви вкрай несподівано для Власова в останній спробі впевнено взяли вагу – і завоювали золото. Дуже багато хто стверджує, що другий підхід Жаботинський завалив свідомо. Вони мають рацію?
– Усі ці розмови про те, що я навмисно не взяв вагу, нісенітниця. Просто другий підхід вийшов з усіх боків невдалим – підійшов до штанги недостатньо зібраним, забув про техніку. Повірте, не було в мене наміру перехитрити суперника. Ну як можна на змаганнях такого грандіозного масштабу і колосального психологічного напруження втрачати підхід, передостанню спробу! Про яку тактику тоді можна було говорити! За такої "хитрості" найлегше перехитрити самого себе. Та й, чесно кажучи, я був упевнений, що Власов в останній спробі 217,5 все-таки візьме. Повторюю, кожен підхід був на вагу золота. Ну, а у третьому я зібрався, сам собі сказав: "Підняти за всяку ціну!" І взяв.
Кураж був такий, що штанга полетіла нагору, немов валіза на верхню полицю. Думаю, якщо потрібно було б, штовхнув і 230 кілограмів. До речі, ця вага на тренуваннях мені підкорялася... Тоді в Токіо головним суддею у нас був англієць лорд Стейт, який явно не мав симпатії до Радянського Союзу. Коли підняв 217,5 кг, він дав відмашку: "Опустити!". Але я подумав: "Ні, про всяк випадок потримаю ще". Стейт, бідний, аж із крісла піднявся і знову кричить: "Опустити!" Тільки після другої команди я штангу кинув. Зал заревів... Потім японські газети писали: "Хто не бачив поєдинку Жаботинського з Власовим, той не бачив Олімпіаду".
Поставив бика на коліна
– Як познайомилися з дружиною Раїсою?
– О, це ціла історія! Я переміг у Запоріжжі на республіканських змаганнях і, зрозуміло, був у чудовому настрої. Запропонував приятелеві Віті сходити на виступ Тарапуньки і Штепселя. Квитків, звісно, не було – артисти Тимошенко і Березін гриміли тоді на всю країну. Але ми упросили адміністратора, і нам принесли два стільці. Мій поставили біля дев'ятого ряду. По сусідству виявилася чудова, дуже красива дівчина. Рая. Призначив побачення. І пішло... Через багато років я розповів цю історію Тимошенку і Березіну. Ті відреагували передбачувано: "Так наливай, ми ж тебе одружили!" Куди діватися? Посиділи нормально.
Леонід Жаботинський з дружиною
– Чув, що одного разу на вас із Раїсою хулігани напали?
– Це було, коли вже одружилися. Зібралися в театр, зачинили квартиру, а в парадному – темрява, жодної лампочки. Там і чекали нас троє з місцевої шпани – почали вимагати гроші. Я одразу зрозумів, що треба добряче "отоварити" зухвальців, і попросив Раю відійти в сторону. Після мого удару кулаком зверху вниз перший ліг одразу. Другому я заїхав у живіт. Третій утік. Але в театр того дня ми вже не пішли...
– Правда, що в молодості ви і з биком справлялися?
– Якось приїхав у рідну Успенку провідати дідуся. Тоді я центнер важив, ядро штовхав, штангою займався. Вийшов з подвір'я і бачу – корів з пасовища на доїння женуть. Я й раніше чув, що в стаді забіякуватий бичок завівся, який не давав спокою селянам. А тут дивлюся – всі врозтіч. Жінки кричать: "Обережно, бик! Не дай Боже на роги підчепить". Не встиг моргнути – бик просто на мене мчить. З переляку схопив його за роги й на себе смикнув. А він як зареве, а потім – на коліна. Потім піднявся і навтьоки. А селом і районом пішла чутка, що онук Жаботинського приборкав бика, і той тепер нікого не чіпає.