Микола Кравченко: "Війна змінила напрям, але не змінила принципів"

Засновник Balu Fighting League Pro та ліги BFL.pro

Я взагалі не планував відкривати благодійний фонд, я просто хотів тренувати дітей, та дати їм зал, де тепло, все чесно і безплатно. Бо сам знаю, як воно — коли нема ні форми, ні грошей на проїзд.

У мене самого четверо дітей. І я хотів, щоб у залі могли займатись усі, щоб не питали: "А в тебе є гроші?" Щоб дитина просто приходила і тренувалась. І щоб батько не думав, чи потягне абонемент.

Ми відкрили цей зал, створили клуб та почали будувати справжню спільноту. А потім — прийшла війна. І вже не було питань, хочеш ти цим займатись чи ні. Прийшли хлопці, знайомі, незнайомі, з військкомату, з фронту: "Можеш допомогти з машиною? З дронами? З тепловізором? З аптечкою?" І я не зміг сказати ні.

Ми створили фонд без піару, без гучних слів. Просто — бо треба.

Зараз я навіть не згадаю всіх, кому ми допомогли. Відправили понад 100 авто. Купа дронів, генератори, екіпірування. Передаємо турнікети, тепловізори, медицину. Бліндажі накриваємо — не просто сітками, а зварюємо металеві конструкції, ставимо бетоновані опори. Бо знаємо, що треба не картинку зробити, а реально захистити.

Наші хлопці з фонду виїжджають на місця після прильотів. Виносять поранених, загиблих, забивають вибиті вікна, працюють під звуки дронів. І ніхто з них не питає: "А нам за це платять?".

Це наші, це ті, хто хоче не говорити — а робити.

Ми не відкриваємо зборів, і це принципово. Нема цього — кидай сюди, репостни це. Є свій чат — друзі, бізнес-партнери, ті, хто поруч. Кинулися, зібрали, купили, поїхали, передали. Зробили і мовчки поїхали далі. Бо про добро не кричать.

До нас приїжджали іноземці — з Англії, з Норвегії, з Чехії. Хлопці, які привозили медобладнання, швидкі, ноутбуки для дітей. Один із них навіть вирішив переїхати в Суми після пенсії. Бо каже: "Я побачив тут справжніх людей", і я вірю, що це — не про нас. Це про Україну загалом. Про те, які ми є насправді.

Фонд — це не план, а відповідь на війну, на біль, на втрати. Це звичайна реакція серця.

Я не знаю, що буде завтра. Але точно знаю: сидіти склавши руки — це не варіант. Кожен має робити, що може. І якщо я можу допомогти — значить, повинен це робити.