Як Лобановський закохав в себе фанів Шахтаря

Матеріалом про Валерія Лобановського сайт Champion.com.ua разом з Parimatch продовжують серію публікацій про видатних українців в рамках спецпроєкту “Народжені перемагати”.

Нагадаємо, спецпроект стартував матеріалом Історія Володимира Кличка: як заробити мільярд + топ-5 найбільш пам'ятних боїв.

Ми поспілкувалися з донькою великого тренера Світланою, друзями та підлеглими Лобановського щоб зрозуміти, яким він був за межами футбольного майданчика.

З Києва до Донецька

Великого розголосу серед фанів Динамо набуло призначення Мірче Луческу головним тренером біло-синіх. Але не всі знають, що 43 роки тому Валерій Лобановський завершував свою ігрову кар’єру в… Шахтарі. Щоправда, переїхав до Донецька він з Одеси, де протягом двох сезонів (1965-1966) виступав за Чорноморець. Останній сезон за Динамо Валєра відіграв в 1964 році і поїхав до міста у моря.

Володимир Ткаченко познайомився із Лобановським, коли Валерій перейшов у донецький Шахтар, а Володимир працював там масажистом.

"З Валєрою склалися приятельські стосунки, - зізнавався Володимир Іванович автору цих рядків. - Він розумів, що йому потрібен масаж. А я був єдиним масажистом у команді. Він мав свій постійний час для масажу. О 22:30, перед сном. До Лобановського я масажував Базилевича – о 22:00. Перед домашніми матчами вони приходили до мене в кабінет. На виїзних іграх вже я ходив по кімнатах. Вони удвох жили.

Наступного дня після матчу відбувався відновлювальний масаж. У сауні. Їздили паритися на "Волзі" Лобановського. Робив йому масаж годину-півтори. На виїзних матчах йшли в міську лазню. Мені подобалося з ним спілкуватися під час масажу. Валєра багато розповідав про київське Динамо, збірну, свої поїздки закордон. Він дуже педантично ставився до свого здоров'я. Пильно стежив за харчуванням, із доктором сперечався, намагався все прораховувати. Помітно було, що у людини велике майбутнє".

Ткаченко стверджує, що навіть на фінішній прямій у статусі чинного футболіста Лобановський був у повному порядку.

"У Донецьку він буквально за сезон завоював любов уболівальників, - пригадує багаторічний масажист Шахтаря. - Пам'ятаю один епізод. Грали домашній матч з московським Динамо. Лобановський напередодні травмувався – потягнув задню групу м'язів, але на гру прийшов, сидів на лавці запасних. Вболівальники почали скандувати на весь стадіон: "Ло-ба-нов-сько-го". Шуміли ого-го! Дуже наполегливо закликали Ошенкова випустити Валєру на поле. Тренер змушений був покликати суддю-інформатора, попросив його оголосити, що у зв'язку з травмою Лобановський не може зіграти. Тільки після цього народ вгамувався".

Володимир Іванович спростовує чутки, що на багатьох партнерів по команді Валерій Васильович поглядав зверхньо.

"Якось вирушили в Грозний, грали на Кубок СРСР, - розповідає Ткаченко. - Базилевич залишився у Донецьку, мене у Грозному поселили в одному номері з Лобановським. У кімнаті – одне ліжко і розкладачка. Більше жодних зручностей. Валєра мене запитує: "Володя, ти де будеш спати?"

Він розумів, що варіантів для мене немає. Але, як культурна людина, запитав. Наступного дня, до речі, гол забив. У нього тоді був конфлікт із Ошенковим, тренер у стартовий склад Лобановського не поставив. Але коли на табло горять 0:0, про конфлікти забуваєш. Ошенков випустив Лобановського, той наприкінці гри вирішив результат поєдинку.

Згадую й іншу історію про виїзд у Грозний. У той час команди не мали централізованого харчування. Виділяли 4 рублі на добу і 2,60 в день приїзду та від'їзду. Так ось, захотілося нам із Валєрою пообідати. Виходимо з готелю, назустріч йде чеченець. Валєра до нього підходить, дивлюся, обіймаються. Вони поговорили, попрощалися. "Впізнав його?" – запитує Лобановський. Виявилося, що це був Махмуд Есамбаєв. Знаменитий танцюрист, народний артист СРСР".

Кого боялися діти

"Головним тренером він став у 29 років, і зумів подати себе так, що до нього ставилися не тільки з повагою, але й зі страхом, – згадує Леонід Колтун, якого Лобановський запросив у Дніпро в 1970 році. – Дуже рідко усміхався, завжди ходив із суворим обличчям. Не повірите, але діти футболістів ховалися, коли лунав вигук "Лобановський йде!".

Дисципліна була для нього на першому місці. Витримати його щодня було дуже складно. Ми намагалися страйкувати. У 1972 році навіть хотіли його зняти – він дістав усіх. Але мистецтво тренера – передбачити подібні ситуації.

У Валерія Васильовича виник конфлікт із нашим нападником Романюком – хотів Вітю відрахувати з команди. Ми готували повстання. Але прийшов другий тренер Архипов, поговорив з нами. Ми порозумілися і напруга спала. У підсумку, в дебютному сезоні у Вищій лізі посіли шосте місце, на одне очко відставши від київського Динамо, яке фінішувало другим!

А ось у житті Лобановський був іншою людиною. Із приголомшливим почуттям гумору, любив анекдоти, жарти. На неважливий з точки зору турнірної таблиці гостьовий поєдинок із Зенітом дозволив футболістам взяти з собою дружин і дітей. І коли жінки побачили його стосунки із дружиною Адою, всі ахнули. Аделаїда Панкратіївна також була прикладом для дружин. Прилітала вранці з Києва, щоб чоловікові наварити їсти. Погодує його і назад летить. До речі, Лобановський тоді дуже подобався жінкам – багато хто на нього задивлявся. Але сім'я для Валерія Васильовича – це святе.

Він був дуже забобонним. У Дніпрі нашого водія автобуса Миколу Сергійовича вважав фартовим. Якось водій пішов у відпустку. То його через наполягання Валерія Васильовича розшукали у Євпаторії і повернули до Дніпропетровська – щоб він повіз команду із бази на стадіон. Відвіз, потім знову вирушив догулювати відпустку. Матч той ми, до речі, виграли".

Коли Лобановський здавався найщасливішою людиною на світі

13 травня 2002 року Валерій Лобановський пішов в інший світ. Світлана, донька Валерія Васильовича, досі не може звикнути до думки, що батька більше немає.

"Можливо, таке відчуття від того, що бачила тата дуже рідко – він постійно перебував на зборах, виїздах, іграх, – припускала Світлана Валеріївна. – Вдома батько був, напевно, м'якший, ніж на роботі. Але кардинально своїх принципів не змінював. Вважаю, це було пов'язане з манерою виховання батька моєю бабусею – його мамою, яка також була досить сувора.

Ймовірно, батько на собі оцінив перевагу такого стилю виховання і тому дотримувався його. У нас навіть сімейні дні народження не відзначалися. Він міг просто зателефонувати, привітати. Я, до речі, народилася, коли Динамо грало у Тбілісі зі своїми одноклубниками. Причому диктор на стадіоні оголосив, що у Валерія Лобановського народився син. А тато потім жартома казав, мовляв, із цього моменту і почалися всі мої неприємності".

Після рекордної, 13-ї за рахунком перемоги Динамо в чемпіонаті СРСР, тренер поїхав на Близький Схід, прийнявши збірну ОАЕ. Світлана Лобановська розкриває деталі цього вояжу.

"Активну участь у переговорах, що передували переїзду, взяв сирієць, який закінчував у Києві інститут фізкультури, – згадує Світлана Валеріївна. – Батько добре його знав – араб проходив практику на базі Динамо. В ОАЕ тато їхав разом з ним – сирієць прекрасно знав мову, футбольну термінологію і менталітет країни. В іншому випадку, думаю, тато б не поїхав у таке далеке й екзотичне на ті часи відрядження. Місцевий шейх намагався диктувати батькові умови. Але тато не міг піти на компроміси. Шейх "порадив" залишити в команді тих футболістів, які грали ще до його приходу. Батько прямо сказав, що такі гравці йому не потрібні. На цьому тлі у них виник розлад".

На думку Лобановської, здоров'я великого тренера підірвало не стільки багаторічне відрядження в ОАЕ і Кувейт, скільки... критика на його адресу – переважно з московських кабінетів.

"Критика, дуже часто огульна, на батька йшла просто хвилями, – вважає Світлана Валеріївна. – Майже півтора десятиліття. Тата звинувачували в тому, що він не дає дорогу молодим тренерам. Але, перепрошую, Володимир Кличко теж багато років закривав дорогу іншим. Просто не знайшлося боксера, який міг виграти у українця. Так і в СРСР не знайшлося тренера, спроможного зробити щось подібне.

Читайте також: Лобановського я підвів: олімпійський чемпіон Сеула-1988 зараз збирає шасі на заводі Фольксваген

На перший погляд, батько не звертав увагу на цю критику. Але насправді вона його боляче вражала. У підсумку, наприкінці 80-х у батька з'явилася аритмія, він вже не мав можливості підтримувати своє здоров'я, тренуючись разом із командою. При цьому, перебуваючи в ОАЕ і Кувейті, він уважно стежив за подіями в Україні. І коли повернувся до Києва, в одному з інтерв'ю сказав: "Мені здається, я нікуди і не виїжджав". У нього завжди був інтерес до того, що відбувається на Батьківщині і в його улюбленому Динамо.

При цьому Лобановський не відразу прийняв пропозицію тодішнього президента клубу Григорія Суркіса повернутися до Києва. Є думка, що багато в чому це було пов'язано з першим президентом Динамо Віктором Безверхим, з яким у Лобановського були дружні стосунки. Зміну влади у Динамо тренер спочатку не сприйняв.

"До всього нового батько ставився з обережністю, – підтверджує цю версію Світлана Валеріївна. – Коли клуб очолили Григорій Михайлович та Ігор Михайлович, тато стежив, що вони принесуть в клуб. Побачивши помітні позитивні зрушення у Динамо, він прийняв пропозицію братів Суркісів".

Лобановський полюбляв цитувати афоризми, багато з яких мали філософський підтекст.

"Тато не терпів бовдурів, – не приховує Світлана Валеріївна. – У розмовах зі мною часто-густо повторював: "Думай". Робив паузу, а потім продовжував: "Якщо можеш". У такий спосіб він задавав своєрідний напрямок. Мовляв, ти увесь час повинен бути в роботі, не можна просто бездумно проводити час. Або: "Все буде так, як повинно бути. Навіть якщо буде інакше".

Також батько говорив: "У шахи грає багато хто, але розбираються не всі. У футбол грають не всі, але розбираються всі". І: "Ми з розумінням ставимося до вашого нерозуміння". Він міг однією фразою пояснити ситуацію, пом'якшити бесіду. В одному з розіграшів єврокубків Динамо вдома поступилося супернику. Батько був незадоволений грою хлопців. Але в роздягальні кинув фразу: "Молодці, що програли. Тепер в Європі нас будуть менше боятися".

Лобановський був урівноваженою людиною. Але після вдалих матчів Динамо дозволяв емоціям вийти назовні.

"Досі не забуду 1975 рік, коли 6 жовтня Динамо у Києві в рамках матчу-відповіді Суперкубка Європи у присутності 102 тисяч глядачів обіграло Баварію 2:0 і здобуло престижний континентальний трофей, – згадує Світлана Валеріївна. – Коли тато прийшов додому, він здавався найщасливішою людиною на світі".

Їду з ярмарки...

"30 жовтня 2001 року Динамо зіграло свій останній домашній поєдинок в рамках групового турніру Ліги чемпіонів при Лобановському, – згадує журналіст Олександр Липенко. – Після матчу ми збиралися за столом. Залишилися тренери, адміністратори, з журналістів – я один. Випивали, розмовляли. У розпал посиденьок Валерій Васильович несподівано сказав: "Хлопці, ну що, я вже їду з ярмарку. Але мені буде цікаво спостерігати за вами збоку – чи не будете ви поводитися, як павуки у банці".

Через півроку Лобановського не стало. Я в той час працював на радіо. Вирішив зробити репортаж із похорону. Прийшов на стадіон, труна стояла за воротами. Натовп людей йде, йде, йде. Дивлюся, прилетіли голуби. Сіли на ворота, трохи посиділи там і полетіли.

Минуло 40 днів. На стадіоні Динамо відбувався матч. У перерві поєдинку знову прилетіли голуби, сіли на перекладину, подзьобали щось і полетіли. Окрім цих двох випадків, на стадіоні взагалі ніколи не бачив голубів. Прилітали хіба що ворони. До речі, в молоді роки у Валерія Васильовича був голуб'ятник. Зараз, коли відзначаємо чергову річницю смерті великого тренера, спеціально замовляємо зграю голубів, випускаємо їх..."

Читайте також: Олексій Михайличенко: Лобановський був людиною слова

Фото – з особистого архіву Світлани Лобановської

Слідкуйте разом з сайтом Champion.com.ua та Parimatch за спецпроєктом “Народжені перемагати”. Буде багато цікавих історій про наших чемпіонів.

Максим Розенко, Чемпіон