Залишився без ніг у 30 років. Призер Паралімпіади в Парижі за 7 років освоїв лижі та ручний велосипед

Павло Баль став бронзовим призером Паралімпійських ігор-2024 у велоспорті на гендбайку. Він перший українець, що здобув медаль Паралімпіади у цьому виді. Та й для 38-річного Павла, чемпіона світу з парабіатлону – це перша така нагорода в кар'єрі.

– Знаєш є такий тост: "Вип’ємо за успіх безнадійного діла". Це було про мене і бронзову медаль Паралімпіади. Два з половиною роки тому, це була мрія якогось там Павла із села. Скільки я чув: "Та це дорого, хто тобі велосипед купить, де ти гроші візьмеш". Але я нікого не слухав. І добре. Бо зараз би не розповідав цю історію.

"Ти молодий, амбітний. У тебе планів, як в Наполеона, а в 30 років залишаєшся без ніг"

Павло Баль із села Хоросниця на Львівщині. Його батько помер, коли хлопцеві було 9-ть. Він ріс з мамою. В дитинстві малий Павло пас корову, грав у футбол і настільний теніс. Вступив до коледжу у Львові на електромонтера і займався боксом. Потім про спорт довелось забути: спочатку робота, потім армія. Час від часу чоловік їздив на сезонні заробітки в Польщу на будівництво. Там він і потрапив в ДТП у жовтні 2017-го.

Павло прийшов до тями в реанімації з думкою, що краще б не прокидався. Ноги так потовкло в автотрощі, що їх довелось ампутувати.

– Це була трагедія. Ти молодий, амбітний, в тебе планів, як у Наполеона. А в 30 років залишаєшся без ніг. Як далі жити, що з цим робити, було дуже багато запитань.

Павло повернувся в Україну. Тут його чекала дівчина Оля. Перше, що він їй сказав: "Можеш іти". У 2018-му вони одружились. Зараз у подружжя два сини чотирирічний Захар і Орест, якому один рік.

– Я дружині дуже завдячую. Уяви собі ситуація, от сів я у крісло, отримав травму, а вона вирішила далі бути зі мною. В той час мені допомогли люди, яким я не байдужий. Вони до мене приходили силою витягували з дому. А потім, коли рани загоїлись, мені совість не дозволила їх підвести.

"Може вистачить, бавитись у спортсмена?"

Ампутація у Павла була висока, а спроба освоїти протези невдала, хоч перші кроки він зробив. У 2018-му в його житті з'явився спорт. Не за бажанням, швидше з необхідності хоча б чимось займатись, пристосуватись до нового життя – без ніг.

– Мені було байдуже. Завезли, записали на лижні гонки й біатлон – хай буде. Просто щоб не грузити себе, не заганяти в депресняк.

Така випадковість – стала влучанням в десятку. Потрібно було вирішувати: бути спортсменом чи шукати іншу роботу. Сімейні збори родини Балів постановили: він буде займатись спортом і має потрапити в основну команду.

– Ми з дружиною прекрасно розуміли, що я два роки буду без зарплати. В резервній команді ніхто нікому не платить. Потім перший рік в основній – теж. Оля могла би сказати: "Слухай чоловіче, чим ти займаєшся? Може вистачить, бавитись у спортсмена? Давай, сідай за кермо, таксуй, заробляй гроші".

Замість цього були тільки підтримка і віра, що він зможе.

– Ми два роки жили за її рахунок. Багато допомагали близькі, рідні, друзі. Поки я був у резерві команди треба було викручуватись. Шукали спортивну форму на секонд-хендах й гуманітарках, різали і шили під мене.

Наприкінці 2018-го Павло став найкращим серед резервістів на чемпіонаті України. Тоді ж здобув свою першу медаль - бронзу з біатлону. І як результат навесні 2019-го потрапив в основну команду.

– Якщо порівнювати з рештою хлопців, то я впорався досить швидко. Їм на це знадобилось 3-4 роки. Що б ти не почав у житті, спочатку буде важко. Виграють ті, хто витримує критичний період. В мене вийшло.

Відколи Павло у збірній, його немає вдома по 8 місяців на рік. Але в родині все розуміють і чекають з медалями чи без. Бо як каже дружина спортсмена: "Тато вдома, то є свято".

З лижного боба – в ручний велосипед: "Серед лижників за віком я вже дід, серед велоспортсменів – ще "пацан""

Коли Павло почав займатись спортом, то шукав схожих на себе атлетів. Одна з перших, кого він побачив – це Оксана Мастерс, чемпіонка і багаторазова призерка Паралімпіад зі США. Оксана – українка за походженням, зі вродженими вадами через радіацію. Семирічною її удочерила американка.

– Я нею мотивувався. Вона починала раніше у веслуванні, потім перейшла в зимові види спорту – лижі й біатлон, а зараз поєднує успішно з гендбайком. Мені він сподобався і я захотів такий собі. Тоді ручний велосипед розглядав, як додатковий спосіб тренування.

З цього виникла нова ціль – мати гендбайк. Грошей, щоб купити новий не було – вирішив змайструвати такий у Львові. До того ж Павло, вже мав схожий досвід – боб для лижних перегонів він робив разом з майстром, дядьком Орестом. Їм довелось зварити п'ять бобів, поки підібрали підхожий. Але з гендбайком робота була складніша.

– Лізли в голову різні ідеї. Шукав фото, відео, щось міряв на них, записував. Знайшов майстра - той відмовлявся. Та я не відступив.

Процес тривав довго починали гендбайк майстри на львівському протезному заводі у 2019-му, продовжували інші. Загалом на роботу пішло майже 2 роки й тисяча доларів. Поки робили байк, Павло поїхав в Пекін на свою першу зимову Паралімпіаду. Там посів четверте місце, але не це було найгірше.

– Повернувся додому, тут повномасштабна війна, обстріли. Ми з дружиною і сином вирішили залишитись в Україні.

Павло продовжив велотренування – алюмінієвий хенд-байк вже був готовий. Їздив селами, вчився керувати. Переконався, велоспорт – це те що він шукав і вирішив займатись ним серйозно.

– Серед лижників за віком я вже дід, серед велоспортсменів – ще "пацан".

Та для цього був потрібен справжній, а не саморобний гендбайк. Коштував він 15 000 євро. На початку в ідею Павла займатись велоспортом вірили двоє людей. Крім нього – дружина і кум Юрій. Минуло трохи часу і Павлові зателефонував кум: "Запускай проєкт, дзвони до майстрів у Польщу, гроші є".

– Він перша людина, якій я завдячую, що зміг здобути бронзу Паралімпійських ігор.

Кум Павла дав 9 тисяч. Решту Павло з дружиною вирішили докласти своїми силами. Допомогли їм і представники обласного спортивного управління.

– Я отримав один з найкращих велосипедів у світі, на подібних змагаються топові спортсмени. Потім звернувся до керівництва Паралімпійського комітету, щоб дозволили змагатись Вони сумнівались, чи зможу я бути успішним одночасно у двох видах, але після моїх аргументів таки дали зелене світло, і почався шлях у Париж.

Тренування і побут паралімпійця

Вдома Павло тренується 5 разів на тиждень проїжджає понад 300 кілометрів. Ближче до змагань, на тренувальних зборах накручує і 500 за 7 днів.

– Вдома у мене двоє дітей, які хочуть уваги. Треба йти погуляти з ними, набрати води, винести сміття, поїхати в магазин, ніхто таких обов'язків не скасовує. Тому тренуюсь зазвичай в першій половині дня.

Тренування починає дружина Павла – вона виносить гендбайк на вулицю. Потім вже спускається він, залишає крісло колісне біля під'їзду і пересідає у велосипед.

– Головне хороша погода і асфальт. Ще звичайно, щоб трафік якнайменший. Якщо дорога завантажена, а в нас частенько водії не дотримуються правил дорожнього руху, то треба бути обережним. Після тренування я знову сідаю у крісло, доїжджаю до хати, приймаю естафету в дружини, сиджу з дітьми, а вона затягує велосипед в квартиру.

Павло живе в селі Солонка поруч зі Львовом у багатоповерхівці на першому поверсі. Але і там є проблеми з доступністю, коли немає електроенергії.

– В мене два під'їзди. Один центральний з пандусом. Я по ньому підіймаюсь, переїжджаю через ліфт і опиняюсь в себе під квартирою. Коли ж світло вимикають – ліфт не працює. Тоді я не можу зайти через центральний під'їзд, йду у свій, де сім сходинок і стрибаю по них.

Ще одна проблема – паркування. Місця для людей з інвалідністю часто зайняті. Тому проста поїздка по продукти – може стати цілим випробуванням, навіть для учасника Паралімпійських ігор.

– Там стоять люди, яким не потрібне таке широке паркомісце. А чому воно широке? Бо мені треба відчинити двері повністю, вийняти крісло колісне з авто. Або ж якщо, хтось стоїть впритул до мене, то звичайний водій без проблем двері прикрив і вийшов. А я все, баста, приїхав.

"Мене ця медаль дуже змотивувала, я хочу рухатись далі"

Під час Паралімпіади в Парижі у першій гонці Павло став шостим. Перевіряв себе, велосипед, насолоджувався атмосферою, бо головний старт був наступного дня. Він звик, що в лижних перегонах і біатлоні гонки йдуть одна за одною, тоді кожну наступну Павло їде швидше. Тож головним для спортсмена було, щоб групові перегони в Парижі не перенесли. Та, як на зло, зранку лив дощ.

– Пощастило, організатори тільки скоротили трасу з 71-го до 56,8 кілометра. Вона була реально важка, навіть сухою, а тут стало слизько. Всі повороти вузькі та закриті. Ти не можеш нормально траєкторію намалювати в голові. На такій трасі я не те щоб ніколи не змагався, я й не тренувався ніколи на подібній.

Перші 500 метрів після старту – і вже завал. Але Павло був обережним – мав досвід падіння на етапі Кубка світу в Бельгії. Тоді йшов третім і не впорався з керуванням перед фінішною лінією

– Я вдячний Богу, що не поламав ключиці, руки, пальці. Тоді можна було б ставити на хрест на Паралімпіаді. Обійшлося струсом мозку і тріснутим шоломом. Я був злий, як пес. Хотів максимально швидко зализати рани й відремонтувати велосипед. У ньому тріснула рама, ручка, зламався бампер, не працювала перекидка.

З таким досвідом на перегони в Парижі спортсмен мав тактику, якомога обережніше проходити повороти. А на виходах з них працювати вже на максимум.

– Я точно не був настільки сильним, як мої суперники в Парижі. Скажу відверто, скористався їхніми помилками. Вибрав правильну тактику. Я ж мало займаюся велоспортом, і розумів, якщо буду четвертий-п’ятий – це теж буде хороший результат.

До того ж перше і друге місце майже на 100 відсотків були за нідерландцем Мітчем Валізом і французом Лоїком Верном. За бронзу ж ще був шанс позмагатись.

– Суперників було небагато – шестеро. Але в моєму класі "H5" приїхали найсильніші: два голландці, француз, китаєць. А більше нікого й не треба! Вони четверо задають темп, швидкість. Я на них рівнявся. Якщо у француза більш ніж 130 тисяч тренувальних кілометрів за всю кар'єру, то у мене за два неповних роки – 16 тисяч. Він випередив мене на 4 хвилини.
Але я щиро тішуся, що таки здобув медаль, вона для багатьох людей. Для країни, рідних, друзів. Особливо щаслива моя дружина. Напевно, я просто заслужив на це своїм бажання і впертістю. Мене ця медаль дуже змотивувала, підтримала і я хочу рухатись далі.

"Чувак, ти в гарній формі, зроби акцент на зимові види, підтягни стрільбу"

Декілька тижнів після Паралімпіади Павло відпочивав вдома з родиною, а вже з 20 вересня братиме участь в чемпіонаті світу з велоспорту в Цюриху.

– Я їду за досвідом, там буде більше спортсменів. Поборюсь, але глянемо, як піде. Після чемпіонату, поки буде суха погода тренуватимусь на лижоролерах чи гендбайку. А вже з листопада, напевно, почнуться тренувальні збори в Фінляндії. І там буде перший етап Кубка світу.

– Суто за емоціями, звичайно, старти в лижах і велоспорті схожі. Є різниця хіба в динаміці перегонів. У велоспорті – це більша швидкість, адреналін, багато вболівальників. Велозмагання проводять в містечках, на вулицях. Люди виходять підтримувати. Коли ж ми взимку бігаємо на лижах, то вболівають тільки наші тренери, персонал, який обслуговує команду, і організатори. Мені там дуже не вистачає вболівальників.

Після бронзи в Парижі у Павла Баля нова ціль. Логічне продовження для атлета, який перший в паралімпійській збірній одночасно виступає в зимових та літніх видах – медаль із Зимової Паралімпіади. Наступна 2026-го в Італії

– Як писала Ліна Костенко, що кожен фініш, то по суті старт. Ти до чогось йшов, бах, і досягнув. А далі що? Я кажу собі: "Чувак, ти в гарній формі, зроби акцент на зимові види, підтягни стрільбу". В мене вона нестабільна, не така точна, як хотілося б. Сезон-півтора пристріляюсь і їду в Італію. Якщо візьму медаль, то стану не тільки першим, хто здобув нагороду у велоспорті на гендбайку, а й першим в Україні, хто здобув медаль на Зимових і Літніх паралімпійських іграх.