Валентина Шевченко: "Дивлюся на бронзову нагороду і думаю: невже моя?"

У суботу, 28 лютого, в останній день зими, у чеському Лібереці Валентина Шевченко посіла третє місце у мас-старті на 30 км, і вперше за останні десять років здобула для України нагороду Чемпіонату світу з лижних видів спорту.

- Свою першу на чемпіонатах світу медаль "обмити" встигли?

- Так, вчора тренери влаштували мені маленьке свято. Представник харківської делегації відкрив пляшку шампанського відразу після того, як я отримала нагороду. А скільки фотографій зробили! Видно було, що радію не тільки я, але і вся команда. Відсвяткували цей успіх у теплій дружній атмосфері.

- Усвідомили важливість досягнення відразу після фінішу чи тільки ввечері на Medal Plaza?

- Напевно, досі не усвідомила. Така гостра боротьба вийшла наприкінці. Думала, знову буду четвертою-п'ятою. З моїми здібностями проходити рівнинні фінішні відрізки у мене був один шанс із ста. Досі важко повірити, що все вдалося.

- Згадувати про останні метри дистанції приємно або, навпаки, мороз по шкірі від думки, що кінцівка гонки могла скластися інакше?

- Боролася без страху програти. Я двічі ставала п'ятою на цьому чемпіонаті і розуміла, що гірше не буде, зате можна спробувати зробити краще. Ні, це не був азарт. По-перше, я відчувала, що добре їдуть лижі. По-друге, знала, що норвезькі дівчата - також далеко не спринтери. У якусь мить все це склалося на підсвідомому рівні, і я відчула легкість. Звичайно, якби на фініші змагалася з сильнішими суперницями, то мені було б набагато важче боротися за медаль. А так - змагатися довелося з тими, хто, як і я, витримав ці тридцять кілометрів. Далі розпоряджалася доля.

- Бачили, що відбувалося за вашою спиною із представницями Норвегії?

- Я бачила тільки те, що мене обійшла Мєдвєдєва. Спробувала встати за росіянкою, тому що вона краще відчуває себе на рівнині. Не озиралася, але боковим зором поглядала вліво і вправо - чи не їдуть чиїсь лижі поряд. Тому, коли фінішувала, вже знала, що стала третьою.

- Як так сталося, що не Ви привітали чемпіонку світу з перемогою, а вона вас - з бронзою?

Юстина Ковальчик вітає Валентину Шевченко з бронзою Фото Reuters

- Після фінішу не те щоб зовсім не відчувала ніг, але вимушена була сісти. І мені було дуже приємно, коли підійшла Юстина. Вона фінішувала першою і вже встигла зняти лижі. Польська лижниця раділа за мене, та і не тільки вона. І вчора, і сьогодні мене всі вітають. Напевно, немає команди, яка б за мене не вболівала. Не можу описати словами, як вдячна за підтримку. Юстина на прес-конференції сказала, що їй приносить задоволення сидіти поруч з Валентиною і Євгєнією. Чому? Ми багато спілкуємося, допомагаємо один одному у житті. У Польщі команда також невеличка, фактично у них одна сильна спортсменка - Ковальчик. Ми з нею часто зустрічаємося на зборах і змаганнях.

- Техніку проходження піт-стопів на тренуваннях відпрацьовували?

- Цього не знадобилося. Дуатлон давно проходить з піт-стопом - там класичні лижі змінюються на конькові. Я позитивно сприйняла це нововведення у мас-старті. Раніше, якщо помилилася з мастилом, то терпіла всю гонку, зі зміною ж лиж з'явилася можливість виправити ситуацію. Принаймні, тренер може спробувати інший варіант мастила. Нові правила, у першу чергу, хороші тим, що зрівнюють шанси великих і маленьких команд. Минулого року Кубок світу в Осло я багато у чому виграла завдяки зміні лиж. Перший варіант був непоганий, але другим виявився ще кращим - і я втекла від суперниць.

- Коли через падіння за дев'ять кілометрів до фінішу між вами і групою утворилася відстань, Ви контролювали ситуацію чи довелося похвилюватися, поки не наздогнали п'ятірку лідерів?

- Попереду були схили, мої лижі їхали добре. Звичайно, прикро було впасти на такому невинному повороті. На крутіших схилах встояла, а тут - не втрималася, сніг виявився дуже глибоким. Піднімаюся - і чую, як коментатор на стадіоні оголошує: "Впала українська спортсменка Валентина Шевченко". Ось, думаю, "засвітилася" у найневідповідніший момент.

- У мас-старті, на відміну від дуатлона, вам вдалося утриматися у групі лідерів. Змінили тактику або просто відчували себе краще?

- Самопочуття напередодні у мене було не дуже хорошим - я навіть ввечері на крос не вийшла. Тренери сказали у гонці орієнтуватися на свій стан. Температуру збили, але не можна було передбачити, як організм буде вести себе. У нас троє спортсменів захворіли - якась вірусна інфекція. Олександр Пуцко практично весь чемпіонат пролежав у ліжку, а потім відїхав додому. На щастя, під час гонки це відійшли на другий план, і я відчула, що можу боротися.

- Новий костюм виявився для вас щасливим. Може, варто постійно у ньому на старт виходити?

- Думаю, на наступний сезон нам нові костюми зроблять. А у цьому, звичайно, ще позмагаюся на етапах Кубка світу у Скандинавії. У Ліберец приїхав представник фірми, яка є спонсором нашої команди і виготовляє екіпіровку "KV+". Він попросив мене одягнути цей костюм на естафету, щоб можна було зробити фотографії в рекламних цілях. А мені форма так сподобалася, що я - з дозволу начальства, звичайно, - вирішила стартувати у ній і в останній гонці чемпіонату. Цікаво, що з цієї причини мене одні взагалі не впізнавали, а інші приймали за француженку. Хто знає, може, це і допомогло мені завоювати медаль.

Валентина Шевченко з бронзовою нагородою Фото Reuters

- Коли вчора дзвонила додому, він був у гостях. Звичайно, вони разом з татом дивилися гонку. Вся сім'я дуже переживала, особливо - моя мама. Вона стільки витерпіла, стільки у мене вклала. Я не раз її розчаровувала. І дуже радію, що нарешті змогла зробити їй подарунок. Додому, напевно, на крилах полечу.

- Рівно десять років тому медаль Чемпіонату світу завоювала Ірина Тараненко-Тереля. А ви пам'ятаєте, як склалася для вас та гонка?

- Рамзау у мене більше асоціюється із шостим місцем в естафеті і гонці на п'ять кілометрів класикою. Напевно тому, що частіше запам'ятовуються хороші результати. Ні, про погані не забуваю. Але той Чемпіонат світу для мене - цифра шість і, звичайно ж, медаль Терелі. Вона була тут декілька днів. Разом з чоловіком каталася на лижах і вболівала за мене. Михайло зробив їй подарунок на десятирічний ювілей австрійської медалі і привіз на Чемпіонат світу у Ліберец. На жаль, вони не змогли залишитися до кінця чемпіонату - потрібно було повертатися на роботу. Очевидно, українські лижники завойовують медаль раз у десять років. Але я сподіваюся, що тепер це відбуватиметься частіше.

- Що відчуває людина, мрія якої, принаймні, одна з них, здійснилася?

- Я зараз просто щаслива. Дивлюся на бронзову нагороду і думаю: невже моя?

Газета "Спорт-Экспресс в Украине"