Угорський "сюрприз" ціною в рік

От і настав кінець нашій вистражданій надії - у наступному сезоні ми поїдемо зовсім не до швейцарського Берну, де відбудеться чемпіонат світу у вищому дивізіоні, а знову будемо боротися лише за повернення до еліти. Або, може, за вихід до неї? Як показав турнір у японському Саппоро, нам не під силу здолати навіть угорську команду. І це ті угорці, яких українці просто зім'яли на останньому етапі "Єврочеленджу" - 6:2. А колись, у середині 90-х, коли український хокей торував собі шлях нагору крізь сито різних кваліфікацій, хокеїстів у червоно-зеленій формі ніхто навіть не помічав. Що й казати, якщо в трьох зустрічах на чемпіонатах світу ми рознесли Угорщину з загальним рахунком 21:1! Але часи змінюються. Угорці вже давно не ті, що були десять років тому. Двічі поспіль наші західні сусіди зупинялися в кроці від еліти, і от тепер їхня мрія здійснилася! Через 70 років Угорщина зіграє в компанії хокейного бомонду.

І що нам від того, що ми поступилися Угорщині, а не хоч би й Японії, яка за хокейними мірками викликає більше поваги? Головне завданя всього сезону, задля виконання якої київський "Сокіл" змазав кінцівку у вищій лізі чемпіонату Росії, а також провалив плей-офф, не виконане. По суті, на це були кинуті всі можливі сили, ресурси, але усе закінчилося як завжди.

Емоції минули, можна проаналізувати причини, що могли призвести до подібного фіаско. По-перше, незіграність складу. Вже у першій зустрічі, коли українці пройшли хорватів, що називається, на класі, було очевидно, що до повного взаєморозуміння підопічним Голубовича ще далеко. А наступний двобій проти естонців ще більше підсилив тривогу: час йшов, а гри все не було. Тут багато чого залежить від тренера команди, який визначає склад трійок та п'ятірок. Як виявилося, Литвиненко у першій ланці - не краще рішення, тому він був переведений до другої трійки. Там 38-річний нападаючий виглядав значно впевненіше, та й перша трійка на чолі з Шахрайчуком заграла значно інтенсивніше. Трохи невдало діяла й ланка Олецького - його крайні форварди Матвійчук та Семенченко зрідка створювали загрозу воротам суперника. Впевненіше виглядала трійка Матерухін - Караульщук - Дяченко: і гравці "Сокола", і мінчанін Матерухін загострювали ситуацію, кидали по воротах. От тільки одна проблема: хлопці одержували зовсім мало ігрового часу: часом їхні зміни тривали менше хвилини, а в деяких матчах Голубович і зовсім випускав їх у окремих випадках. Однак незіграність українці намагалися компенсувати індивідуальними діями, що не завжди були виправдані і, що не менш важливо, надійні.

Головною причиною відсутності взаєморозуміння на льоду можна назвати особливості підготовки. По-перше, до кінця було неясно, коли приїдуть на збори до Хабаровську представники мінських клубів - двоє нападаючих та захисників. По-друге, товариські матчі. На мій погляд, у двобоях проти "Амуру" на Далекому Сході, а також проти нижегородського "Торпедо" у Броварах Голубович склад не награвав, а тільки відбирав хокеїстів, що продовжували виступ у Японії. Тут були деякі ймовірні прорахунки, від яких не застрахований жоден фахівець.

Друга причина японського провалу - фізична готовність українців. Особливо її огріхи дали про себе знати у вирішальних зустрічах - японці нас перебігали майже, а угорці - за всіма статтями. Сюди ж можна додати і недоробки у грі в середній зоні, а також огріхи в захисті власних воріт. Іншими словами, ми не встигали ні за японцями, ні за угорцями. І 6 шайб у двох останніх двобоях - тому повне підтвердження. Звідкіля така млявість? Складно відповісти однозначно, не володіючи ситуацією зсередини. Можливо, це були недоробки в процесі підготовки й акліматизації. Але вже зараз очевидно, що чималою мірою причина поганої фізики - вік гравців.

Середній віковий показник української команди - 30 років. Наймолодший у збірній - Олександр Караульщук, якому на момент чемпіонату було 24 роки. При цьому поза складом команди залишилися 25-річні Доніка та Бобкін, обидва відрізняються швидкими діями і гарною швидкістю катання, 22-річний Карлов, 23-річний Черненко, а також 21-річний захисник Алексюк. Ще можна згадати майже загубленого для України Єгорова, партнера Алексюка по молодіжній збірній, котра наприкінці 2006 року обіграла сильних латвійців. Власне, влазити в тренерські справи, тим більше радити щось у плані складу - справа невдячна і заздалегідь приречена на невдачу та нерозуміння. Однак усі перераховані вище гравці - майбутнє українського хокею, якому необхідно довіряти вже сьогодні.

По-третє, тактика. Основний упор на один з компонентів ведення гри - вхід у зону суперника - робився на вкидання шайби за допомогою кидка. Однак канадський стиль повинний бути підкріплений ще і в'язкою боротьбою за позицію, чого з боку українців не спостерігалося. Як мучались ми з входом у зону на чемпіонаті світу в Москві, так і мучимося дотепер. З приходом Володимира Голубовича, схоже, нічого не змінилося. Інша справа, що виконання тактики залежить від хокеїстів. Але часом вони стають заручниками тренерської думки. Ще одне питання по установці виникло у вирішальній зустрічі: чому українці діяли занадто мляво? Адже після цілком програного першого періоду можна було очікувати конкретних рішень з боку тренерського штабу. Але вони не послідували - у боротьбі за середню зону наші поступилися, у підсумку - у воріт Карпенко раз за разом виникали небезпечні моменти.

І, нарешті, головною причиною програного "фіналу", на мій погляд, став фактор суперника. Схоже, що рішення Пета Кортіни стали повною несподіванкою для Володимира Голубовича і його хлопців. Для того, аби пристосуватися до угорської манери і відіграти гандикап у три шайби, нам попросту не вистачило часу. Можливо, ніхто не міг припустити, що саме Угорщина стане нашим головним конкурентом у боротьбі за путівку у вищий дивізіон. А налаштовувалися ми на Японію, яку у підсумку українці обіграли. Однак для того, аби вийти переможцем з війни, необхідно виграти всі бої.

Тепер нам нічого не залишається, як чекати. Напружене, гнітюче чекання нашої участи буде супроводжуватися оргвисновками, новими призначеннями, прогнозами і, безсумнівно, вимогами виконати поставлене рік тому завдання з другої спроби. У цій метушні важливо не упустити головне. Для того, щоб через рік аналізувати не причини чергового провалу, а думати про те, як приємно здивувати увесь хокейний світ.

Артем Ананьєвский, газета "СЕ в Україні"