Коли вони заспокояться або що робити пересічному вболівальнику
Такої ганьби у нас ще не було. Цирк та шоу, які є характерною ознакою нашого політикуму, вже остаточно закріпилися у вітчизняному футболі. Відвертий конфлікт панів Суркіса та Ахметова, або "київських" (умовно) та "донецьких" (не умовно), вийшов за рамки будь-якого здорового глузду напередодні однієї з найважливішої гри збірної за останні два роки.
І якщо до цього більшість ударів вони наносили один одному позаочі громадськості, то зараз вирішили зайнятися, на прикладі козаків (які, як відомо, писали листа султану) епістолярним жанром.
Спочатку президент "Шахтаря" звернувся до президента ФФУ з приводу головного питання останніх місяців - грошей та квитків на матч. Потім останній у тому ж стилі відповів першому. Здавалось б, ну позмагались прес-служби хто краще, але це все відбувається на тлі, м'яко кажучи, наплювацького ставлення до вболівальників, вітчизняного футболу та репутації країни. Особливо цинічно це виглядає на тлі величезної купи невирішених проблем футболу та прискіпливого спостереження з боку УЄФА.
Футбол та все, що його оточує, є складовою життя. В якійсь мірі він є відображенням того, що відбувається у суспільстві і країні. Україна не є винятком. Усю боротьбу, яку ведуть між собою групи, клани, "родини", вони ведуть на всіх фронтах. Будь-то захоплення якогось феросплавного заводу чи розкол баскетбольної або футбольної ліги.
І в принципі, це є явищем, яке характерне для всього світу, усіх країн. Але...Але у розвинутих державах, до яких ми вперто зараховуємо і себе, навіть чемпіонат європейського рівня збираємося приймати, вся ця боротьба ведеться за певними, встановленими правилами.
Ці правила встановлюються або суспільством (принаймні, воно якось впливає чи активно намагається впливати), або державою (і не треба казати про УЄФА та його негативну реакцію про втручання у діяльність тих же федерації, є непрямі можливості впливу з боку держави), або самими групами та кланами.
Нажаль жоден з варіантів у нас не працює.
Суспільство зайняте лише питанням виживання і, в переважній більшості, футболом не цікавиться. Футбольні вболівальники в нас не є впливовою та згуртованою силою, голос якої буде почутий. Найактивніша їх частина - ультрас - намагаються принаймні привернути увагу до існуючих проблем, однак не мають такого впливу, як наприклад їх колеги в Італії чи Греції.
Що стосується держави, а вірніше державної влади, то тут навіть не має чого казати. На жаль, вона настільки деструктивна та деградована, та не може впоратись з повсякденними викликами, що її опосередкована можливість втручання у ситуацію навіть не розглядається.
На жаль, варіант полюбовної домовленості між нашими олігархами також практично неможливий. Нагадаю лише, що довгий час група Суркіса грала першу скрипку у вітчизняному футболі. Таку ситуацію змогло зламати лише політичне та фінансове посилення групи Ахметова. Все це вилилося в довге протистояння між ними та їх союзниками.
Врівноважити два клани мала Прем'єр-ліга, яка мала забезпечити можливість розмовляти на рівних власникам клубів вищого дивізіону. Відповідь на питання чому цього не сталося, знають лише безпосередні учасники, кожному з яких вигідно висвітлювати власну точку зору. І, може, все було би гаразд, якби це стосувалося внутрішнього чемпіонату - до власного болота ми всі звикли. Але настільки ганьбити країну, показувати своє справжнє ставлення до вболівальників, жодна зі сторін не мала собі дозволяти.
До речі, не можу не звернути увагу і на таку річ. Ті, хто безпосередньо впливають на футбол в Україні, постійно стверджують про необхідність популяризації його, про те, що необхідно робити все, щоб люди пішли на стадіони. "Кроки" для цього ми всі прекрасно бачимо.
Що ж далі? Зрозуміло, що вони і не можуть і не хочуть. Зрозуміло, що і ми в більшості не хочемо та не можемо. Тому традиційно спостерігаємо. Але потім не треба звинувачувати когось в тому, що щось відбувається якось не так. Наші сусіди та колеги по Євро-2012 з Польщі незадоволені діями місцевої федерації футболу просто проігнорували матч своєї збірної проти Словенії. Майже порожні трибуни 52-тисячного стадіону були дуже красномовні. Може і ми колись перестанемо чекати та почнемо себе поважати?