Білл Барилко і велика "кленова" трагедія

Хокеїстів церква не канонізує. Так вже склалося, що у священників, які переймаються життям благочестивих до тих, хто махає ключкою, просто не доходять руки. Але Білл Барилко таки став першим неофіційним святим від хокею. Про нього знає кожен, хто народився та виріс у канадському Торонто – столиці світового хокею. Минають десятиліття, змінюються покоління хокеїстів, людей до спорту не причетних, однак Білла пам’ятають, ним пишаються. Й свідченням цього є те, що вже понад сорок років фуфайка з його п’ятим номером висить над льодовим палацом, де виступає його команда – "Торонто Мейпл Лівз", а місцеві музиканти та художники й досі присвячують йому пісні та виставки.

Постать Барилко – багато в чому міфологізована, утаємничена, навіть містична. Його смерть настільки загадкова, що нею й досі переймаються журналісти та вболівальники. Білл прожив недовге життя, але воно було сповнене великих перемог.

24 роки – не той вік, коли людина повинна померти. Але Білл Барилко - весь у цьому віці, у молодості. До тих, хто переходить межу між життям та смертю в такому віці у людства особливе ставлення. Давні греки казали, що смерть молодої людини – данина майбутнім поколінням. Японці ж вважають, що рання смерть – подарунок Бога, якому знадобилися твої чесноти…

Білл народився у 1927 році в місті Тіммінз в штаті Онтаріо. Тіммінз – невеличке місто, що загубилося серед хвойних лісів та похмурих скель. Фактично всі дорослі мешканці міста були зайняті на золотовидобувних копальнях, і єдиним "розвантаженням" був хокей. У нього грали і дорослі, і дітлахи. Барилко не міг бути осторонь цього захоплення. Хокей заволодів і ним. Спершу Білл грав як воротар. Але згодом усі помітили, що він надто енергійний й навіть жорсткий гравець. Йому б не сітку стерегти, а розбивати атаки суперника. Так Білл опинився у своїй стихії.

Захисники зазвичай зірками не стають. Вони –"орачі" у захисті, асистенти в нападі, врожай збирають інші. Свою кар’єру хокеїста вони будують на гольових передачах та штрафних хвилинах. Білл Барилко не є виключенням з цього правила. "По дорослому" він "засвітився" у вісімнадцять років, коли грав за команду "Hollywood wolves" з Тихоокеанської хокейної ліги.

То був доволі складний період для північноамериканського хокею – Друга світова війна покликала до армійських лав чимало хокеїстів. Й власники команд шукали гравців, які б могли "залатати дірки". До новачків була прикута особлива увага. Барилка боси "Торонто" помітили вже у перший рік його виступів за "вовків". Відтак у складі "кленових" він з’явився ще молодим та зеленим у 46-му. За "Торонто" він і провів своїх п’ять сезонів. Його статистичні показники вельми скромні – у 252 матчах він закинув 26 шайб, зробив 36 результативних передач. Однак він демонстрував чудову, впевнену, бойову гру й за це шанувався вболівальниками та тренерами клубу. Тисячі гравців грали довше, більш результативно, але лише одиниці забивали голи, які живуть своїм життям окремо від людей й часу.

"Він з’явився у роздягальні весь такий великий, білявий, сяючий, й дивлячись на мене Сіда Ейппса та Тідера Кеннеді, це я точно пам’ятаю, заявив: "Хлопці, сонце встає!", - згадував через багато років голкіпер Торонто Турк Брода. – Він випромінював собою вдачу та позитивну енергію. Мені здалося, що я бачу перед собою класичного героя книжкового типу. Усмішка, неудавана щирість, все це свідчило, що Барилко народжений для чогось великого, справжнього".

Протягом трьох років (1947, 1948, й 1949) Білла включали до складу символічної збірної "Всі зірки НХЛ". У період, коли Барилко виступав за "Торонто", ця команда чотири (!) рази вигравала Кубок Стенлі. Й він так само є чотирикратним володарем Стенлі Капа. Це просто фантастика – за п’ятирічну кар’єру чотири рази піднімати над головою срібну чашу! Й не просто піднімати, а дарувати людям радість.

В НХЛ є традиція. Кожен учасник команди, яка виборола Кубок Стенлі має право відвезти цей трофей у своє рідне місто незалежно від того, скільки людей у ньому мешкає – тисяча, або мільйон, незалежно від того, в якій країні воно розташовано. Було б, як-то кажуть, бажання. Свято перемоги може відчути навіть невеличкий хутір. Тому-то й є хокей в Канаді надто близькою грою для десятків тисяч хлопчаків, що вже в чотирирічному віці стають на ковзани й не в останню чергу задля того, щоб у такий спосіб прославити себе, свій рід, своє місто, щоб й у якийсь Богом забутий Адамс-сіті у Саскачевані згодом через десяток-другий років привезти після славетної перемоги свято, обабіч якого не залишиться ніхто.

В невеличкому Тіммінзі Білл чотири рази з’являвся з кубком. Це місто разом з ним чотири рази вигравало Стенлі Кап.

Свій перший матч за "кленових" Білл провів проти "Монреаль канадієнс". Окрім традиційного спортивного протистояння, гра цих команд завжди сприймалася як боротьба на ниві "головного канадського питання" – мови. Хто кого? Англомовний Торонто чи франкомовний Монреаль? Хокеїсти цією проблемою не переймалися, але вони змушені були йти у фарватері вболівальницьких настроїв. Тому гра цих двох команд завжди була видовищною, безкомпромісною, а іноді навіть не по-спортивному злою.

Того вечора Барилка атакували з особливою жорсткістю. Капітан монреальців Буч Боучард першим продемонстрував, що з новачком ніхто панькатися не буде. Він застосував до Барилка силовий прийом такої потужності, що, здавалося, хотів одним махом раз і назавжди позбавити "кленових" молодого захисника. Але Білл витримав удар. Він був готовим до того, що проти нього буде застосовано весь арсенал силових прийомів. Барилко розумів, що на кожен поштовх слід відповідати поштовхом, на удар – ударом, інакше з’їдять й кісточок не залишать. Тож замість того, щоб уникати зіткнень з монреальськими важковаговиками, він навпаки сам атакував.

Дебют вдався. Білла помітили вболівальники й газетярі, продемонстрованою грою були задоволені боси команди.

Одноклубники за стиль гри назвали Барилка "Ударним Біллом". Ударним – не через силу та міць ударів ключкою по шайбі, а за потужну гру корпусом. Не кожен міг витримати його поштовх усім тілом, внаслідок чого суперник відлітав від шайби на кілька метрів, або ж опинявся на льоду. Канадці завжди славилися жорстким хокеєм. Але й будучи рівним серед рівних, Білл був вище на голову багатьох хокеїстів. Його гру корпусом порівнювали з ударом молота по ковадлу.

Іноді Білл так розходився, що його не можна було втримати. На лаву штрафників він сідав часто й не без задоволення. А як же? Це винагорода за надійний захист. У сезоні 1947-48 рр. він навіть став "чемпіоном" ліги з зароблених штрафних хвилин. "Білл був найжорсткішим хіттером (від англ. hit; в хокеї - гра корпусом, удар) в лізі", - таку характеристику дав Барилку гравець одвічного суперника "кленових" монреалець Елмер Лач.

Інший гравець команди "канадієнс" нині покійний Моріс "Ракета" Рішар, який не раз з правого флангу намагався пробити (й час від часу, звичайно ж, пробивав) захист "кленових" так описував характер поведінки на хокейному майданчику Білла Барилко: "Він був дуже жорстким та агресивним гравцем, незамінним для своєї команди. Він фактично завжди міг зупинити нападника. Білл умів грати проти кількох гравців одночасно: штовхати одного, ключкою відбирати шайбу в іншого й у будь-який момент був готовим кинутися на третього. Я його запам’ятав через таку манеру гри. Й, звичайно, добре пам’ятаю його вирішальний гол у наші ворота в квітні 1951-го, який приніс йому славу."

"На льоду Білл був безстрашним, - розповідав центральний нападник "Торонто" Макс Бентлі. - Якби з ним не сталося те, що з ним сталося, він би досяг у хокеї просто шалених висот". Але за жорстку гру на Білла ніхто не ображався – всіх підкупала його усмішка.Втім, був у нашого героя один запеклий ворог. Це – власник "Монреаль канадієнс" Дік Ірвін. І його нелюбов була доволі специфічною. "Я ненавиджу Барилка, але я дуже хотів би, щоб він грав за нас", - часто казав чільний монреалець.

Себе Білл називав… дитиною. У порівнянні з асами та авторитетами зі стажем, з якими йому доводилося грати, Барилко дійсно був дитиною, якій властиві веселий запальний настрій та оптимізм, що передавалися оточуючим. Незалежно від того, чи вигравали, чи програвали "кленові", він був у чудовому гуморі. "За Дитину не хвилюйтеся", - казав наш герой напарникам.

Легендарний гол Ударного Білла.

Партнером Білла у захисті був Гарт Бош. У ті часи ця "двійка" не мала собі рівних – мало кому вдавалося пройти крізь неї. Про неї казали коротко та просто – стіна. А той, хто таки пробивав її, опинявся перед не менш пробивним воротарем "Торонто" Едвардом Бродою. Згодом через багато років в одному з телеінтерв’ю Брода про "свого" захисника скаже: "Білл - кращий гравець, який коли-небудь стояв переді мною".

Словом, то була по-справжньому зіркова команда. Як виявилося потім, наріжним каменем того складу "кленових" був Барилко. Без нього команда "посипалася".

Барилка запам’ятали головним чином як автора вельми важливого голу для його команди. 21 квітня 1951 року "Торонто мейпл лівз" проводили вирішальну для себе гру серії плей-офф з "Монреаль канадієнс". Матчу передувало п’ять ігор поспіль, доля яких вирішувалася у додатковий час. Можна лише уявити собі, що відчували гравці обох команд, під яким психологічним пресом вини перебували. Ніколи ще доля всіх матчів фінальної серії плей-офф не вирішувалася у додатковий час!

Гол, який забив Білл Барилко - рідкий гол. Цей гол увійшов не лише в історію НХЛ, в історію одного окремого міста, або країни, спорту загалом, він запав у душі сотень уболівальників. Таких голів – до десятка, вони не є надто красивими, але є такими, що перевертають уявлення про хокей, роблять його не просто спортивним видовищем, а є уособленням чогось такого, що перебуває поза межами логіки, розуміння усталених речей.

У цьому матчі наш герой вилучався з поля двічі. Гра була напруженою. Ще за хвилину до закінчення основного часу вигравали хокеїсти Монреалю й взагалі гра, як-то зазвичай кажуть, відбувалася під диктовку "канадієнс". Одначе Торонто здаватися не збиралися. Наприкінці третьої двадцятихвилинки Турка Броду замінив додатковий гравець. За 32 секунди до фінального свистку центрфорвард “кленових” Тод Слоан зрівнює рахунок. Два – два. Пів справи зроблено, усі сподівання на міцність нервів, твердий удар та вдачу. Останню й уособив Білл Барилко.
Треба розумітися на хокеї, аби збагнути, що так зазвичай не забивають. Свій славетний гол Білл Барилко забив на третій хвилині овертайму.

"Наближаючись до воріт, Білл пішов на великий ризик, - міркував згодом правий крайній того складу "Торонто" Хоуві Мікер. – Це було так несподівано. Захиснику так діяти не можна. Але ж це був Барилко!" Очевидці згодом розповідали, що перед овертаймом головний наставник "кленових" Джо Прімо сказав: "Нам потрібен гол”. Й запитав: "Хто зможе?" Барилко тихо сказав: "Я спробую"… Річ у тім, що хокейний талан Барилка повністю відкривався саме під час вирішальних матчів плей-офф. Не будучи особливо результативним (про одну з причин трохи нижче) у період регулярного чемпіонату НХЛ, у фіналах він повністю розкривався.

Гравець, який стоїть на синій лінії (а саме цю позицію займав Барилко, коли його команда атакувала) рідко щодуху кидається до воріт суперника, залишаючи позаду "незакритим" цілий шмат хокейного майданчику. Добивати "випадкову" шайбу – функція форвардів, які "пасуться" навколо воріт, проте під час тієї атаки захисники "Монреалю" нападників суперників нейтралізували. До Барилка шайба не долітала, й у випадку невдачі – результативної контратаки – поразку повісили б на нього, на його прорахунок. Більше того, тренер "кленових" Джо Прімо наклав для своїх захисників табу на вхід у зону суперника. На того, хто заходив за синю лінію очікував... штраф у 500$. Погодьтеся, доволі дієвий спосіб будувати тактику гри. Як за таких обставин захисник може розкрити свої снайперські здібності?..

Свою історичну шайбу Білл закинув у падінні, в буквальному сенсі влетівши в активну зону поблизу воріт, ледве не вдарившись при цьому головою в ковзани голкіпера Монреалю Джеррі Маклейна. Падаючи, він простягнув уперед ключку, від якої шайба й полетіла над воротарем. Згодом кіпер "канадієнс" про того, хто його "образив", скаже: "Він віддав цій грі все. Перемогу він заслужив". Шайба, яка влетіла у ворота Маклейна, й донині зберігається в Залі хокейної слави.

Місіс Барилко

"Я сидів на лаві й чекав, коли на лід вийде наша трійка, аж бачу Білл пішов на Джеррі Маклейна, - згадує колишній лівий крайній Торонто Сід Сміт. – І хоча це тривало якусь мить, я встиг подумати, все, Білле, прощайся з 500-ма баксами. Він атакував ворота Монреалю у манері, яка в наш час не була поширена. Це зараз захисники більш-менш вільно поводяться на майданчику і їх за це ніхто не карає. Ми ж чітко дотримувалися правила: нападник атакує, захисник обороняє… Якби Білл не забив, тренер точно б його оштрафував."

Серед хокейних експертів побутує думка, що саме після того вирішального голу тренери команд НХЛ почали переглядати тактику гри й вибудовувати схеми, за яких захисник міг підключатися до атаки, а його місце займав хто-небудь з форвардів. Це зараз дуже поширений елемент гри. Так що, цілком можливо, що весь сучасний хокей має завдячувати стрімкому прориву Барилка за "пом’якшення" тактичних установок та появу нових гральних схем…

"Я поралася зі своїм тримісячним сином й краєм вуха слухала радіотрансляцію матчу, - згадувала через багато років сестра нашого героя Енн Клисанич-Барилко. – Й раптом легендарний коментатор Том Хеввіт почав збуджено репетувати: "Барилко, Барилко, го-о-ол!" Буквально через хвилину в двері почали грюкати сусіди. Вони кричали: "Гей, сестро героя, відчиняй!". Поприходили всі друзі, знайомі. Повернувся з роботи чоловік. Вже було пізно, але ми святкували. Для нас, простих людей, це була по-справжньому велика подія. Аякже? Білл – він наш, звичайний хлопець, а тут – подарував таке свято. Знаєте, як люди поводяться у подібних випадках? Всі почали щось згадувати, розповідати про Білла. Й так до ранку. Нікому не хотілося спати."

Хтозна, чому Барилко так відчайдушно кинувся до шайби? Певно він десь усвідомлював, що це може бути останнім голом в його житті, й тому не варто дбати про можливу невдалу контратаку суперників… Це дійсно був останній гол Білла Барилко.

Через чотири місяці, в серпні 1951 року в період міжсезоння він зник.Це була п’ятниця, 24 серпня. Їх було двоє – Білл та його товариш зубний лікар Генрі Гудзон. Вони вилетіли невеличким двомісним літаком на рибалку. Слід зазначити, що для Барилко рибалка була неабияким захопленням. Він жартував, що якби не став хокеїстом, то обов’язково подався б у риболовний бізнес… Мати Білла місіс Фей Барилко як могла відмовляла сина від поїздки у цей день тижня. “Білл запитав у мами, чому ви робите проблему з рибалки, - розповідає Енн. – Все буде добре. Я ж тут рибалитиму, поруч. Не хвилюйтеся". Перед відльотом він зайшов до маминої спальні попрощатися. Але вона, ображена на нього, не відповіла. Й аж до самої смерті у 1982 вона жалкувала, що проігнорувала сина."

Місіс Фей Барилко була суєвірною жінкою. Вона мала свої жіночі підстави не відпускати сина у цей день тижня – кількома роками раніше в п’ятницю помер її чоловік, батько Білла. Відтоді вона стала називати цей день “проклятим днем”.

Білл мав повернутися у неділю. У вівторок на нього чекали у хокейних справах у Торонто. Але він не повернувся.

В понеділок 27 серпня зранку хтось зателефонував матері Білла й сказав, що син та його друг не повернулися. Для місіс Фей час зупинився.

У вівторок 28 серпня вже всі газети Торонто повідомили про загадкове зникнення молодого хокеїста. Організовується пошукова операція, створюється штаб. Поліція, Канадські королівські військово-повітряні сили, рятувальні служби, чисельні добровольці, навіть листоноші, кожен хто може, підключається до пошуків. Дерево за деревом, метр за метром. Десять, чотирнадцять, двадцять літаків кружляють над лісовими хащами. Обшукано територію у 500 квадратних кілометрів. То була найбільша пошуково-рятувальна операція за всю історію Канади. Але… Минає тиждень, другий. Жодних результатів.

"Кленові" були в розпачі. Турк Брода й Тідер Кеннеді створили фонд для пошуків свого товариша. Власник клубу Конн Сміт пообіцяв виплатити $ 10 тис. (гроші величезні у ті часи) тому, хто знайде Білла – живого, або мертвого. Звістка про зникнення захисника застала його, хокейного начальника, за грою в гольф. "Мене наче ножем хтось штиркнув, - згадував він. – Білл став нашим талісманом, символом наших перемог. Що буде з командою, яка його любить й шанує?" Він як у воду дивився: "кленове листячко" зав’яло.

Минув ще тиждень. Надія, що Білл Барилко та Генрі Гудзон все ще живі, і їм потрібна допомога, ще жевріла. Пошукова операція отримала друге дихання. Збираються до купи свідчення різних людей. Хтось бачив літак, хтось на горизонті в далеких лісах – дим, хтось навіть спілкувався з хлопцями на озерах до їхнього зникнення. Марно.

Раптом хтось згадав, що саме в цих місцях у 1611 році зник мандрівник Генрі Гудзон, ім’ям якого згодом назвали річку й протоку у Північній Америці. В одному місці з інтервалом у 240 років зникли люди з однаковими іменами й прізвищами! Невже це випадковий збіг? Й навіть ті, хто не вірив у щось надприроднє почали шепотітися – тут щось не чисто.

Мати Білла місіс Барилко почала надовго зникати з Тімменза. Часто її бачили зранку, як вона втомлена, ледве пересуваючи ноги, виходила з лісу, де шукала свого сина, хаотично блукаючи дикими хащами, сподіваючись, що серце підкаже, де її дитина. “То були гнітючі часи, чорні, - згадує Енн Клисанич-Барилко. – Я пам’ятаю маму, вона була не в собі. Ми молили Бога, щоб він нам допоміг знайти Білла. Нехай навіть мертвого, але ми б принаймні знали, що з ним трапилося найгірше".

Торонто, Тіммінз, десятки інших міст захлинулися в траурі за своїм кумиром. Ніхто не вірив у смерть молодого гравця, адже він так і не встиг як слід пограти. Чому смерть обирає молодих та обдарованих, запитували себе вболівальники. Куди подівся літак?

А команда була в розпачі. Протягом року одноклубники Барилка зберігали його речі в роздягальні, сподіваючись, що от-от його широка усмішка з’явиться у дверях зі словами: "Хлопці, сонце встає!".

Минали роки. Знаходилися люди, які стверджували, що бачили в небі жовтий літак-привід, що час від часу кружляв над онтарійськими хащами, наче хоче приземлитися, але не може. Жовтий "Фаірчайлд-24" над власним будинком бачила навіть дружина Генрі Гудзона. Але він зник над лісом і його пошуки не дали результатів.

Так звані прагматики, що не вірили у містику, розповсюджували інші чутки. Одні з числа таких казали, що політ був спричинений не наміром порибалити, а контрабандним промислом. Тіммінз, як уже зазначалося, був "золотим містечком". Й багато хто підозрював, що дантист Генрі Гудзон прокручував із золотом деякі не зовсім законні справи, торгуючи ним "наліво".

Інші твердили, що Білл не розбився, а втік у Радянський Союз, який у ту пору не на жарт зацікавився хокеєм, але не було досвідчених майстрів, які б рухали розвиток цього виду спорту. Багато хто цим чуткам вірив, адже буквально через кілька років "совіти" почали "громити" хокейний світ, вигравши спочатку чемпіонат світу (1954 р.), а ще через два роки й золото Олімпіади в італійському місті Кортіна д’Ампеццо. Й це при тому, що перший офіційний матч в Радянському Союзі відбувся в грудні 1947-го. Хіба могли аматори, які про хокей дізналися з трофейних кінокадрів та з розповідей латишів, які з шайбою забавлялися ще у двадцятих роках, без фахових тренерів, що знають про гру все і трошки більше, досягти таких вершин? В Канаді до пошуку відповіді на це запитання часто "прив’язувався" Барилко. Газети як тільки-но бракувало гарячих сенсацій щораз обсмоктували цю тему. Й актуальною вона перестала бути лише в шістдесятих.

Тіла Білла Барилко та Генрі Гудзона виявив пілот гелікоптера місцевого лісництва через 11 років після звістки про смерть хокеїста – у 1962. Виявив там, де Білла "загубили", у Канаді на півночі озера Онтаріо неподалік від того місця, де раніше здійснювалися пошуки. Гаррі Філдз здійснював черговий обліт території. Й раптом унизу на землі щось нехарактерно блиснуло. Він записав координати. Але не зважаючи на те, що місце було вирахувано буквально до міліметра, пошуковий загін ще цілий тиждень блукав лісами й болотами. Воістину, якась незрозуміла сила не пускала людей до розгадки “таємниці Барилка”.

То були залишки ущент згорілого літака. Серед рибальських принад лежало два скелета. Згодом експерти ідентифікували залишки тіл як такі, що належать Біллу Барилку та Генрі Гудзону. Причина ж падіння літака й досі не з’ясована…

"Ми готувалися до чергової гри й хтось з хлопців мені сказав, що знайшли тіло Барилка, - розповідав згодом хокеїст "кленових" Френк Маховлич. – Я був вражений. Ми, всі в команді в одну мить збагнули причину своїх невдач та поразок, що тривали від часу зникнення Білла".

Дійсно, протягом одинадцяти безбариклових років над “Торонто Мейпл Лівз” наче висіло якесь прокляття: хокейних вершин вони не досягали. Одинадцять років безбарвної маячні. З лідера клуб перетворився на команду-середнячка. Ніхто не міг збагнути, чому після вдало проведеної десятирічки запанував млявий, безкубковий хокей. Загинув Барилко, розпрощався з хокеєм Едвард Брода, однак на їхні місця прийшли нові вельми перспективні “шайбісти”. В хокеї розпач та пошук своєї гри не можуть тривати роками. Чому власне столиця світового хокею Торонто опиняється на задвірках цього світу? Прозріння прийшло несподівано. Лише коли тіло легендарного захисника опинилося в землі, все стало на свої місця: пішла гра, "кленові" виграли Стенлі Кап.

Відтоді й став Уїльям Барилко не канонізованим хокейним святим, своєрідним ангелом-охоронцем команди з "Торонто", уособленням вдачі. Пісня, яка лунає перед домашніми матчами "кленових", присвячена "Дитині, що була з сонцем на ти".

…В дев’яностих в канадському Вінніпезі в одній з арт-галерей відбулася художня виставка мандрівника Едварда Хантера. Серед експонатів був такий – перекинутий рибальський човен, поруч з яким замість весел на воді плескалися дві ключки.