Одещина, відновлення кар'єри, перспективи українського хокею: велике інтерв'ю Сергія Бабинця
У травні 2024 року Сергій Бабинець оголосив про завершення кар'єри, протягом якої він устиг 10 разів стати чемпіоном України. Ковзани на цвях хокеїст повісив у статусі найрезультативнішого гравця в історії чемпіонатів України - 553 очки (228 шайб і 325 результативних передач).
Декілька тижнів тому стало відомо, що ветеран українського хокею повертається на лід, щоб допомогти новоствореному клубу Одещина.
Сергій повернувся яскраво – дубль та асист у матчі проти Шторма, де новий клуб здобув свою першу перемогу в чемпіонаті України.
"Чемпіон" вирішив зв'язатися з досвідченим гравцем, щоб дізнатися, чому знову вийшов на лід, які перспективи має Одещина, а також пригадали деякі епізоди з кар'єри.
Відновлення кар'єри. Одещина. Переїзд Шторма
– Чому вирішили відновити кар’єру? Рік без гри. У вас і травма була в останньому матчі сезону 2023/24. Були консультації з лікарями, чи якісь інші фактори?
– Скажу так: свої ковзани на цвях я вже повісив психологічно. Я – киянин, і свій останній матч за Сокіл зіграв, коли ми стали чемпіонами України. Потім я перейшов на менеджерську діяльність.
Довелося переїхати до Одеси. Почав працювати директором ДЮСШ "Крижинка" з фігурного катання – дуже іменитої школи з цього виду спорту. Саме в цій школі займалася і є вихованкою Оксана Баюл – перша олімпійська чемпіонка незалежної України. Останній рік я провів в Одесі, займаючись розвитком фігурного катання. Ми зробили багато роботи, і я продовжую працювати тут.
Паралельно керівництвом Одеської області було прийняте рішення про створення нового хокейного клубу Одещина. У подальшому буде створена й хокейна школа Одещина, а також жіноча команда – Одещина Girls.
Профільно я – хокеїст, тому керівництво мене покликало й сказало, що я міг би втілити свій досвід – і хокейний, і менеджерський – у цій команді. Це рішення було ухвалене на початку вересня. У нас було дуже мало часу, щоб запустити команду, тому що треба було виступити на Кубку України. Я відразу зрозумів, що, з огляду на нестачу вільних агентів (багато грають за кордоном, а ті, хто залишився в Україні – мають контракти зі своїми клубами), доведеться зняти ковзани з цвяха (усміхається – прим.) і трохи допомогти новому клубу.
Наразі я є і тренером, і менеджером, допомагаю формувати склад. У нас ще не повний ростер, на тренуванні було 20 гравців. Я розумію, що нам ще треба знаходити гравців. Як тільки я побачу, що вже є повноцінна команда, і зможу зосередитися на ролі тренера на лавці, – відразу поверну ковзани на цвях і повністю зосереджуся на тренерській та менеджерській роботі.
– Легіонери в Одещині. Радек Хаас вже має досвід виступів в Україні, а ось Джерзі Гас – новачок. Як їм в Одесі, зважаючи на постійні тривоги та обстріли?
– На жаль, ми живемо під час війни, але намагаємося створити хороші умови для хокеїстів і підтримувати позитивну атмосферу в команді. Одеса – перлина Чорного моря, тому в колективі – чудовий настрій. Хлопці тренуються, їм усе подобається.
Радек знав ситуацію в Україні. Іноді жартує: "Мені все одно – я під час тривог сплю". Але ми його попереджаємо: треба ходити в укриття, кожному пояснили, де вони знаходяться, розповіли правила безпеки – що робити, якщо станеться надзвичайна ситуація.
Канадець – теж позитивний хлопець. Йому сподобалися і місто, і люди. Сказав, що в Одесі гарні дівчата (усміхається – прим.). Ми також розповіли йому, як поводитися в нестандартних для нього умовах.
Є правила поведінки на дорозі, в громадських місцях – і такі самі правила є під час повітряних тривог. Ми всі це розуміємо й легіонерам усе детально пояснили. Вірю, що все буде нормально.
– Раніше в Одесі грав і Шторм – також не чужий вам клуб. В одному з інтерв’ю ви говорили, що чудово, що одесити ходили на цей клуб. Можливо, знаєте якісь деталі, чому Шторм переїхав?
– Це питання більше до керівництва Шторма, а не до мене. Я знаю лише одне – всі раді, що Шторм взагалі існує. І всі були засмучені, що клуб не зміг залишитися в Одесі.
Це приватний клуб, у нього є власне керівництво, свої гравці. Вони вирішили, що їм буде краще у Вінниці – це їхнє право.
Їх любили в Одесі. Але місто без хокею не залишилося – є команда Одещина. І я вірю, що ми будемо не гірші, а в майбутньому – ще й значно кращі.
– Ви прекрасно знаєте, що клуби в Україні сьогодні є, а завтра їх немає. Часто вони існують по 2-3 роки, а потім зникають. Чи є внутрішнє відчуття, що Одещина – це всерйоз і надовго?
– Так, на 100% є таке відчуття. Саме тому я тут, саме тому впевнений у цьому проєкті і налаштований амбітно. Є підтримка області – це не просто приватний клуб. Нам допомагають керівники Одеської обласної військової адміністрації: Олег Олександрович Кіпер і перший заступник голови ОВА Олександр Олександрович Харлов.
Вони опікуються командою, допомагають, створюють умови, приходять на матчі. Це додає оптимізму. Ми віримо, що команда створена не на рік – ми йдемо надовго. Хочемо створити справді професійний клуб: із молодіжною командою, хорошою дитячою школою, жіночою командою. У нас вже є аматорська команда Одещина, яка виступає в аматорському Кубку України.
В Одеській області змінився керівник відокремленого підрозділу Федерації хокею України – ним став Сергій Олександрович Федченко. Він дійсно любить хокей і готовий опікуватися його розвитком. Вірю, що ці люди зможуть зробити хороший хокей у регіоні на десятиліття.
У нас є хороший приклад – Кременчук. Ніхто навіть не уявляє, що цей клуб може зникнути. Є школа, льодова арена, команда – вони чемпіони України минулого сезону. Те ж саме можна сказати про Сокіл.
Але в Україні є й дитячі школи, де бракує професійного клубу. Треба створювати такі клуби, щоб вибудовувалась вертикаль. І Одещина має стати прикладом – я в цьому впевнений.
Операції та переломи, спілкування з росіянами після війни, перспективи українського хокею
– Фанати часто дорікають спортсменам, мовляв, не робота, а мрія – просто тренуєшся та граєш. Читав ваші інтерв’ю: у вас у 18 років був серйозний вивих плеча, потім інші травми. Щоб фанати розуміли іншу сторону професійного спорту, скажіть: скільки у вас було переломів, операцій?
– У мене було п’ять операцій. Повноцінних, коли мене клали під скальпель. Були переломи ребер, руки, тріщини, разів п’ять-шість зашивали обличчя, був розрив сухожилля на лікті. Зараз мені 38 років, але я дуже сильно побитий хокеєм.
У нас, спортсменів, дуже тяжкий хліб. І не лише у хокеї – в усіх професійних спортсменів. Цей хліб заробляється ціною власного здоров’я, пошкодженнями тіла.
Хокей – чоловічий і командний вид спорту. Велика ціна перемоги. Треба лягати під шайбу, йти в силову боротьбу – тому такі травми й трапляються. Всі хокеїсти, коли вже після дитячої школи переходять на професійний рівень, усвідомлюють ризики.
Але це – життя. І я дуже радий, що я став хокеїстом, а не математиком, поетом чи режисером. Я обрав свій шлях – він мені подобається.
– Ви тривалий час були гравцем ХК Донбас. Застали часи 2010-2013 років, коли Донецьк був українським містом. Чим запам’яталися місто і ті часи в клубі?
– Можу сказати, що це, напевно, мої найкращі часи в хокеї.
Повторюся: я – киянин. Але в клубі Донбас були чудові умови, організація, ставлення до хокеїстів. Клуб розквітав. І Донецьк був чудовим містом. Я дуже сильно люблю Київ, але Донецьк поділяв із ним перше місце за якістю життя, рівнем щастя людей, зарплатами.
І знаєте, коли хтось каже: "Донецьку щось не подобалося в Україні" – це все маячня і пропаганда. У Донецьку – і під час Євро-2012, і в інші роки — жили щасливо. Вони пишалися, що є українцями, що Донецьк – це Україна. Ніхто й подумати не міг, що хтось зможе щось змінити.
Керівництво Донбасу і працівники клубу робили все, щоб хокеїсти почувалися комфортно. Згадую ті часи з великою теплотою. Це був кайф для гравця.
– Ви розповідали, що під час фіналу чемпіонату України проти Беркута Донбас вів 1:0, але шайба вилетіла на трибуни. Оскільки вона була фартова, адміністратор клубу побіг її шукати, щоб повернути на лід. А які у вас чи ваших колег є традиції або забобони під час гри, до чи після неї?
– Насправді дуже багато хокеїстів, коли доходять до свого психологічного і фізичного максимуму, шукають допомогу там, де, можливо, й не треба (усміхається – прим.). Звичайно, в кожного гравця є свої ритуали: що він їсть, що вдягає, ще щось.
Я, наприклад, знаю, в яких трусах можу забити, а в яких – ні (усміхається – прим.). Мій товариш по команді та друг Роман Благий завжди шукав "забивний" душ. Якщо забивав, то після тренування чи матчу обирав одну з душових кабінок – і йшов лише туди. Багато є різних забобонів.
Хтось молиться перед грою, просить допомоги у Бога. У мене також є молитва, яку я кажу перед кожною грою.
Різні люди бувають. Кумедні випадки є, але журналістам про таке навіть не скажу (посміхається – прим.). Звичайно, хокеїсти та спортсмени – забобонні люди. Це 100%.
– Свого часу ви спробували йти в політику. Життя непередбачуване. Не закрили цей гештальт, ще будуть спроби?
– У той час для мене політика не сприймалася як політика. Я тоді випав через операцію на коліні на тривалий час. Розумів, що це надовго. Але мав бажання допомагати, мав менеджерські здібності, розуміння, як має розвиватися спорт у місті, області, країні.
Мене тоді запросили дві партії. Вирішив, що спробую себе в Білій Церкві – я на той момент грав за Білий Барс. Обрали інших людей. Я не шкодую – знову повернувся до хокею.
Щодо сьогоднішнього дня... Ну, дивіться – якщо будуть якісь пропозиції, і я розумітиму, що є потреба в Бабинці Сергію як менеджерові, політику, як у людині, яка може щось змінити на краще, то подумаю про це. Наразі я на 100% відданий двом напрямкам: розвиток фігурного катання в Одесі – це важливий для мене виклик, і клуб Одещина, щоб хокей в Одесі був багато-багато років.
– У вас була тривала кар’єра в Україні, був і досвід гри за кордоном. Часто зустрічаються новини – не лише в хокеї, – що гравцям не платять зарплату. Який у вашій кар’єрі був найдовший період без виплат – місяць, два, три?
– У мене таке було на початку професійної кар’єри. На жаль, у київського Сокола у 2007-му, навіть, напевно, у 2008–2009 роках було важко. Спонсор відійшов від клубу, з’явилися заборгованості. Багато хлопців залишилися без зарплат на 2-4 місяці.
Після того була реорганізація Сокола. Зараз у клубу, слава Богу, все добре – зарплати виплачують. У київського клубу зараз усе окей.
Був період, коли я виступав за словацький Прешов. Пам’ятаю, там, на жаль, теж були проблеми. В останні півтора місяця не платили премії – були якісь фінансові труднощі. Обіцяли, що повернуть гроші, але щось пішло не так – нам не заплатили.
Це те, що треба розуміти – має бути структура в організації, в лізі. Повинно бути чітке розуміння, чи зможе клуб платити гравцям і персоналу протягом усього року. Це дуже важливо, адже у людей є сім’ї.
Я дуже радий, що зараз в Одещині створені всі умови для того, щоб хокеїст міг грати: виплачується офіційна заробітна плата, є харчування, проживання, екіпірування. У цьому плані в нашому клубі все добре.
– В одному інтерв’ю ви говорили, що росіяни з БСФК Башаров і Пасманік після від’їзду з України написали елементарне "тримайтеся", а ось казах Рамазан Алджаманов, навпаки, активно підтримував Україну на батьківщині. Не знаєте, чи змінилися їхні погляди за ці роки?
– Що сказати про росіян? Я не ділю їх на хороших і поганих. У моїй голові вони всі шовіністи й імперіалісти, які поважають тільки свою країну і яким байдуже до інших народів.
У момент, коли вони були у нас, вони вели себе тихо. Ми їм допомогли виїхати – все-таки вони спортсмени. Ми офіційно вивезли їх за кордон.
На жаль, для цих гравців головне – це Росія. Я не хочу спілкуватися з жодним російським гравцем. Насправді після початку повномасштабного вторгнення написали буквально одна-дві людини, хоча я знав багатьох російських гравців. Вони просили вибачення, писали: "Вибач за нашу дебільну владу, за нашого дебільного президента, який повів армію вбивати. Нам дуже соромно." Та що вже казати – навіть деякі родичі, які залишилися в Росії, повернулися до нас спиною.
А Рамазан Алджаманов – крутий хлопець, дуже позитивний. Він подивився на все це й зрозумів, що Росія – країна-агресор. Він нас активно підтримував. Ми й досі спілкуємося – він зараз працює тренером у себе вдома. Я щиро бажаю йому всього найкращого.
Дуже багато людей із країн колишнього СРСР чудово розуміють, що таке Росія. Вони розуміють, що ця країна – зло, своєрідна ракова пухлина, яку треба відрізати від світу, щоб усі сусідні народи могли жити спокійно і в мирі.
– Що скажете про перспективи українського хокею? Нам трохи не вистачило до виходу в еліту вперше з 2007 року. Вірите, що найближчими роками таки повернемося в топ-дивізіон?
– Я впевнений, що це станеться. І треба зробити все, щоб якнайшвидше.
Війна внесла серйозні корективи в розвиток спорту, як і загалом у життя всіх українців. Я це бачу навіть по фігурному катанню. Багато інфраструктури знищено, багато людей виїхало за кордон.
Звісно, це призведе до великого спаду. І станеться він не зараз, а через 6-7 років – коли підросте покоління, яке мало активно розвиватися в підлітковому віці 2-3 роки тому. Саме ці діти мали замінити нинішніх дорослих спортсменів, але сьогодні вони не мають тих можливостей і умов, які були до початку повномасштабної війни.
Тому зараз дуже важливо зробити все можливе, щоб національна команда України потрапила в елітний дивізіон. Це дасть не тільки більше фінансування, а й додаткову впізнаваність гри. Зросте інтерес уболівальників – і це може стати серйозним поштовхом для розвитку хокею в країні.
Якщо цього не станеться у найближчі 5-6 років, нас може чекати серйозна яма.
Але є і певний плюс – багато українських підлітків, які виїхали за кордон, продовжують виступи в європейських лігах, прогресують. І це вже видно за результатами молодіжних збірни. Треба вірити, що вони й далі розвиватимуться та зможуть допомогти вийти в еліту.
