Футбол – командна гра, або чому не потрібна лаяти клуби через звільнення тренерів
Слухайте, а я один такий, хто не відчуває обурення з приводу польоту голів Енцо Марески з Челсі, Рубена Аморіма з Манчестер Юнайтед та Хабі Алонсо з Реала?
Помилилися всі три топклуби сильно, це навіть не обговорюється. Вони за це і заплатять дуже дорого (вже платять). Але тренери останнім часом занадто часто задирають носа зависоко.
Усі хочуть якихось безмежних повноважень, багаторічних контрактів – і, головне, незрозуміло з якого дива. Коли взагалі Челсі комусь давав працювати довго? Коли Реал робив головною фігурою проєкту тренера?
МЮ, безумовно, давав і робив. І зараз за це розплачується: накупивши на сотні мільйонів гравців під тен Гага, який абсолютно без успіхів отримав можливість почати сезон-24/25. Може, зараз усе було б краще, якби не зайва довіра тренеру без результатів?
Це, втім, деталі. Важливіше інше. Статус і Ман Юнайтед порівняно з Аморімом, і Реала порівняно з Алонсо, і, особливо, Челсі порівняно з Марескою був на момент призначення тренерів незрівнянно вищим. Відповідно, тренери повинні підлаштовуватися під клубну культуру, шукати варіанти з прийнятних для клубу.
Їм хочеться бути незаперечними авторитетами? Вони могли залишатися на попередніх роботах. У Леверкузені, наприклад, вулицю на честь Алонсо збиралися називати. Аморім узагалі кинув сильнішу команду заради слабшої. Виходить, що в такі погані клуби, з жахливим менеджментом, люди самі прагнуть?
До речі, в громадській думці розмови про порядність чомусь працюють виключно в один бік. Челсі негарно вчинив з Марескою – а як щодо того, що Мареска кинув Лестер напризволяще, перед сезоном АПЛ? Кинув, нічого особливого не зробивши (для тих "лисиць" виграти сезон Чемпіоншипа було нормою).
Чому ніхто клуб не шкодує? Аморім взагалі втік посеред сезону, кинувши Спортинг на асистента. Алонсо, безумовно, попрощався в мільйон разів гідніше, але тренд такий, що інтереси тренерів почали ставити вище за інтереси клубів. Дивно у спорті, де переважна більшість вболіває за клуби, а не людей.
Перш ніж диктувати свої умови, треба показати свою незамінність. У випадку з Реалом ні про чию незамінність навіть мови йти не може, а Аморім з Марескою і близько такого вау-ефекту не справили.
Усі, врешті-решт дорослі люди, всі розуміли, куди йшли. Покоління інфантилів уже доросло до віку "40+": люди спершу йдуть у величезні проєкти, які за визначенням рідко збудовані навколо однієї персони, а потім пробують нав'язати незвичні ідеї.
Тренер може говорити як про свій актив у виняткових випадках – типу тих, що у Гвардіоли в Сіті, Клоппа в Ліверпулі. Але – дивна річ! – вони якраз права не качають, завдяки місцям роботи, які дозволили їм розкрити свій потенціал.
Футбол – командна гра не тільки на полі, а й за його межами. Ніхто не повинен і не може ставити себе вище за клуби, і тренерів це стосується насамперед.
