Юлія Довбик: Вірю, що чемпіонат Європи — це наш турнір
Артем та Юлія Довбики знайомі близько 20 років, спочатку навчалися разом у школі, сиділи за однією партою, але потім їхні дороги розійшлися. Однак зберегти зв'язок таки вдалося, а через декілька років після закінчення школи вони возз'єдналися, вже як закохана пара. Подолавши труднощі та відстань, вони стали подружжям – згодом на світ з'явилася донечка Кіра. Футбольна кар'єра Артема продовжилася в Іспанії, тож зараз сім'я проживає там.
Соломія Романчук поспілкувалася з Юлією, дружиною форварда Жирони Артема Довбика, щоб дізнатися, якою була реакція на пропозицію "біло-червоних", як пройшла адаптація в Іспанії та який її чоловік поза футбольним полем.
"Перший рік у нас з Артемом були стосунки на відстані"
— Відомо, що з Артемом ви познайомилися ще в школі. Як відчули, що він той самий?
— Насправді так, ми вже знаємо один одного багато років. Але саме стосунки в нас почалися вже після школи, через кілька років. Ми просто з одного міста, тому один з одним підтримували звʼязок. А зустрічатися почали, мабуть, коли я була на 3 курсі. Тому це був такий досить довгий шлях, бо ми змінювалися, росли, а в стосунки вступили, коли вже були більш зрілими людьми. Насправді складно відповісти на запитання, як зрозуміла, що він той єдиний. Просто, мабуть, через те, що ми уже мали певний досвід, коли почали зустрічатися і тому більше співпали по наших поглядах, планах на життя.
— Наскільки він був романтичним?
— Ну, насправді був досить романтичним, як це зазвичай відбувається у перші роки стосунків. Було багато уваги, квітів, приємних сюрпризів. Тим паче, що перший рік у нас були стосунки на відстані через те, що я навчалася ще в Києві й потім у мене ще був такий етап у житті, що я їздила по обміну в Америку. Тому перший наш рік був досить турбулентний, але ми намагалися будь-якими способами підтримувати звʼязок, одне одного. Артем і зараз романтичний, він може придумати щось цікаве. Але зараз це більше в міксі з побутовими речами, нашими особистими видами зайнятості.
— Який вчинок Артема у стосунках ви запам’ятаєте на все життя?
— На все життя я, мабуть, запамʼятаю пропозицію. На той момент ми вже 2 чи 3 роки зустрічалися, але це було досить романтично. Це було під час відпустки в Домінікані, він там від мене приховав каблучку, що було складно. Бо ми на той час вже жили разом у Данії і цей момент збору валізи... Не знаю, як я так не помітила, що він поклав каблучку. Це було досить неочікувано і романтично: на березі океану, він організував вечерю, це я точно запамʼятаю на все життя. Але для мене, напевно, найбільш цінним є той етап, коли я 3,5 місяці пробула в Америці. Це було дуже складно, бо в нас була велика різниця в часі, але він спеціально пізніше засинав і раніше прокидався, щоб ми могли поспілкуватися. Бо іншої можливості не було, я ще працювала, а на роботі не дозволяли користуватися телефоном. Для мене це було дуже цінно, не якісь романтичні речі, а такі вчинки, які він робив заради того, щоб ці відносини підтримувати.
— Враховуючи, що він футболіст, то був режим, але Артем усе одно йшов на жертви, можна так сказати...
— Ну так, у нього свій режим, у мене свій, але ми знайшли точки дотику, які перетиналися для того, щоб зберегти звʼязок.
"Ми розуміли, що трансфер відбудеться, але не знали коли"
— Ви поруч із йз ним уже досить довго. Коли дізналися про пропозицію Жирони, якою була ваша реакція?
— Ми розуміли, що це буде відбуватися. Минуле літо було досить насичене чутками, розмовами, дзвінками. Ми знали, що це повинно відбутися, але коли саме – невідомо. А коли вже вступила Жирона в перемовини, ми зацікавилися, бо ми розуміли, що тут є Вітя Циганков, який певний час тут прожив, класно адаптувався. Ми подумали, що буде прикольно приїхати, обрати ту команду та домовитися саме з тими, кого ми вже знаємо. У нас вже був досвід життя в Данії, було дуже складно, і з мовою, і з людьми, і все було нам не знайоме. Та й ми були молоді, зелені, без особливого досвіду. А в цьому випадку вже й наш досвід і те, що Вітя тут. В Артема була така позиція, що він хотів і всі ці перемовини йшли, і було цікаво, чим все закінчиться. Тому що футбол — це така справа, всі трансферні історії, як правило, довго тривають. Ми просто чекали та тримали руку на пульсі.
— Зараз ви в Іспанії. Уявімо, в Артема є вибір з кількох топклубів — яку б країну ви хотіли?
— Чесно вам скажу, після життя в Іспанії з неї дуже складно поїхати. І ми про це говорили вже не з одними людьми, які тут жили. Тому що Іспанія — це країна, яка в комплексі багато поєднує: класний футбол, тому що Ла Ліга входить у топ-5 чемпіонатів Європи, хороші футболісти, з якими в тебе є змога пограти, класний клімат. Ця зона, в якій ми зараз проживаємо в Жироні, вона дуже багато поєднує у собі, тут близько до моря, до гір та навіть до Барселони, а це велике місто, де можна знайти різні розваги, на будь-який смак. Ти можеш просто гуляти містом і тобі цього буде достатньо, щоб насититися емоціями. Це смачна їжа, шопінг, цілий комплекс класних плюшок. І насправді Іспанія мені дуже зараз подобається. Навіть ще тим, що наша дитина Кіра ходить тут у школу і я дуже задоволена нею, підходом. Все просто так склалося, що ми наче щось змінили, але воно не змінилося. Проте, знаєте, футбол це така історія, у мене, як у дружини, така думка, що в такому виборі все вирішує футбол. І, якщо Артем прийде і скаже "Ось у нас така пропозиція з Англії, але там класний клуб, перспектива", це його якийсь стрибок у карʼєрному рості, то для мене, звичайно, і Англія стане країною, яку я намагатимуся адаптувати під нашу сімʼю. Але на цей момент Іспанія мені дуже імпонує і, можливо, я б не дуже хотіла звідси їхати. Ну, хіба, якщо тут змінити клуб, який буде більш перспективним, з великою історією, який був би для Артема цікавий, його б хотіли там бачити, було б узагалі непогано.
— Скільки часу знадобилося для адаптації на новій локації?
— Ця адаптація була взагалі не відчутна, тому що ми досить швидко з усім розібралися. Я з перших днів почала вчити мову, щомісяця мені здавалося, що стає все легше і легше. Звичайно, на початках і клуб допомагав із розташуванням. Навіть ще тоді, коли ми з Кірою не приїхали сюди, а Артем був сам перший місяць, то вони йому допомагали знайти будинок. Вітя зі свого боку також допомагав, міг підказати, поділитися своїм досвідом. Потім ми вже приїхали сюди і, як зазвичай це відбувається за кордоном, ти починаєш шукати своїх, вони починають давати тобі контакти, якусь інформацію і тут все так відбувалося, що я не можу сказати, що відчула якусь адаптацію. Все пройшло добре, класна погода, клімат, море, розваги. Всі задоволені. Артема в команді класно прийняли, у нього теж там адаптація пройшла успішно. Щоб сказати, що було складно, то точно ні.
— Ви вже зазначили, що Циганков вам допомагав. А чи спілкуєтеся ще з кимось із сімей Жирони?
— Ми з усіма спілкуємося. Зараз просто ми вже стали старші, у всіх свої сім’ї, справи. Тут є один-єдиний момент із тим, що ті, хто іспаномовні, вони не так класно знають англійську, тому вони більше між собою тісно спілкуються. Але все одно всі дуже відкриті, можна з ними поговорити, щось запитати. Я часто можу написати комусь із сімей, з ким ми можемо пересікатися, якщо мені потрібна якась думка місцевих. Ось, наприклад, Порту та його дружина Джуді, у них двоє дітей, ми ходимо в один садочок. Тому питання, які пов’язані з дітьми, ми можемо обговорювати. У нас була ситуація, нам потрібно було урегентно поїхати у клініку, я написала Джуді, вона мені порадила, в яку саме можна. Але загалом, ми спілкуємося з усіма, всі дуже відкриті, веселі, готові допомогти. Максимально комфортні люди, немає холоду. Тим паче, клуб іноді організовує вечері для команди, вони завжди думають про діток, запрошують аніматорів і все це відбувається у стилі вечірки. Це класно, бо всі між собою спілкуються. Але, звичайно, знаєте, це, мабуть, принцип людей, які живуть за кордоном, вони завжди шукають своїх.
— Кіра відвідує школу — це українськомовна, іспаномовна чи англомовна?
— Вона ходить у школу Монтессорі (Методика Монтессорі — це система виховання дитини, яку розробила на початку двадцятого століття Марія Монтессорі – італійська педагогиня. Вона створила особливе середовище для розвитку, а основною ідеєю є адаптацію малюків до суспільства і розвиток у них навичок самостійності - ред.). Це заклад, де від 4 місяців і до 11-12 класу діти навчаються за цією системою. Школа поділена на різні вікові категорії, Кіра зараз у категорії від 0 до 3 років. У неї в класі три вихователі, які говорять різними мовами — каталанською, іспанською та англійською. Отже, дитина в цій віковій категорії одразу чує три мови, у наступній додається ще німецька, здається. Враховуючи, що ми ще вдома розмовляємо українською, Кіра зараз потрохи розуміє всі 4 мови. Вона тільки починає говорити, то деякі слова говорить українською, деякі іспанською або англійською. У неї зараз мікс мов, але я за те, щоб школа була іноземною мовою. Система Монтессорі мені дуже подобається, як метод виховання дітей, ми задоволені, що обрали таку школу. Їй теж подобається, всі її там дуже люблять, я дуже задоволена.
— Наскільки дорого жити в Іспанії, якщо порівнювати з Україною? Що вас найбільше здивувало?
— Та складно відповісти, бо все залежить від тебе, твоїх можливостей та бажань, як і в Україні. Можна жити, орендувати будинок чи квартиру, можна купувати продукти в умовно АТБ, а можна в Goodwine, це все така історія. Так само і в Іспанії: ти можеш жити в межах одного бюджету і відчувати себе ок. Якщо в тебе є можливості, ти можеш їздити в магазини преміумкласу, купувати продукти дорожчі, але іншої якості. Все залежить від багатьох факторів. Я б не сказала, що тут набагато дорожче життя, ніж в інших країнах. Я, звичайно, не багато де жила, але Європа плюс-мінус у цінових діапазонах однакова. Оскільки в нас є можливості, ми "знімаємо" будинок у класній зоні, яка охороняється, через те, що нам поступила така рекомендація від системи охорони самого клубу. Ну, по цінах я не можу щось виділити, що б мене сильно здивувало, все доступно. Онлайн шопінг, офлайн — все доступно.
— Сумуєте за Україною?
— Якщо чесно, дуже сумую. Тому що ми багато часу прожили в Україні, навіть у кар’єрі Артема. Для мене там тих півтора року, які ми жили у Дніпрі, ще до війни повномасштабної. Вони для мене були дуже теплі, із приємними спогадами, я полюбила це місто, мені було там дуже комфортно, я зустріла безліч класних людей. Той період життя був дуже щасливим для нас, там я завагітніла, якісь такі яскраві пункти нашого життя відбувалися у Дніпрі. І останні півтора року, до переїзду в Іспанію, ми жили в Ужгороді і він теж був для нас дуже класним містом для життя. Тому що туди з початку повномасштабного вторгнення переїхало багато людей і біженців, місто почало жити по-іншому. І в мене там теж з’явилося дуже багато хороших і дорогих мені людей. І цей період також був для мене дуже цінним. А Київ і рідні Черкаси — це взагалі окрема історія, тому що я в столиці прожила з 2014 року, коли поступила в університет. Тому Київ для мене це теж певні асоціації, люди, і, звичайно, не можу не згадувати Україну. Ми з теплом ставимося до цих спогадів і дуже сумуємо. На жаль, зараз така ситуація, що складно щось планувати.
— Якщо говорити про вас, чим займаєтеся, у якому напрямку працюєте?
— Зараз у мене такий період, що я відновлюю свою діяльність після декретної відпустки, тому що Кірі наразі рік та 9 місяців, вона ще досить маленька. Перший рік її життя я займалася повністю нею, а зараз у мене такий процес, коли я намагаюся знайти якісь уподобання стосовно свого розвитку. Я навчалася в Київському торгово-економічному університеті на факультеті "Реклама та зв’язки з громадкістю", я отримала ступінь магістра з відзнакою і тому це моє професійне поле діяльності, яке я дуже люблю. Я рада, що обрала саме цю спеціальність, бо вона мені до душі. І після того, як закінчила університет, 4 роки пропрацювала у бізнесі, я була CEO проєкту, пов’язаного з чоловічим одягом та взуттям. Це були 4 роки мого становлення як людини, що вийшла з універу. Це був перший досвід і мені вдалося досягти певних висот із точки зору мого розвитку до декретної відпустки.
І зараз, коли я відновлюю свою діяльність, я намагаюся себе знайти. Останні півроку навчаюся, нещодавно була на курсі у Валерії Бородіної, пов’язаному з бізнесом, я актуалізувала свої знання, було цікаво порівняти процеси, в які я була залучена до декрету з тим, що відбувається зараз. Також я взяла курс, який пов’язаний з піаром, бо мені ці знання допомагають у певній роботі, яка стосується Артема. Його кар’єрний ріст починає цікавити комерційні проєкти і мені б хотілося з більш професійної точки зору до цього підходити. Бо знання з університету в мене є, але потрібно їх актуалізувати. Паралельно з цим у мене є такий вид діяльності, як консалтинг. Я консультую маленькі бізнеси, організовую їхні внутрішні операційні процеси, можу проводити стратегічні сесії. Тому до мене звертаються через таке сарафанне радіо, бо хтось комусь розповів, порадив. Але зараз я це все можу описати одним таким поняттям, як моє становлення після декретної відпустки. Тому що мені хочеться повернутися у свою діяльність, тож я зараз займаюся саморозвитком. До того ж вивчаю іспанську мову, 10 місяців, удосконалюю англійську. Останній проєкт, у який мене запросила наша менторка Анна Давиденко, у якої я проходжу курс із піару, це стати частиною піаркампанії для фільму "Епізоди: Україна на Мундіалі". І я їм допомагала з певними видами комунікації, пов’язаними зі спортивними діячами, ЗМІ. Я відкрита до будь-яких запрошень, мені все цікаво. Думаю, жінки, які були в декреті, мене зрозуміють. Тобі за все хочеться братися, бо цей період зовсім інший.
— А яке ваше хобі?
— Я дуже люблю спорт, займаюся ним ще зі школи. Маю на увазі не професійний, а саме просто зал, якусь активність. Я нещодавно відкрила для себе пілатес, мені дуже подобається, це щось зовсім інше. Останні 5 років я займаюся зі своїм тренером, який перебуває в Україні, але ми з ним по всіх країнах, де б не були, займаємося в онлайн-режимі. Спорт — це мій вид медитації, мого відновлення, я можу на годину тренування відключитися від якихось справ, проблем, відновити своє тіло. Зараз я б сказала, що моїм хобі також є вивчення іспанської, тому що до цього я приходила ще задовго до переїзду в Жирону. Після того, як ми буди декілька разів у Домінікані, мені дуже сподобалася мова, там розмовляють іспанською. І був період, коли я самостійно намагалася розібратися з іспанською і навіть якийсь час її вивчала, але потім відійшла від цього. І зараз, те, що я тут, і мені як би довелося... Але ні, бо я дуже люблю цю мову і по кайфу її вивчати. І, якщо ще третій вид виділити, то я просто люблю досліджувати світ, відкривати для себе щось нове. Якщо з’являється якесь цікаве відео на YouTube, я виділяю час, якщо відбуваються класні вебінари. Я люблю питання, пов’язані зі стилем, у мене є свій стиліст, але я також багато дивлюся та читаю все, що пов’язано зі стилем. Я такий дослідник, який намагається набиратися досвіду в різних сферах. Це, мабуть, риса людей, які пов’язані з комунікацією. Це ще зі студентських років, бо для того, щоб працювати в комунікаційних зв’язках, тобі постійно потрібно бути в темі.
— Про що мріє Юлія Довбик?
— Ой, класне запитання… Та не знаю. Мабуть, з моїх вуст прозвучить дуже банально, але я все одно хочу про це сказати. Моя мрія — це мирне небо, те, про що ми постійно думаємо, в контексті чого ми живемо. Звичайно, я б дуже хотіла, щоб ситуація в Україні стабілізувалася, щоб була перемога за нами, щоб наша країна цвіла, росла, розвивалася і мені б цього дуже хотілося. З матеріального нічого такого сказати не можу, бо для мене це більше не мрії, а цілі. А якщо говорити про глобальну, то мені б хотілося, щоб наші люди та наша країна жили своє найкраще життя, щоб весь той жах, у якому ми перебуваємо вже третій рік, припинився.
"Артем може свій спокій принести в моє життя, а я можу його запалити. Це те, що поєднує нас як пару"
— Повернімося до Артема. Як він налаштовується на гру, які в нього секрети? Чи є якийсь передматчевий ритуал або, можливо, ви його мотивуєте якось?
— У нього дійсно є свої елементи підготовки, не завжди навіть ми про них знаємо, бо він повинен усамітнитися, йому потрібно про це подумати. Він може почитати книжку, в нього є кілька таких, щоб себе змотивувати. Іноді буває так, що ти відкриваєш, читаєш 3 абзаци і тобі приходить інсайд, яким ти можеш жити до кінця дня чи навіть увесь тиждень. Також він дивиться нарізки відомих футболістів і їхні класні голи. Він слухає музику. Це такі три пункти, які він точно робить перед грою. Але іноді ігри бувають в обід, то в нього мало часу на підготовку. Ти прокинувся, поснідав, якась теорія, активність із командою, обід і потрібно їхати на гру. А коли матчі ввечері, то він може ще годину поспати вдень, це його відновлює.
— Артем досить спокійний на футбольному полі. Який він у житті?
— Такий самий. Я завжди кажу, що Артем — це людина, у якій весь мій спокій. Тому що я досить активна, я швидко запалююся якимись речима, я змінюю види діяльності, у мене постійно якийсь рух, я живу з планером, будую, міняю, зустрічаюся, кудись їжджу, навколо мене все бурлить. А він — людина-спокій. Це те, мабуть, що поєднує нас, як пару. Бо він може свій спокій принести в моє життя, а я можу його запалити. Тому він такий спокійний, розмірений — як він себе на футбольному полі поводить, так і в житті.
— Як Артем проживає поразки, швидко переключається на родину чи потрібен час?
— Йому сто відсотків потрібен час, як і будь-якій людині з будь-якою поразкою, проблемою для того, щоб це переварити, зрозуміти, що з цього потрібно винести. Бо будь-яка поразка — це певний комплекс помилок, які були зроблені, не обов’язково ним, а й іншими членами команди. Потрібно ці помилки пропрацювати, зрозуміти, що було не так, зробити висновки, на це потрібен час. Але Артем намагається це зробити у певні дедлайни, продумати для себе, відійти від цього та рухатися далі. Звісно, поразки бувають різні. Одна справа, коли команда програє в сезоні, а інша — коли програєш Лігу чемпіонів. Ми ще до цього рівня не доросли, але, мені здається, це зовсім інший об’єм емоцій. Тому зараз ті поразки, які є в його житті, вони по-різному приживаються, але ми намагаємося їх перейти, трансформувавши в досвід, який він може розкласти на полички у своєму житті та рухатися далі. Це дуже важливо — рухатися далі, бо рух — це життя.
— Буває, що можете йому сказати, що десь не так віддав пас чи пробив?
— Звичайно, якщо це дуже очевидні речі, то ми можемо поговорити. Він може сказати свої об’єктивні причини, чому це так відбулося. І це дуже класно, бо це теж свого роду переварювання інформації, якщо ти про це поговориш, проаналізуєш, є високий рівень ймовірності, що наступного разу так не відбудеться. Я вам скажу чесно, я не претендую на експерта-аналітика в нашій родині, я про інше — про емоційний стан, рівень мотивації. А те, що стосується аналізу гри я залишаю на тренерський штаб і команду. Так само в Артема є персональний тренер з фізпідготовки, який все аналізує, з яким вони багато про що розмовляють. Тому цей об’єм інформації залишаю для них, а я більше про ментальність, як йому щось пережити, як поборотися з якимись емоціями, в цьому питанні я зажди готова підставити своє плече.
"Вірю, що чемпіонат Європи — це наш турнір"
— Для Артема Євро-2024 стане найважливішим турніром серед усіх у цьому році?
— Так, сто відсотків.
— Пригадуєте матч України проти Швеції в 1/8 фіналу Євро-2020, коли Артем забив вирішальний гол в овертаймі? Усі соцмережі тоді про це гуділи, нещодавно відбулося, можна сказати, дежавю. Він забив надважливий м’яч у ворота Боснії та Герцеговини. Як Артем реагує на такі моменти? Мотивує його чи вважає, що це звична справа?
— Звісно, мотивує. Якщо почати з того, що відбулося на Євро-2020, і він забив, цей день був таким, який повністю змінив правила нашого життя. Це той момент, коли ти наступного дня прокидаєшся і скрізь Артем. Тобі починають дзвонити, писати, безліч уваги. Тоді для нього це було поштовхом до того, що ось так буває у футболі, що один твій вдалий гол може повністю змінити твоє життя, кар’єру і тебе. Тому що він після цієї гри теж змінився, було багато уваги і йому потрібно було правильно на неї реагувати, щоб це все працювало зі знаком плюс.
Той день був вирішальним і такі моменти в житті футболіста сто відсотків працюють на його мотивацію. А все, що пов’язано з грою збірної — це завжди про те, що ти маєш виходити на кожну гру, як на фінал. Бо хлопці зустрічаються декілька разів на рік і всі матчі, які в них є, вони вирішальні. За останні ці роки, я вже не пам’ятаю, щоб були такі ігри, як ні про що. Не на все Артем реагує, як зробив і пішов далі. Звичайно, хочу ще сказати, що такі матчі, як були нещодавно, коли ти виграєш одну і типу тобі зараз треба максимально радіти і всі тебе підносять, але ще є наступна гра, яка вирішальна, то у таких моментах потрібно заспокоїтися, відкласти емоції. Потрібно зрозуміти, що ми виграли, пораділи, але в цей же день заспокоїлися, йдемо далі, бо є наступна гра, після якої вже поговоримо.
— На минулому Євро дружини футболістів підтримували своїх чоловіків на стадіоні, плануєте приїхати в Німеччину, бодай на 1 матч?
— Так, я планую. Зараз ми на зв’язку з деякими дівчатами, домовляємося, чи побачимося. Сподіваюся, що все буде добре і, якщо все складеться, то поїду на всі три матчі збірної України.
— Ви, мабуть, обговорюєте з Артемом майбутнє Євро. Як вважаєте, які шанси у збірної України вийти з групи?
— Ми говоримо про те, що у нас є всі шанси. Немає розмов, що у нас щось не вийде, про таке ніколи не говоримо. Ми сто відсотків це зробимо, завдання лише в тому, що потрібно правильно налаштуватися, щоб всі приїхали і розуміли, де вони, заради чого вони тут. З вірою у збірну — це про мене, я вірю і сподіваюся, що все буде класно і ми вийдемо з групи. Мені б дуже хотілося повторити сценарій минулого Євро як мінімум, а там вже як карта ляже, як складуться пари. Я вірю, що чемпіонат Європи — це взагалі наш турнір і нам потрібно повністю викластися і все вийде.