У казармі видали форму та чоботи: Анатолій Дем'яненко пригадав відрядження до армії

Анатолія Дем'яненка за відмову переходити в Динамо з Дніпра на 18 днів відправили в казарми. В 65-й день народження славетного футболіста Максим Розенко розповідає про маловідомі факти з його життя.

Мало хто знає, але Дем'яненко як футболіст та тренер міг і не відбутися. В дитинстві Толік в один час не міг визначитися в пріоритетах - йому подобався і футбол, і хокей.

"У дитячі роки серйозно захопився хокеєм, - підтверджує в розмові з автором цих рядків Анатолій Дем'яненко. - Взимку заливали двір, рубалися по повній програмі. Навчився пристойно кататися на ковзанах. Грав у захисті. Тренер був мною задоволений. Виїжджали на турніри "Золота шайба". Але в підсумку все-таки віддав перевагу футболу.

Муля

Мулею став у 5 років. У старшого брата був приятель із прізвищем Муравський. Для стислості звали його Муріком. Я на той час букву "р" ще не вимовляв. Називав його "Мулик". Слово за слово, і мене теж так почали називати. Щоправда, пізніше в Динамо також називали Дем'яном.

Скандальний перехід

В Динамо йшов із Дніпра зі скандалом. Лобановський помітив мене на Кубку Переправи в 1977 році. Я виступав у складі збірної України - ми стали переможцями турніру. Тоді до мене й підійшов селекціонер киян Анатолій Сучков. Запросив у Динамо. Я молодий, без досвіду. Під його диктування заяву і написав. Трохи поміркувавши, попросив віддати заяву. А коли повернувся до Дніпропетровська, довелося писати ще один лист - з відмовою в Федерацію футболу СРСР.

Але в Динамо щодо мене були налаштовані серйозно. Як тільки дізналися, що перебуваю на строковій військовій службі, відразу ж наказом перевели до Києва. У Дніпрі розлучатися зі мною теж категорично не хотіли. І почалося! Дійшло до того, що з Києва погрожували в’язницею за дезертирство. Доводилося ночувати у друзів - бобик із представниками правоохоронних органів регулярно під'їжджав до мого дому і чекав мене. Так тривало до січня 1979 року, коли отримав виклик у збірну України на Спартакіаду народів СРСР. За мною почали стежити вже в поїзді. І на київському вокзалі взяли й відвезли в частину. В казармі видали форму і чоботи. Незабаром на стрільбище потрапив. Навіть довелося трохи постріляти. Погода моторошна - сльота, мокрий сніг. Температура близько нуля. По боках спалахи…

В казармі відбарабанив 18 днів. На 19-й до мене приїхав тренер Динамо Михайло Коман. Відразу сказав йому, щоб діставав папір і ручку для написання заяви. Знаєте, чому не хотів у Динамо переходити? Не було впевненості, що зможу відразу заграти в Києві в основному складі. А в Дніпрі у мене на той час все якраз стало налагоджуватися.

Індивідуальне визнання

Захисники не часто визнавалися найкращими футболістами СРСР. У 1980 році ця вершина підкорилася Сашку Чівадзе. Моя черга прийшла п'ять років по тому. До речі, цієї моєї індивідуальної нагороди могло і не бути. В кінці 1984-го надумав повертатися в Дніпро. В мене серйозно захворів батько, хотів бути поруч із ним. Та й Володимир Ємець мене наполегливо запрошував до Дніпропетровська. Але Лобановський все-таки вмовив залишитися в Києві. Сказав: "Толя, ти потрібен команді. За батька не переживай. Ми зателефонуємо кому потрібно, за твоїми батьками доглянуть". І в підсумку залишився в Києві й став найкращим футболістом країни.

Лобановський

Спочатку Валерій Васильович, всупереч моїй волі, поставив мене на позицію лівого захисника. Хоча я вважав за краще виступати праворуч. Але в підсумку після двох матчів за дубль уже почав грати в основі. А далі все пішло по накатаній. За збірну зіграв 80 матчів. Потім працював помічником Лобановського в Динамо.

У 80-х у Динамо була традиція. Увечері на базі збиралися в умовленому місці - розслабитися. Випивали. І ось уявіть ситуацію. Ми зібралися, вже налили в стакани. І тут стукіт у двері. Всі відразу напружилися. На правах капітана грізним командирським тоном запитую: "Прізвище, ім'я, по батькові?". У відповідь чую з розстановкою: "Валерій Васильович Лобановський".

Або ще один епізод на цю тему. Якось Динамо вирушило в США на один із комерційних представницьких турнірів. Додому поверталися з Лос-Анджелеса. У "дбюті фрі" один з одноклубників купив пляшку горілки. Розплачується вже. Чує, його ззаду хтось за руку смикає. Невдоволено повертається, а там Лобановський. Дивиться на гравця і питає: "А це що таке?". Хлопець не розгубився: "Додому везу - як сувенір". Валерій Васильович подивився на нього і хмикнув: "Гаразд, тільки після прильоту покажеш мені цей сувенір".

8 тисяч німецьких марок

В кінці 80-х більшість футболістів Динамо хотіли продовжити клубну кар'єру в Західній Європі. У мене були пропозиції від серйозних клубів. У 1988 році запрошували в Рому. Сказали, що буду грати в Римі атакувальним захисником. Не склалось. У підсумку в 1991 році довелося їхати в німецький Магдебург, який виступав у Другій Бундеслізі. В Динамо тоді зарплата була 500 доларів. З преміями доходило до тисячі. А в Магдебурзі за контрактом заробляв 8 тисяч марок плюс бонуси. В Магдебурзі був вражений побутом німців. Німеччина тоді тільки об'єдналася. Але, щоб відчути різницю, досить було проїхатися по східній і західній частинах країни. Шкода, що ми не виконали поставлене завдання. Після Магдебурга їздив до Бельгії, середнячок місцевої першості пропонував підписувати контракт. Але в підсумку опинився в польському Відзеві - мій приятель знав власника клубу. В Лодзі отримував 5 тисяч доларів на місяць.

Рінкона оштрафували на 100 тисяч доларів

Хтось вважав, що як тренер я занадто м'який. Не згоден із цим. Коли потрібно було покарати футболіста, майже завжди це робив. Пригадую історію під час перебування головним тренером Динамо: бразилець Діого Рінкон запізнився на збір команди на 10 днів. Був оштрафований на 100 тисяч доларів. Ми з президентом клубу виробили систему штрафів. Найбільш проблемними гравцями в Динамо для мене були Рінкон, Родріго та Алієв.

Символ чемпіонства

Важко повірити, але протягом 27 років (!), з 1980-го по 2007-й жоден чемпіонський титул Динамо не обійшовся без участі Анатолія Дем'яненка. У 1980-му, 1981-му, 1985-му, 1986-му і 1990-му один із найкращих захисників в історії вітчизняного футболу захищав кольори Динамо. В сезоні-1992/93, вже в українському чемпіонаті, Дем'яненко відіграв перше коло й отримав свою законну медаль. А потім протягом 12 років Анатолій Васильович входив у тренерський штаб чемпіонів України - Йожефа Сабо (1993/94 - 1995/96), Валерія Лобановського (1996/97 - 2000/01) і Олексія Михайличенка (2002/03, 2003/04). Нарешті, у 2007 році Дем'яненко піднявся на вершину як головний тренер команди. Разом у його скарбничці 17 (!) золотих медалей у Динамо.

Особиста справа:

Анатолій Дем'яненко. Народився 19 лютого 1959 року в Дніпропетровську. Заслужений майстер спорту СРСР (1986).

Виступав за команди: Дніпро Дніпропетровськ (1976-78), Динамо Київ (1979-1990, 1992), Магдебург Німеччина (1991), Відзев Лодзь, Польща (1991-92).

Досягнення: п'ятиразовий чемпіон СРСР (1980, 1981, 1985, 1986, 1990). Чотириразовий володар Кубка СРСР (1982, 1985, 1987, 1990). Володар Кубка Кубків УЄФА (1986). Віцечемпіон Європи (1988). Чемпіон Європи серед молодіжних команд (1980). Учасник трьох чемпіонатів світу (1982, 1986, 1990). За збірну СРСР провів 80 матчів (4-те місце в історії збірної), забив 6 м'ячів. Найкращий футболіст СРСР (1985).

Дем'яненко називали футболістом "з двома серцями" за його невтомну човникову роботу по правій бровці поля.

Тренерська кар'єра: Динамо Київ (2005-07), Нефтчі Баку, Азербайджан (2008), Насаф Карши, Узбекистан (2010-11), Волинь Луцьк (2012-13). З лютого 2016 року очолює ветеранську збірну України.

Тренерські досягнення: чемпіон України (2007), володар Кубка України (2006, 2007). Найкращий тренер України (2007). З Насафом у 2011 році виграв Кубок АФК (Азіатської конфедерації футболу) - другий за значущістю футбольний клубний турнір в Азії.

Максим Розенко, Чемпіон