Не хочеться бути чужим на великому святі футболу
Напередодні трансляцій ЧС-2010 і з прицілом на прийдешній ЧЄ-2012 саме собою напрошується глядацьке питання - а хто і як коментуватиме для українців це свято футболу?
Чи буде його адекватно відтворено й передано, щоб наш глядач пройнявся неповторністю і захопливістю видовища? Бо ж на перший погляд рядова футбольна трансляція відіграє в житті країни аж ніяк не рядову роль, що потверджує сама історія спортивного, й зокрема футбольного коментаторства.
З погляду психіки і психології, така транляція - пора розслабленості й відкритості десятків тисяч глядачів, час, коли в їхні незміцнілі душі можна мимохідь вкладати різноманітні ідеологічно навантажені ремарки. І йдеться, насамперед, не про "любов до партії та її керманичів", а про ширення здорового способу життя, принципів "фейр плей" (не тільки у спорті), не забуваймо і про певні національні акценти - коли коментатор захоплює, викликає бажання наслідувати його розмаїту, образно наснажену і літературно виважену мову.
Ніякі ідеологічні інституції не могли й не можуть досягти такого результату, так вплинути на уми людей, полишити такий слід у їхній пам'яті, як це вдається вправному спортивному коментаторові. Приклади уславлених Вадима Синявського, Коте Махарадзе чи Миколи Озерова - зайве тому підтвердження. Їхні неповторні інтонації, барвистість і розмаїтість мовлення, висока інтелектуальність, глибока обізнаність із предметом досі залишаються взірцем коментаторського мистецтва.
Історія новітньої України вже знає не поодинокі випадки запрошування в коментаторську кабінку фахівців зі "споріднених" країн. Російські Уткін і Гусєв, той-таки маестро Махарадзе не раз тішили українське вболівальницьке вухо талановитим супроводом футбольного дійства. Та щоразу поставало логічне питання - а самі ми що, недолугі? Невже немає в Україні своїх, україномовних спеціалістів, які б незгірш, а може, й краще, «рідніше» за сусідів вабили глядачів до спортивних передач? Адже, попри високу професійність запрошуваних коментаторів, усе одно залишається певний осад: хоч і близькі вони твоєму фанатському серцю, а таки ж не свої.
Окремої уваги потребують зусилля Савіка Шустера на нашій футбольній ниві. Його "Третій тайм" на ЧС-2006 і нинішнє коментування ЛЧ пронизані глибоким знанням предмета і намаганням цю обізнаність передати, донести до глядача. Проте, якщо футбольний розбір польотів, оглядовість і аналітика у "Третьому таймі" - це явно його формат, то прагнення те саме робити в живому ефірі швидкоплинного футбольного матчу загалом ніби гальмує й уповільнює його перебіг, і, відповідно, глядачеву реакцію на дійство.
Бажаючи докладно розтлумачити вболівальнику по ходу матчу кожен епізод, він своєрідно приглушує темп самої гри, який його напарники по трансляції стараються не гасити, підтримувати. Поза увагою лишає Савік і ще один вагомий складник трансляції - не відтворює (на жаль, як і більшість українських коментаторів) саму атмосферу навколо матчу: хто й куди, скільки й чого, і взагалі навіщо. А це ж не абищо! Ті, хто бодай раз побував, приміром, на "Камп Ноу", коли там грає "Барса", в один голос твердять, що нічого феєричнішого в житті не бачили. Та й, зрештою, враховуючи досі неукраїномовність Шустера, його теж сприймаєш як "спешл ґест", спеціально з цієї нагоди приведеного гостя, якого, звісно, послухати цікаво, але ж, даруйте, не весь час...
Багатолітній досвід футбольного вболівальника підказує, що найкраще коментування вдається не так учорашнім спортсменам (чи не єдиний виняток - В.Маслаченко), як людям, що фахово працюють зі словом, повсякчас напружуються інтелектуально, перебувають у постійному пошуку. Крім того, це не просто ті, хто вряди-годи дивиться спортивні передачі, а докорінно, глибинно цікавиться усіма тонкощами спортивного життя і вміє його аналізувати, не губиться у спортивній історії, знає іноземні мови і, звичайно ж, бездоганно володіє мовою, якою веде трансляцію.
Тому, скажімо, україномовний актор, який не від того щоб посидіти подивитись Лігу чемпіонів чи український чемпіонат і заразом попробувати їх підкоментувати, не є необхідною і достатньою умовою для успішності коментаря. Тут треба, як казав відомий кіногерой, на речі дивитися ширше.
Начебто логічний вихід у цій ситуації - залучати до коментаторської праці активних, переважно молодих і «драйвових» спортивних журналістів, які, здавалося б, і шукають, і гарного слова не цураються, а дехто й мови знає. Та, на жаль, загальний рівень української журналістики ще ніяк не дотягне до кращих навіть російських і радянських зразків, не кажучи вже про європейські і світові. А ще, як на те, з українською мовою наші журналісти, з огляду на відомі соціально-політичні обставини, ніяк не зіллються воєдино.
От і "складається історично", що, крім не раз згадуваних і часто висміюваних "перлів" українських футбольних коментаторів, ніби й нема чого згадати в такому контексті. З особистих запасників для ваговитості аргументації можу й собі доточити кілька прикладів: Що ж, лікуйте! (це після забитого м'яча - кого лікувати?! - замість радійте, тріумфуйте, торжествуйте!); не прийшлася в нагоді (не придалася/ не стала у пригоді); стоячий і ніде не граючий Шевченко (як варіант - Шевченко, стоячи й ніде не граючи...); пару-трійку разів (разів зо два/три), зробили заділ (призапас[и]ли[ся]), тощо-абощо. А ще ж вимова й наголос...
Однак не завдання цього допису - вкотре випоминати журналістам їхні ляпи, тим більше що над їх виправленням головна редакція Першого Національного в міру сил і можливостей трудиться - взяти хоч би наші регулярні мовні консультації під час останньої Зимової олімпіади і постійний моніторинг спортивного мовлення. І, до честі колег-журналістів, більшість із них таки дослухається до наших голосів. Зрештою, про не зовсім професійність українських спортивних коментаторів уже попописано і казано-переказано. Досить зайти на котрийсь зі спеціалізованих форумів і наковтатись емоційних коментів українських фанів. А з гуманно-літературизованих відгуків на цю тему варто згадати статтю шанованого Миколи Луківа у "Високому замку" ("Інтонація великих перемог", 22.07.2008).
Як не крути, питання загального інтелектуального рівня та природності й довершеності українського мовлення - це і є наріжний камінь успішності нашого коментаторства. І якщо світоглядно-розвиткові моменти - не наша парафія, за це більше відповідають садок і школа з університетом і вулицею, то в плані мовної озброєності українських журналістів, як людина, що певною мірою формує мовне обличчя Першого Національного, дозволю собі дещо порадити українським спортивним телевізійникам. Щоб удосконалювати основне знаряддя своєї праці - мову, варто регулярно вдаватися до таких нехитрих прийомів:
1. Спостережливо читати красне письменство, помічаючи цікаві для себе слова й вислови. Найкраще тут придадуться переклади світової літературної класики з-під пера визнаних майстрів цього жанру - М.Зерова, М.Рильського, Бориса Тена, Г.Кочура, М.Лукаша та ін. Думаю, "не постраждає" від такого читання й особистий світоглядний простір.
2. Так само вдумливо працювати з різножанровими словниками - перекладним, орфографічним, тлумачним, орфоепічним, синонімічним, фразеологічним. Не зайво буде також вистудіювати численні мовно-стилістичні довідники й порадники. Усе несподіване ("ти диви, а я не знав!") нотувати - краще на картках, які потім можна принагідно проглядати, тасуючи, як колоду карт, і відсвіжаючи набуті знання.
3. Усе, що "натопталося" в голову за пунктами 2. і 3., відтворювати в живому щоденному мовленні, простіше кажучи, говорити українською без страху й докору (а з таким мовним багажем нею вже хотітиметься говорити!).
Не раз доводилося чути від журналістів, що їм, мовляв, бракує наявної української лексики для змістовного викладу думок. Щоб вистачало, її просто треба знати і постійно поповнювати свій лексикон. Це як у музиці: той, хто музичну освіту починав із сольфеджіо, а не з «Мурки», і не спинявся на досягнутому, ніколи не нарікатиме, що, бачте, нот лише сім і щось нове скомпонувати з них майже неможливо.
А там, гляди, й не забаряться заслужено високі рейтинги спортивних трансляцій, а з ними і вдячність спраглого до дотепного українського слова глядача. Амінь.
Іван Борисюк,
літературний редактор головної редакції Першого Національного