Футбол - народна гра, а не забавка для олігархів

Український футбол уже давно не є народною грою, яка колись об'єднувала на трибунах стадіонів політиків, робітників, студентів та інтелігентів. Сьогодні він перетворився на забавку у руках олігархів. Приватизувавши колись народні команди "Динамо", "Шахтар", "Металіст", "Дніпро" й інші українські клуби, вони перетворили їх на статусні речі особистого гардеробу.

Ахметов, Коломойський, Суркіс, Ярославський, Жеваго, Тарута бавлячись у футбольні війни та купуючи щораз дорожчих іноземних футболістів, навперейми оздоблюють свої дітища коштовним камінням, яке зрештою виявляється убогою фальшивкою. Вони змагаються між собою за право зватися найбільш марнотратним футбольним олігархом країни та вкладають мільйони доларів у безталанних бразильців та африканців, підкуповують суддів і домовляються між собою про результати поєдинків.

Заявляючи про готовність боротися з корупцією у чемпіонаті вони лише вуалюють своє бажання й надалі дурити всіх нас та одне одного. Разом з тим вони підривають національну економіку, адже реальний рівень зарплат футболістів іноді у сотні разів вищий, ніж той, який зазначений у їхніх податкових деклараціях, а сума трансферів гравців, на відміну від цивілізованих країн, лишається конфіденційною та викликає предмет для здогадів і спекуляцій у пресі.

Завдяки такій ситуації, український футбол здебільшого виглядає неконкурентоздатним на міжнародній арені, що кожного року засвідчують провальні виступи наших клубів у єврокубках і національної збірної у відбірних турнірах світової та європейської першостей. Українські вболівальники дедалі скептичніше ставляться до національного чемпіонату та Кубка України, оскільки характер більшості поєдинків не відповідає духу спортивної боротьби, а їхні результати є заздалегідь прогнозованими.

Українці втрачають будь-який контакт з керівництвом улюблених команд. Вони втрачають можливість впливати на рішення футбольних олігархів щодо кадрової політики у клубах, за які вболівають, та не мають належної інформації щодо фінансового стану справ у командах. Викупивши не тільки в Україні, а й в усьому світі знані футбольні бренди, українські олігархи досі не усвідомили, що успадкували й відповідальність перед уболівальниками за збереження та примноження клубної слави і звитяг, які десятиліттями формували багато поколінь гравців їхніх команд.

Мрії сотень тисяч хлопчаків з усіх куточків країни вдягти у майбутньому футболку улюбленого клубу залишаються нездійсненними, оскільки місця у командах їхньої мрії вже давно займають низькопробні іноземці. Наче з заводського конвеєру без упину завозячи їх до України, футбольні олігархи тим самим інвестують мільйони доларів у розвиток дитячо-юнацького футболу Бразилії, Нігерії, Румунії й інших країн світу. Україні водночас вони лишають занедбану спортивну інфраструктуру та нові проблеми з нелегальними емігрантами, армію яких поповнюють низькопробні футболісти та численні члени їхніх родин.

Власників українських футбольних клубів цілком влаштовує така ситуація, адже на початку літа практично одноголосно вони відмовились від зменшення ліміту на легіонерів. Тих же іноземців, які у їхніх командах уже грають, окремі олігархи заходилися натуралізувати. У недалекому майбутньому гравцями національної збірної країни можуть стати не лише серб Марко Девіч, але й темношкірий африканець Папа Гуйє, його абстрактний побратим з племені Тутсі чи бразильський чаклун м'яча з пляжу Копа-Кабана. Це остаточно нівелює сутність змагань НАЦІОНАЛЬНИХ збірних і не залишить етнічним українцям місця для того, щоб проявити свої таланти та відстояти спортивну честь своєї країни.

Загалом денаціоналізація національної збірної України та вітчизняних клубів виглядає цілком логічним кроком у напрямку ліквідації української державності, якій останнім часом активно підсобляють футбольні олігархи країни. Зокрема власники "Шахтаря" Рінат Ахметов, "Динамо" - Ігор Суркіс, "Арсенала" - Вадим Рабіновіч без упину реанімують тему об'єднання футбольних чемпіонатів України та Росії, ігноруючи при цьому регламентні норми УЄФА та нехтуючи думкою мільйонів українських уболівальників, які не бажають повернення до часів московсько-большевистського режиму та совєтської окупації.

Для упокорення незгодних з такою позицією українські футбольні олігархи продовжують використовувати затерті совкові методи - міліцію на стадіонах. На відміну від цивілізованих країн, де практика охорони порядку на стадіонах цілком та повністю перебуває у компетенції волонтерів-стюардів, в Україні продовжують використовувати міліцію. Далекі від футболу та вболівальницьких традицій так звані правоохоронці є справжньою загрозою порядку на трибунах і саме вони відлякують багатьох уболівальників від відвідання футбольних поєдинків. Свавілля міліції у стосунках з вболівальниками раз по раз закінчується побиттям безневинних людей, однак репресивні функції, які виконують під час спортивних заходів пересічні патрульні наряди та спецпризначенці в обладунках, гідних бойових дій, цілком влаштовують власників клубів.

Саме завдяки таким "охоронцям" вони можуть принижувати людську гідність українців, обмацуючи та роздягаючи їх догола при вході на трибуни, і саме завдяки ним вони не дозволяють вболівальникам використовувати національно-патріотичну сиволіку на трибунах, вивішувати портрети українських героїв, виголошувати національні гасла і співати патріотичних пісень.