Від Стейніца та Капабланки до Карлсена: як чемпіони світу змінювали шахи
Шахи – це гра, яка, на перший погляд, має не так багато простору для розвитку: 64 клітини, 32 фігури та два гравці, які очікують на помилку одне одного.
Втім, досі не вивчені усі можливі комбінації, а ще менш вивчені можливі жертви фігур, які роблять партії красивими та витонченими. Не всі гросмейстери готові грати саме так – понад половина з усіх чемпіонів світу грали прагматично, але ефективно.
Сьогодні автор пропонує згадати тих чемпіонів з 18 офіційних, хто, на його думку, зробив найбільший внесок у розвиток шахів.
Вільгельм Стейніц
Уродженець Австрії у 1888 році отримав громадянство США, але свій титул чемпіона світу здобув на два роки раніше, тому історики досі сумніваються, чи можна гросмейстера вважати представником Штатів, який був чемпіоном, чи Боббі Фішер – єдиний американець із таким титулом.
У ті часи не було жодних федерацій, а усі матчі та звання "найсильнішого" будувались виключно на репутації шахістів та результатах окремо взятих турнірів.
У 1886 році Стейніц домовився з Йоханнесом Цукертортом про гру – до десяти перемог за п'яти нічиїх (мінімум). Після перших п'яти партій рахунок був на користь британця – 4:1, але згодом австрієць взяв ситуацію під свій контроль та успішно виграв матч.
Стейніц був засновником позиційної школи шахів, систематизувавши структуру гри як такої з пошуком слабкостей на дошці. Тоді усі грали із великою кількістю жертв, не хвилюючись про захист, а чемпіон світу вважав, що без доброго захисту виграти неможливо.
Як казав сам Стейніц, усі комбінації, які на той час мали попит, були виграшними виключно через слабкий захист.
Австрієць зробив вагомий внесок у дебют, вдосконаливши іспанську партію, яка тепер має "варіант Стейніца". Також "системою Стейніца" називають продовження шотландської партії, є варіант французького захисту, названий на честь шахіста. І хоча багато з того, що пропонував гросмейстер зараз вже або не актуально, або переграно у кращу позицію, внесок Вільгельма недооцінити важко.
Еммануїл Ласкер
У 1894 році німецький гросмейстер домовився зі Стейніцем про матч за чемпіонство світу, який він успішно виграв. Після шести партій рахунок та диспозиція були абсолютно рівними – по дві перемоги та дві нічиї, але згодом все змінилось.
Можливо, такий перелом стався тому, що Ласкер дуже багато уваги приділяв психології шахів. Він став першим, хто почав звертати увагу не тільки на дошку, а й на суперника – шукати момент, коли той почуває себе невпевнено, не у "своїй тарілці".
"Ласкер намагався розвернути партію туди, де суперник почувався невпевнено, не затишно. Він міг не просто віддати матеріал заради цього, а зробити свідомо поганий хід, направляючи партії у саму безодню, а зрештою туди падали самі суперники", – писав Ріхард Реті, лідер збірної Чехословакії на першій в історії шаховій Олімпіаді (1927).
Шахіст неодноразово за своє життя міг пожертвувати ферзем заради тури, слона та пішака, внаслідок чого такий мув було названо "ласкерським". До речі, у дитячих шахових школах вчать наступного: кожна фігура має свої пішакову ціну – ферзь коштує 9 пішаків, тура – 5, а слон вартує трьох. Тому можна сказати, що це були рівнозначні обміни.
Один з варіантів ферзевого гамбіта названо іменем Ласкера, яку у різних варіаціях використовують і досі. Такий дебют було застосовано у 2010 році в партії Веселіна Топалова проти Віші Ананда та у, наприклад, грі Хікару Накамури з Фабіано Каруаною у 2016-му.
Свій титул Ласкер втримував протягом 27 років, що є абсолютним рекордом у шахах і програв його лише у 1921 році нашому наступному герою.
Хосе Рауль Капабланка
Якщо бути прискіпливим до формальностей, то кубинський шахіст отримав свій титул чемпіона на рік раніше. Річ у тому, що Капабланка кинув виклик Ласкеру у 1911 році, а через 9 років нарешті була підписана згода на проведення матчу.
Сам німець не хотів грати, а тому опублікував заяву, що передає своє звання уродженцю Гавани. Публіка та ЗМІ не хотіли, щоб титул чемпіона світу перейшов без боротьби. Подейкують, що Ласкер погодився грати через те, що дуже потребував грошей, які втратив внаслідок Першої світової війни.
Окрім поганого психологічного стану, Ласкер не дуже добре переносив кубинський клімат, а тому після 14 партій відмовився від боротьби, не вигравши жодної з них.
Капабланка вирізнявся простим, але дуже ефективним стилем гри. Він віддавав перевагу вивченню ендшпілю, аніж дебюту. Кубинець уникав дуже складних комбінацій, а грав "напевно", шукаючи слабкості суперника.
Капабланка із задоволенням використовував іспанську партію в дебюті та ферзевий гамбіт із його класичним варіантом, а важливішим було, на його думку, розуміння ідеї та духу партії, аніж вивчення теорії.
У підсумку, партії Капабланки досі розбирають як приклад ідеальної гри – точність ходів, мінімум ризику та максимум ефективності. Сам гросмейстер, до речі, випустив книгу "Фундаментальні принципи шахів", яка і досі має попит.
Олександр Алехін
Людина важкої долі, який встиг пожити під двома німецькими окупаціями, радянською та побувати у тюрмі Надзвичайної комісії, став чемпіоном світу у 1927 році, перегравши видатного Капабланку.
Той матч складно було організувати через те, що кубинець висунув претендентам так званий "Лондонський протокол", або простіше кажучи, умови – до шести перемог без обмеження на кількість партій, претендент перераховує мінімум 10 000 доларів у призовий фонд, 20% з якого отримує чинний чемпіон (тобто сам Капабланка), а залишок поділяється 60 на 40 на користь переможця. За підтримки шахового клубу Буенос-Айреса Алехін зміг задовольнити вимоги Капабланки.
Матч між двома видатними шахістами тривав 34 партії, а завершився із рахунком 6:3 (за перемогами) та проголосив нового чемпіона світу.
Алехін грав у складні шахи, використовуючи безліч комбінацій протягом одного поєдинку. Гросмейстер завжди був налаштований на атаку, а e4 вважав найкращим першим ходом, який тільки можна було зробити. Також шахіст активно використовував дебют чотирьох конів, що і зараз має певний попит серед гравців.
До речі, граючи за чорних уродженець Москви регулярно на свій улюблений хід відповідав конем на f6, провокуючи суперника на розвиток другого пішака, щоб згодом розбити центр та "оголити" опонента – згодом це стали називати "захист Алехіна".
Михайло Ботвинник
Людина, яка навчила СРСР грати у шахи – так можна схарактеризувати цього гросмейстера. До того, як стати чемпіоном світу, Ботвинник став беззаперечно найсильнішим шахістом своєї країни, неодноразово вигрававши першість та здобуваючи перемоги на великих міжнародних турнірах.
У розпал Другої світової війни Ботвинник переграв на чемпіонаті СРСР Василя Смислова – ще одного дуже сильного гросмейстера того часу, який у 1957 році тимчасово відбере у нього титул чемпіона світу. У 1945-му році шахіст вшосте у своїй кар'єрі виграв чемпіонат Союзу, не програвши жодної партії.
Ботвинник мав репутацію дуже сильного гросмейстера, якого поважали у світі, а тому він небезпідставно надіслав листа Алехіну із пропозицією зіграти матч за "шахову корону". Обидва гросмейстери розпочали активну підготовку, але трапилась трагедія, яка назавжди залишила слід в історії гри – вперше чемпіон світу пішов з життя непереможеним, а у шаховому світі вперше не було чемпіона.
Роком пізніше про Ботвинника писав американський шахіст Фред Рейнфельд, який вважав радянського претендента кращим у світі тут і зараз.
"Він має усі атрибути чемпіона світу", – вважав дворазовий чемпіон штату Нью-Йорк.
Ще за рік відбувся матч-турнір за звання чемпіона світу за участю Пауля Кереса, Василя Смислова, Самуеля Решевського та інших.
Ботвинник турнір беззаперечно виграв, але ось що писав про новоспеченого переможця Леонард Барден:
"Керес заплатив за своє повернення у шахи ціною зобов'язання перед радянською владою не заважати Ботвиннику у боротьбі за світову першість", – написав британець.
Леонард Барден – чемпіон Великої Британії 1954 року, учасник чотирьох шахових Олімпіад, переможець турнірів у Пейнтоні (1952) та Богнор-Ріджисі (1954).
Річ у тому, що естонець піддавався тиску з боку радянської влади через його життя під окупацією нацистів у роки WWII, але шахіст зміг повернутись до гри та стати згодом чемпіоном СРСР.
Так чи інакше, але Ботвинник відомий тим, що завжди брав реванш. Гросмейстер програв захист титулу Смислову в 1957 році, але вже за рік повернув звання у реванші. У 1960 році він програв своє звання неперевершеному Михайлу Талю, а ще через рік дуже впевненою перемогою повернув собі звання. Остаточно Ботвинник втратив шахову корону у 1963 році, поступившись Тіграну Петросяну.
Ботвинника не дарма називають людиною, яка навчила грати у шахи весь Радянський Союз. Гросмейстер виховав таких гравців, як Каспаров, Полугаєвський, Спаський та Юсупов. Він систематизував загальну шахову підготовку, розділивши її на декілька простих пунктів:
- Дебют
- Типова стратегія шахіста
- Ендшпіль
- Аналіз партії
Також Ботвинник взяв участь у складанні моделі шахових рішень, які було взято за основу в ідеї алгоритмів та Deep Blue (комп'ютер для гри у шахи).
У звичайному, позашаховому житті Михайло був кандидатом технічних наук, що безпосередньо вплинуло на стиль гри та викладання – розібрати все по полицях, грати просто, але ефективно.
Михайло Таль
Василь Смислов, який був сьомим чемпіоном світу з шахів – чудовий гросмейстер, але на цей раз краще приділити увагу Михайлу Талю, якого справедливо можна вважати найкращим комбінатором усіх часів (після Остапа Бендера).
Уродженець Риги шість разів вигравав чемпіонат СРСР, двічі першість Латвійської РСР і вже від самого початку було зрозуміло, що з ним грати дійсно цікаво – ризик та зухвалі жертви супроводжували Таля усю його кар'єру.
Своє звання чемпіона світу Таль виграв у Ботвинника. Латвієць розпочав матч з перемоги й після декількох нічиїх знову переміг – двічі поспіль, в одному випадку з чудовою жертвою коня за пішака. Рахунок за перемогами склав впевнені 6:2 (12,5:8,5 загальний).
На момент здобуття свого титулу Талю було лише 23 роки, завдяки чому він став наймолодшим чемпіоном світу в історії. Його рекорд було побито лише Гаррі Каспаровим у 1985 році.
Михайло Нехемьєвіч взагалі не будував довгограючих планів на гру, а імпровізував у кожній окремій партії. Важливим було для гросмейстера лише одне – тактичний тиск на короля, зруйнувати захист суперника за будь-яку ціну, навіть якщо потрібно віддати матеріал.
"Якщо ти вважаєш, що Таль жертвує фігуру – це не так, він жертвує свою душу", – казав про шахіста Борис Спаський.
Після прагматичних Ботвинника, Петросяна та Капабланки, Таль був тим ковтком повітря для шахів, якого вони так потребували. Латвієць зміг продемонструвати, що красу можна виконати навіть на 64 клітинах. Він міг зробити свою першу жертву вже на 10-му ході, причому не обов'язково з шахом. Для дебютів Таль обирав атакувальні варіанти іспанської, італійської партій або королівського гамбіту.
Навіть вже бувши важкохворим, Таль ніколи не відмовляв собі в участі у сеансах одночасної гри з молоддю та брав участь і різноманітних експериментах, які були популярними у часи "Перебудови" – гра із загіпнотизованим, гра з божевільним та інші веселощі того часу.
Роберт Фішер
У 1961 році Михайло Таль втратив свій титул, поступившись Михайлу Ботвиннику, якого вже через два роки переміг прагматичний Тігран Петросян.
Одного разу уродженець Тбілісі захистив свій титул проти Бориса Спаського, а ось у 1969 році чемпіон вже змінився. Втім, не надовго – у 1972-му відбулось дві неординардні події у світі спорту – вперше шаховим "королем" став представник США, а чемпіонат СРСР з футболу виграла "нестолична команда" – луганська Зоря.
Матч між Борисом Спаським та Робертом Фішером супроводжувався неймовірною кількістю скандалів, неявкою американця на другу партію та зміною умов за ходом матчу.
Радянський шахіст чудово розпочав поєдинок, вигравши першу гру. Після цього Роберт Джеймс висунув купу вимог до організаторів та після відмови – просто не приїхав на другу партію. Шахові оглядачі досі не можуть зійтись в одній думці – це було щире твердження Фішера про те, що йому заважають камери в ігровій залі, які "нашпиговано прослуховуючою апаратурою", чи не був психологічних хід збити суперника з пантелику.
Так чи інакше, але Фішер у підсумку виграв матч, відігравши гандикап у дві перемоги та довів усьому світу, що є найкращим гросмейстером.
Візітівкою американця була точність його ходів. Шахіст не грав у романтичні шахи Михайла Таля, його позиції завжди виглядали простими, але водночас бездоганними. Як і Алехін, Фішер вважав хід e4 за білих в дебюті – найкращим, який можна придумати, оскільки він захоплює центр.
Загалом американець полюбляв розігрувати іспанську партію за білих та захист Каро-Канн за чорні фігури.
Фішер небезпідставно вважав себе найкращим шахістом на той час, а тому намагався диктувати свої умови ФІДЕ щодо наступного матчу за чемпіонство світу. Проте деякі з них були, м'яко кажучи, несправедливими до претендента. Фішер хотів, щоб за рахунку 9:9 він зберігав титул, але ж якщо рахунок 9:8 на користь претендента він мав вигравати й наступну партію, а якщо рахунок був навпаки – то американець гарантовано залишався чемпіоном.
Чому ФІДЕ не знайшла заміну гросмейстеру, а просто віддало призові та звання Анатолію Карпову – невідомо, але більшість гросмейстерів тоді висловили свою згоду із таким рішенням федерації. Більше того, "Montreal gazette" взагалі ще на початку висування умов написала, що спровокувавши відмову Фішера грати, ФІДЕ лише полегшила б усім життя.
Роберта Фішера часто порівнюють з іншим шаховим гегемоном – Магнусом Карлсеном. Обидва грають майже беспомилково, обидва грають дуже ефективно, успішно вичікуючи на помилку суперника, але норвежець займається підготовкою з командою в епоху цифровізації, а Фішер розбирав партії та готувався виключно особисто, маючи під рукою лише власні нотатки та записи партій інших гросмейстерів – саме тому його більша половина шахового світу вважає найкращим у світі прямо зараз.
Гаррі Каспаров
Після відмови грати, новим чемпіоном світу було проголошено Анатолія Карпова. Улюбленець партії двічі захистив свій титул у матчах з Віктором Корчним, але що відбувалось тоді – тема для окремого матеріалу.
Цього разу ми згадаємо Гаррі Каспарова, який відібрав звання у Карпова навіть попри "цікаве" рішеня Флоренсіно Кампоманеса зупинити матч у лютому 1985 року.
Після скандалу імені президента ФІДЕ, було змінено регламент, а протистояння уродженця Баку окрестили битвою Заходу та СРСР. Каспаров доволі впевнено виграв матч із рахунком перемог 5:3 за 16 нічиїх та побив рекорд Михайла Таля – на той момент йому було лише 22 роки.
Каспаров привніс у підготовку справжнє ноу-хау: шахіст активно використовував комп'ютерні движки Fritz та ChessBase, використовуючи аналіз як засіб ураження. Випередивши свій час, Гаррі вносив власні новинки у теоритичні шахи, ламаючи мозок супернику – усі готувались за підручниками, а він не тільки використовував комп'ютер, а сам був свого роду машиною. Жертва тури у 1995 році в парії з Анандом досі залишається однією з найяскравішою в історії гри.
Більше того, Каспаров вже на той час був відомий тим, що міг переграти суперника за 20 ходів. Чемпіон СРСР Марк Тайманов свого часу програв 15-річному шахісту за 14 ходів.
Як справжній бунтар свого часу, Каспаров не втратив титул внаслідок поразки – його відібрали через відмову грати за правилами ФІДЕ. Тоді росіянин разом із Найджелом Шортом намагався підкорити федерацію, наполягаючи на прозорості та залученні претендентів до фінансової сторони матчу. Втім, одразу після згасання інтересу від спонсорів, Професійна шахова асоціація втрачала популярність та престиж.
Цікаві "дев'яності"
Анатолій Карпов знову не зміг набути звання чемпіона світу в матчі з чинним володарем титулу – гросмейстер його розіграв з Яном Тімманом, який програв свій півфінальний матч Претендентів.
Наприкінці 90-х ФІДЕ змінила правила виявлення найкращого шахіста світу, запровадивши швейцарську систему. Внаслідок змін, Карпов відмовився грати, оскільки федерація не зберігала за ним прав чемпіона – треба було на рівні з іншими проходити нокаут-систему. Росіянин образився та навіть подав до суду на шахових урядовців, який програв.
Той чемпіонат пройшов також без Ананда та Каспарова, які грали під егідою ПША, тому перемогу Олександра Халіфмана багато хто розцінює як "пластмасову".
Наступні роки також було розіграно за олімпійською системою, а чемпіоном став спочатку Вішванатан Ананд, який наразі є віцепрезидентом ФІДЕ та українець Руслан Пономарев – у 2002 році 18-річний юнак здолав Василя Іванчука 4,5:2,5 (2:0 за перемогами).
У 2005-2006 рока відбулось "примирення" ПША та ФІДЕ – після перемоги "офіційника" Топалова було зіграно "об'єднавчий матч" з чемпіоном Асоціації Владіміром Крамніком, який виграв росіянин.
У 2007 році чемпіонат світу відбувався вже за круговою системою, а перше місце та, відповідно, звання чемпіона, здобув Віші Ананд. Цікаво, що тоді чотири з восьми гравців були представниками Росії, але це не допомогло країні-терористу отримати свого чемпіона.
ФІДЕ продовжувала жонглювати форматом та критеріями відбору претендента – у 2010-му відбувся матч Претендентів між фіналістом попереднього фіналу та переможцем Кубку світу-2007 Гатою Камським.
У фінал вийшов болгарин, який знову мав шанс приміряти "шахову корону", але знову не судилося – індійський чемпіон захистив свій титул.
Магнус Карлсен
Нарешті ми підібрались до шахового сьогодення – тоді ще молодий норвежець виграв Турнір претендентів-2013 за додатковими показниками випередивши Владіміра Крамніка.
Норвежець доволі впевнено здолав досвідченого Ананда, розпочавши справжню домінацію в стилі Манчестер Сіті в АПЛ останніх років (крім минулого сезону).
Цікаво те, що Карлсен не вирізняється красивою грою, або емоційною жертвою на дошці – він грає прагматично та терпляче. Гросмейстер вміє плести мережива навколо суперника, створюючи тиск, через який опонент рано чи пізно починає помилятись. Разом із цим, Магнус неохоче ризикує, обираючи прагматизм та холодний розрахунок.
З позиції погляду на стиль гри, Карлсена можна співставити з Робертом Фішером – бездоганна точність та терплячість, але разом із тим норвежець не мав тієї зарозумілості, яку мав американець – саме тому він і втримував свій титул 10 років та відмовився лише через втрату мотивації.
"Я розмовляв з людьми зі своєї команди, розмовляв з ФІДЕ, розмовляв з Яном. Все дуже просто: у мене немає мотивації грати у наступному матчі. Я нічого особливого не виграю. Мені це не дуже подобається. Я впевнений, що матч був би цікавий для історії, але мене ніщо не спонукає грати, і я просто не гратиму цей матч", – сказав тоді Магнус.
Перед цим норвежець розгромив Яна Непомнящего у фінальному матчі 7,5:3,5 – росіянин не виграв жодної з 11 зіграних партій. В цьому випадку ніхто не критикував Карлсена так, як це було у випадку відмови від гри Фішером. Гросмейстер виграв свої п'ять попередніх захистів, з кожним разом залишаючи все менше шансів суперникам.
Своєю грою шахіст продемонстрував, що психологічна стійкість та зосередженість на 100 відсотків має не манше значення, аніж дебютна підготовка та вивчення типових позицій. Це саме те, чого не вистачало протягом кар'єри найкращому шахісту України.
Бонус – Василь Іванчук
Про українського гросмейстера, відомого в Європі як "Великий Чакі" писали усі й багато. Чемпіон Європи, чемпіон світу з бліцу, чемпіон світу з рапіду, чотириразовий переможець шахових Олімпіад та багатьох інших турнірів – все це каже саме за себе.
Іванчук є головним шаховим романтиком сьогодення та українським Михайлом Талем – красивий стиль, жертва якості заради темпу та чудове бачення усієї дошки. Чого тільки вартує жертва ферзя в партії з Олексієм Шировим у 1996 році.
На жаль, рівень гри Василя Михайловича залежить від його настрою тут і зараз. Але як казали гросмейстери з усього світу: найкращий шахіст – це Василь Іванчук, який у настрої.
