Гоночна лекція "професора": історія Алена Проста
Сьогодні, 24 лютого, свій 70-річний ювілей відзначає легендарний Ален Прост. В історію Формули-1 француз увійшов як чотириразовий чемпіон світу та один із головних героїв "золотої епохи" 80-х у Формулі-1. А за зважений холодний розрахунок і вміння відчувати машину, француз отримав прізвисько "Професор".
Більшість сучасних глядачів при згадці прізвища Прост згадують захопливі історії про його напружену боротьбу з Айртоном Сенною. Справді, за весь період існування "королівських автоперегонів", лише кілька пар пілотів створювали настільки ж яскраве протистояння. Однак, життя і кар'єра "Професора" - це щось набагато більше, ніж один період.
Дитинство
24 лютого 1955 року у французькому місті Сен-Шамон у сім'ї Андре Проста і Марії-Рози Каратчян народився другий син – Ален. Або ж, повне ім'я: Ален Марі Паскаль Прост.
Спочатку наш герой не цікавився перегонами від слова "зовсім". Його більше цікавив футбол і в 12 років він уже грав у підлітковій команді "Олімпік Сен-Шамон". До слова кажучи, саме в цьому виді спорту він двічі отримував травму носа, що призвело до появи характерної риси зовнішності.
Водночас неймовірним фанатом автоспорту був старший брат – Даніель. Він просто марив швидкістю, а стіни в його кімнаті були обвішані плакатами Джима Кларка та інших зірок того часу.
Поворотним моментом усієї історії став сімейний відпочинок 1969 року. Сім'я Простів проводила другу половину дня в парку розваг, і раптом Даніель побачив картодром, що знаходився поруч, і захотів по ньому покататися. Також він умовив Алена побути його суперником на трасі. Молодший брат знехотя сів за кермо маленької гоночної машини.
Слід зазначити, що наш герой до того моменту був у гіпсі після перелому руки, отриманого під час футбольного матчу. Але навіть цей факт не завадив Алену виграти заїзд.
Ще кількома хвилинами раніше автоспорт нічого не значив для 14-річного підлітка. А в той момент, встаючи з карта, він твердо вирішив пов'язати своє майбутнє з перегонами. Маленька пригода змінила все подальше життя нашого героя.
Ранні роки
Повернувшись додому, Ален почав активно шукати найближчі картодроми і знайшов гоночну школу в містечку Рів де Гір. Крім пілотажу, також він захоплювався і технічною складовою перегонів. Власне, це і стало підробітком нашого героя, за рахунок якого він оплачував свою участь у змаганнях.
Чотири роки по тому, в 1973 році, Ален виступив на міжнародних перегонах з картингу. Незважаючи на лише 14-те місце, талант молодого француза помітив виробник одних із найкращих картів того часу – Мішель Фабро. Наш герой одразу ж отримав пропозицію – стати офіційним дилером, а за сумісництвом – заводським гонщиком.
У 1974 Ален здобув звання чемпіона Франції та чемпіона Європи. А в 1975 лише нечесна гра з боку суперників завадила йому стати чемпіоном світу з картингу. Річ у тім, що один з опонентів навмисно пішов на таран. Після заїзду між гонщиками сталася бійка, через яку наш герой ще й отримав дискваліфікацію на півроку.
Цей час він провів, по суті, відпочиваючи. Відбувши покарання, він знову став чемпіоном Франції. І головною нагородою стало навчання в гоночній школі Рено-Ельф. Таким чином, Ален перейшов у відкриті колеса.
Шлях до Формули-1
Заняття складалися з довгих теоретичних лекцій, подібних до звичайного навчального закладу, а також – практичних заїздів на трасі. Спочатку, Ален досить сильно конфліктував з учителями.
Річ у тім, що вони вчили гонщиків керувати болідом максимально плавно. Тоді як наш герой різко натискав на гальмо перед самим поворотом, а одразу після виходу - також різко втоплював у підлогу педаль газу.
Проте, коли над трасою пішов дощ – його талант став набагато помітнішим. Поки суперників одного за одним розвертало на трасі, наш герой їхав по воді наче посуху.
Коли справа дійшла до випускних іспитів, наш герой пішов на цікаву хитрість. Цей захід тривав два дні. І в перший із них, він спеціально запізнився. Йому сказали "приходь завтра", але натомість він сів на трибуну і уважно стежив за болідами, щоб зрозуміти, який з них їде найкраще. А наступного дня він взяв обрану ним машину з номером 4.
У 1976 році Ален феєрично виграв чемпіонат Формули-Рено, вигравши всі перегони, окрім одних, в яких він зійшов через поломку мотора. А в 1978-1979 виступав у Формулі-3, де спочатку став чемпіоном Франції, а потім і чемпіоном Європи.
Ці успіхи, а особливо яскрава перемога в Монако, не могли залишитися поза увагою, і його помітили в команді Макларен. Нашому герою навіть запропонували вийти на старт останніх перегонів сезону 1979. Однак, Ален вважав за краще спочатку пройти тести за кермом боліда Формули-1, а вже потім з ним підписали контракт на чемпіонат 1980. Таким чином, 25-річний француз опинився в "королівських автоперегонах".
1980, McLaren
На Гран-прі Аргентини 1980 року Ален Прост вперше вийшов на старт перегонів Формули-1. Незважаючи на те, що в тому сезоні швидкість боліда Макларен залишала бажати кращого, у своєму дебютному заїзді наш герой здобув своє перше очко.
На наступному етапі в Бразилії Ален закріпив успіх і набрав ще два залікових пункти. А глядачам запам'яталася яскрава боротьба з Рікардо Патрезе. Всього за два етапи Прост став висхідною зіркою Формули-1.
Але казка була не довгою. Уже в ПАР, наш герой двічі потрапив в аварію. Обидва рази виною тому була технічна несправність – поломка підвіски. Другий випадок призвів до перелому щиколотки і змусив його пропустити два Гран-прі.
Наступні три етапи після повернення закінчилися сходами. Болід був крихким і неймовірно ненадійним. Від чого всередині команди почала зростати напруга і Ален часто висловлював своє невдоволення. А за його постійні спроби керувати механіками, ті прозвали його "Наполеоном". Щоправда, звучало це з певною зневагою.
Останньою крапкою стала чергова аварія у кваліфікації до Гран-прі США, знову спричинена поломкою машини. Прост пошкодив зап'ястя, через що не зміг вийти на старт перегонів.
Після цього наш герой пішов із команди. Але йшов він не в порожнечу. До цього часу він встиг підписати контакт зі своїми співвітчизниками з Рено на наступний сезон.
1981, Renault
Слід зазначити, що Рено на той час позиціонувала себе як французька національна команда. У ній усе було "вітчизняне" – мотор, шасі, шини, мастило і, звісно ж, пілоти: Рене Арну та Ален Прост.
Крім того, мотористи Рено стали першопрохідцями у використанні турбодвигунів. Ці силові установки мали істотну перевагу в потужності перед атмосферними агрегатами суперників. Однак часті технічні поломки і сходи стали предметом насмішок і не давали змоги боротися за титул.
Проте вже на Гран-прі Аргентини наш герой уперше піднявся на подіум Формули-1, а вдома у Франції – здобув свою дебютну перемогу.
Перші виграні перегони завжди змінюють пілота і надають йому впевненості. Цей момент дає зрозуміти, що він нічим не гірший за досвідчених суперників. У Нідерландах та Італії Ален повторив успіх. Загалом, за весь сезон він дістався до фінішу лише шість разів, але щоразу – у трійці найкращих.
Хаотичний 1982
Початок 1982 року був багатообіцяючим. У Південній Африці на 41-му колі перших перегонів у Проста лопнула задня ліва покришка. Він зумів дістатися боксів і отримав новий комплект шин. А далі сталося те, що назавжди змінило уявлення про стратегію у Формулі-1: на свіжих шинах Ален був швидшим за решту на три секунди з кола і довів перегони до перемоги.
Річ у тім, що раніше гонщики намагалися уникати зайвих піт-стопів, вважаючи за краще проїжджати дистанцію на одному комплекті гуми та з повним баком пального. Однак стало очевидно, що свіжі шини та менша вага машини дають змогу відіграти більше часу, ніж втрачається на зупинку в боксах.
Таким чином, Гран-прі ПАР 1982 року стало важливою віхою в еволюції стратегій Формули-1. Згодом усі команди почали активно використовувати піт-стопи для зміни коліс, а пізніше (аж до заборони 2009 року) – і дозаправки в середині перегонів.
На наступному етапі в Бразилії Прост фінішував третім. Однак після дискваліфікації Нельсона Піке та Кеке Росберга за недостатню вагу машин французу присудили перемогу.
Максимально можливий результат у двох перших гонках сезону давав підстави почати мріяти про титул. Але казка виявилася недовгою, і в 14 Гран-прі, що залишилися, Прост набрав менше очок, ніж у перших двох етапах. Знову команду переслідували регулярні проблеми з надійністю двигунів, за що боліди Рено прозвали "жовтими чайниками".
Хороший шанс знову піднятися на верхню сходинку подіуму випав на домашньому Гран-прі Франції. Команда дала вказівку Алену їхати в спокійному темпі, щоб гарантовано дістатися фінішу. Водночас було вирішено пожертвувати напарником – Рене Арну.
Другий номер мав атакувати на максимальній потужності, усвідомлюючи, що його мотор, найімовірніше, не витримає навантаження. Завдання полягало в тому, щоб змусити суперників прискоритися, перевантажити свої боліди і також зійти з дистанції.
Однак, на загальний подив, того разу "чайник" не закипів. Арну зумів довести перегони до перемоги і, всупереч колишнім домовленостям, проігнорував наказ пропустити Проста.
Варто також зазначити, що загалом чемпіонат 1982 року був неймовірно непередбачуваним і розстановка сил змінювалася від перегонів до перегонів. У 16 Гран-прі дев'ять різних пілотів здобули перемоги, і ніхто не вигравав більше двох разів. У підсумку Ален із 34 очками (за системою 9-6-4-3-2-1) посів четверте місце в особистому заліку.
Перший бій за титул
Попри проблеми з надійністю, швидкість болідів Рено вражала. І шляхом побудови турбодвигунів пішли й інші колективи. Таким чином, сезон 1983 року став переломним в історії розвитку моторів для Формули-1.
Французька команда ставила за мету на сезон титул для Алена Проста. Водночас непоступливий Рене Арну був звільнений з колективу по закінченню 1982 року, а на його місце взяли більш поступливого американця Едді Чівера.
Розпочався чемпіонат 1983 року для Проста з двох провальних перегонів у Бразилії та ПАР. Але вже на домашньому етапі у Франції наш герой перехопив ініціативу та здобув перемогу. Подіумами закінчилися Гран-прі Сан-Марино та Монако, а в Бельгії – знову перше місце.
Після шести заїздів Ален вийшов у лідери чемпіонату і заявив про свої амбіції на титул. Його головним суперником став Нельсон Піке, який володів іншим турбомонстром – Brabham BT52. З цього почалася історія протистоянь Проста з гонщиками з Бразилії.
Обидва претенденти на титул чергували хороші та погані результати. Однак загалом наш герой потроху відривався вперед. А на Гран-прі Нідерландів суперники зіткнулися один з одним.
Після цієї аварії з обопільним сходом до кінця сезону залишалося ще три заїзди, а наш герой мав перевагу в 14 очок. Цей момент цілком міг би бути ключовим, якби не подальші події.
Коли надійність залишає бажати кращого, у такій ситуації ще не гарантовано абсолютно нічого. І поломка двигуна в Італії опустила Алена з небес на землю – його відрив скоротився майже втричі. А на Гран-прі Європи, що проходило на трасі Брендс-Хетч, Прост відчував дуже сильні проблеми з балансом боліда та ледве зміг вийти лише на другу позицію.
Перед фінальним етапом у ПАР різниця між двома претендентами була всього лише два очки. Нашому герою було необхідно фінішувати попереду свого суперника, щоб гарантувати собі титул.
Після всіх перестановок на початку гонки все йшло за планом – Прост їхав другим, а Піке – третім. Уся Франція вже подумки уявляла свого пілота чемпіоном. Але в найвідповідальніший момент "чайник" знову закипів: на 35-му колі наш герой зійшов з дистанції.
Залишок перегонів Ален нервово спостерігав біля екрану, стежачи за тим, де ж приїде його головний суперник. Водночас, Нельсон, якого тепер влаштовувало б навіть четверте місце, у максимально спокійному темпі доїхав третім.
Назад у McLaren
Після провалу в останніх перегонах усередині колективу Рено розпочалися активні спроби виставити когось винним у тому, що трапилося. Це цілком міг би бути хто завгодно, окрім головного пілота, на якого працював увесь колектив.
Однак, раптово з'явилася чутка про те, що Прост потайки заходить у гості до дружини одного з головних осіб команди. Досі невідомо, чи було це правдою, але це зіграло свою роль. Уже наступного дня після програного титулу Ален дізнався про своє звільнення з газет.
До того моменту в колишній команді Макларен відбулися перестановки. Теді Маєр покинув пост директора команди, а його місце зайняв Рон Денніс, який почав кардинально реформувати колектив. А першим гонщиком команди став заслужений ветеран перегонів – Нікі Лауда, на той момент – дворазовий чемпіон світу.
Відкритою залишалася лише вакансія пілота номер два. Слід зазначити, що новий керівник вірив у те, що колективу потрібні два сильних спортсмени, без чіткого розподілу на першого і другого. Тому молодий Ален Прост, який опинився на ринку пілотів, став ідеальною кандидатурою.
Ален Прост vs Нікі Лауда
Турбомотори від Порше, а також новий конструктор болідів – Джон Барнард – знов повернули команду Макларен на лідируючу позицію. На перших двох етапах, напарники виграли по одній гонці і вже в той момент стало зрозуміло, що битва за титул буде між ними – над рештою суперників була значна перевага. А Рон Денніс дозволив їм боротися між собою.
Слід зазначити те, що в 1984 році ввели обмеження в 220 літрів палива на перегони. На практиці це означало те, що в кваліфікації турбодвигуни видавали до 1200 кінських сил, а ось у перегонах доводилося ґрунтовно заощаджувати бензин, через що доводилося скорочувати потужність майже вдвічі.
Більшу частину кар'єри Нікі провів на атмосферних двигунах, тоді як для Алена це був уже четвертий сезон на турбомоторі. Досвід роботи із силовими установками нового покоління був значущою перевагою. Але суперник мав свої козирі в рукаві і, проводячи вже 11-й чемпіонат, краще розумів, як влаштована сама Формула-1.
Фактично, в британському колективі зібралося два гонщики, які прославилися своїм умінням працювати головою. Крім боротьби на трасі, у них була ще й битва умів у гаражах. І якщо в майбутньому Прост отримав прізвисько "Професор" за свій точний розрахунок, то на тлі Лауди він виглядав просто студентом.
По суботах молодий француз стабільно випереджав свого напарника. Але досвідчений австрієць свідомо приносив у жертву кваліфікацію і весь вікенд готував свою машину під недільну гонку.
Усі ці фактори, у підсумку, призвели до приблизної рівноваги між двома напарниками. Однак це було не настільки важливо, бо сезон перетворився на справжню лотерею. Хоча турбодвигуни Порше були значно надійнішими за силові установки Рено та БМВ, тим не менш, кількість поломок все ще була дуже великою.
У більшій частині етапів принаймні один із претендентів мав технічні проблеми, які призводили або до сходження з дистанції, або до втрати кількох позицій, а на Гран-прі Бельгії перегони не завершили обидва.
Ще в кількох заїздах Лауда "пожертвував кваліфікацією" занадто сильно і його прорив через "масовку" відбувався десь позаду Проста. І лише на Гран-прі Німеччини Ален та Нікі билися за перемогу між собою – переміг тоді француз.
Заключним вікендом сезону був Гран-прі Португалії на новій трасі Ешторіл. Перед стартом заїзду між двома пілотами Макларена була різниця в 3.5 очки на користь австрійця. Нагадую, що тоді була система нарахування залікових пунктів 9-6-4-3-2-1.
На початку гонки Прост захопив лідерство та впевнено довів справу до перемоги. Однак, у цій ситуації вирішальним було питання, де фінішує Лауда. Ален, їдучи першим, толком не міг ні на що вплинути. Фактично, гонщик став пасажиром у питанні долі титулу.
Слід зазначити, що Нікі стартував лише 11-м, і від заповітної другої позиції його відділяла ціла низка пілотів. Обходячи суперників одного за одним, австрієць поступово наближався до своєї мети.
Вирішальний моментом перегонів, а разом з тим і всього чемпіонату, стався за 18 кіл до фінішу – Найджел Менселл припустився помилки та випустив Нікі на необхідне йому місце.
Пілоти команди Макларен здобули третій дубль у сезоні. А Прост програв Лауді титул із розривом у половину очка. Ця різниця досі залишається рекордно маленькою.
Як це часто буває, коли відставання вкрай маленьке, глядачі та журналісти починають посилено шукати, в який саме момент було програно чемпіонат.
"Цапом-відбувайлом" став дощовий Гран-прі Монако – тоді Прост лідирував та активно махав рукою маршалам, кажучи про те, що надто велика кількість води унеможливлювала подальший пілотаж. Заїзд був зупинений червоними прапорами, а тому замість 9 очок француз отримав лише 4.5.
Проте це лише один епізод у довгому сезоні. І "вирішальним" можна назвати будь-який епізод, в якому Ален втрачав очки. Так чи інакше, другий рік поспіль наш герой програв бій за титул.
Проте Нікі став для нашого героя не просто суперником. Під час боротьби з Лаудою, Прост у нього дуже багато чого навчився. Навіть проти свого бажання, австрієць став справжнім учителем для француза.
Довгоочікуваний результат
Ходять чутки, що на останньому подіумі сезону 1984 року, коли Лауда став триразовим чемпіоном, він сказав Просту: "Наступний сезон – твій". Так це, чи ні – правду навряд чи хтось дізнається. Однак у 1985-му Нікі справді відійшов у тінь, доїжджаючи свій останній сезон десь позаду, тоді як Ален став беззаперечним лідером колективу.
До того моменту Порше допрацювали свої двигуни в бік надійності. Сходи, звісно, ще траплялися, але їх стало помітно менше. Однак і суперники не стояли на місці. Головним переслідувачем у чемпіонаті став італієць Мікеле Альборето на Феррарі.
Аж до Гран-прі Нідерландів між двома пілотами точилася напружена боротьба зі змінним успіхом. Після перегонів у Зандворті Проста і Альборето розділяли лише три очки.
Але далі карма повернула Просту всі борги за минулі сезони. У п'яти перегонах, що залишилися, Ален здобув перемогу в Монці, ще двічі піднімався на подіум і загалом набрав 23 очки. В цей же час Мікеле жодного разу не зміг дістатися до фінішу.
Таким чином, уже на Гран-прі Європи на трасі Брендс-Гетч, за два етапи до кінця сезону, на радість усієї Франції, а також тяжко хворого на рак брата Даніеля, Ален Прост став чемпіоном світу Формули-1.
Головна четвірка епохи
У сезоні 1986 року сформувалася четвірка пілотів, яка стала уособленням епохи 80-х і початку 90-х – Ален Прост, Найджел Менселл, Нельсон Піке та Айртон Сенна. Саме вони вели боротьбу за чемпіонство і разом виграли 15 із 16 перегонів.
Слід відзначити деякі зміни серед мотористів. Великий крок уперед зробили турбодвигуни Хонда, що використовувалися командою Вільямс, за яку виступали Менселл і Піке. Багато експертів вважають, що саме їхній болід FW11 був найкращим у тому сезоні.
Водночас концерн Рено згорнув заводську команду і залишився у Формулі-1 лише як постачальник двигунів для команд Лотус, Тірелл і Ліж'є.
Після складного старту сезону Прост здобув перемоги в Сан-Марино та Монако, що дозволило очолити чемпіонат. Однак у наступних семи гонках шість перемог здобули пілоти Вільямс, а єдину, що залишилася, виграв Сенна.
Проте, за винятком сходу в Угорщині, Прост стабільно набирав очки і чотири рази фінішував на подіумі. Але все одно він відкотився на четверту сходинку чемпіонату і поступався Менселлу, який лідирував, 11 очками.
Гран-прі Австрії перезапустив чемпіонські перегони: Прост здобув перемогу, тоді як усі три його суперники зійшли. Однак потім послідувала дискваліфікація в Італії та два других місця – в Португалії та Мексиці. Причому на трасі імені братів Родрігес перемогу здобув єдиний гонщик "з інших" – Герхард Бергер.
Перед фінальним етапом в Аделаїді відразу три пілоти зберігали шанси на титул – Менселл, Прост і Піке. Ален відставав від лідера Найджела на шість очок, що було серйозним відривом. Але цього дня наш герой і його команда провели ідеальні перегони.
Прост запланував стратегію з однією зупинкою. Однак прокол шини, що трапився незадовго до наміченого піт-стопу, змусив суперників подумати, що це була випадковість і вимушене відвідування механіків.
Його напарник по команді Кеке Росберг, який проводив останні перегони в кар'єрі, зіграв важливу роль, нав'язавши боротьбу пілотам Вільямс. Хоча заїзд він закінчив достроково, проте свій внесок у спільну справу він зробив і незабаром стався ключовий момент – у Менселла на довгій прямій лопнула задня покришка, після чого лідер чемпіонату зійшов з дистанції.
Піке, побачивши, що шини можуть не витримати, вирішив не ризикувати та самотужки вирушив у бокси за свіжим комплектом. Таким чином, Прост вийшов у лідери та довів перегони до перемоги, а разом з тим і став дворазовим чемпіоном світу.
Новий рекорд
Початок сезону 1987 року був вельми оптимістичним – Ален переміг на першому етапі в Бразилії, а потім повторив успіх у третій гонці, Гран-прі Бельгії. Однак на цьому чергова казка закінчилася. Рон Денніс уже будував плани на майбутнє і не збирався вкладатися в доопрацювання поточного боліда. У результаті Макларен почав втрачати позиції, Вільямс із потужними моторами Хонда остаточно захопив лідерство, а статус "другої сили" перейшов до Лотуса.
Проте, на Гран-прі Португалії Прост виграв третю гонку сезону, а разом з нею і 28-й тріумф у кар'єрі. У сучасну епоху гонщики досягають куди більших показників, але на той момент це був абсолютний рекорд. Ален перевершив досягнення Джекі Стюарта, у якого було 27 перемог.
У ті ж вихідні офіційно підтвердилися прийдешні зміни. Макларен підписав контракт з Хонда, забезпечивши собі найкращі на той момент двигуни. А новим напарником Проста в 1988 році ставав Айртон Сенна.
Ален Прост vs Айртон Сенна
Плавно наша історія підійшла до найвідомішого її періоду. Формула-1 знала багато легендарних пар суперників, які перетворювали чемпіонат на зіткнення двох стихій – Аскарі-Фанхіо, Лауда-Хант, Стюарт-Фіттіпальді. Але епоха Прост-Сенна займає в очах глядачів особливе місце. Можливо, тільки протистояння Шумахер-Хаккінен змогло досягти подібного рівня напруженості.
Навіть зараз, коли два гонщики ведуть запеклу боротьбу на трасі, особливо якщо між ними відбуваються зіткнення, часто можна почути: "Вони як Прост і Сенна". Для молодших поколінь їхня боротьба набула майже міфічного ореолу, чогось, про що із захватом розповідають глядачі-ветерани.
Мабуть, найбільшою несправедливістю цієї історії є те, що тепер Проста нерідко сприймають виключно як "суперника Сенни". Таке формулювання немовби ставить успішнішого Алена в тінь Айртона.
Так, неймовірна агресія і натиск Сенни давали йому перевагу в окремих епізодах, а також дозволяли завойовувати серця фанатів. Але на довгій дистанції перегонів, а тим паче чемпіонату, стабільність, системний підхід і холодний "професорський" розрахунок Проста були значно важливішими якостями, нехай і не такими яскравими для глядачів.
Найкращим прикладом можна вважати Гран-прі Монако 1988 року. Айртон пишався тим, що у кваліфікації випередив Алена на 1,4 секунди, що для короткої міської траси було просто суттєвим відривом навіть у ті часи.
Але основним змаганням завжди є перегони. І в головному заїзді на 67-му колі Сенна припустився грубої помилки, врізався в бар'єр і зійшов. Прост, який їхав другим, впевнено довів справу до перемоги. Це був класичний випадок: швидкість проти розрахунку, емоції проти холоднокровності.
Вкрадений титул
Глядачі, які бачили золоті роки Міхаеля Шумахера, а також сезони домінування Себастьяна Феттеля, Льюїса Хемілтона та Макса Ферстаппена, сприймають постійні перемоги однієї й тієї самої команди як щось звичне.
Однак у 1988 році та перевага, яку отримала команда Макларен з турбомоторами Хонда, була чимось новим і просто немислимим. Лише одну гонку – Гран-прі Італії, коли обидва претенденти на титул зійшли з дистанції, виграв пілот Феррарі Ґерхард Берґер.
У всіх інших етапах на верхній сходинці подіуму опинялися тільки Прост і Сенна. Цілих десять гонок завершилися дублем підопічних Рона Денніса, і цей рекорд протримався аж до 2014 року.
Історія Формули-1 знає безліч випадків, коли боротьбу на трасі супроводжували закулісні інтриги. Але коли суперниками за титул стають напарники – це виводить протистояння на зовсім інший рівень.
Прост набагато краще працював над підготовкою машини до перегонів. Це могло б дати йому суттєву перевагу, якби не одне "але": Сенна просто копіював готові налаштування напарника та зосереджувався на пошуку оптимального проходження кола.
Звісно, Ален був вкрай незадоволений такою "крадіжкою", але Айртон діяв зі схвалення керівництва команди, а тому перешкоджати цьому було неможливо.
В іншому протистояння двох пілотів спочатку проходило у відносно спокійному темпі. Вони по черзі перемагали і відривалися від інших. Але на Гран-прі Португалії стався перший серйозний конфлікт – під час боротьби гонщики зіткнулися один з одним. Обидва залишилися на трасі та продовжили заїзд. У підсумку Прост здобув перемогу, а Сенна фінішував лише шостим, набравши одне очко.
Після перегонів преса смакувала цей епізод. У словах пілотів шукали приховані натяки, а іноді їх просто вигадували. У газетах з'являлися абсолютно суперечливі версії подій, чутки про те, що Хонда постачає Сенні новіші двигуни. Були серед цього і правдиві висловлювання Проста про інфантильність напарника.
Ще більш дивним виявився фінал чемпіонату. Прост набрав рекордні на той момент 105 очок і випередив Сенну на цілих 11 залікових пунктів. За винятком двох сходів, Ален незмінно фінішував у топ-2, тоді як у Айртона було три сходження (включно з дискваліфікацією в Бразилії) і два фініші поза подіумом.
Але при всьому цьому титул дістався Сенні. Річ у тім, що в підсумковий залік йшли тільки 11 найкращих результатів із 16. Подібне правило застосовувалося і раніше, але саме в 1988 році воно вперше вплинуло на розподіл чемпіонського звання. Ці події викликали серйозну критику, і з 1991 року стали враховувати всі перегони.
Однак це сталося пізніше, а 1988 року Прост, попри явну перевагу, втратив титул через дивну систему підрахунку очок.
Реванш
Після всіх цих подій, наш герой почувався так, немов його обікрали. І в наступному сезоні він поставив чітку мету – взяти реванш і "поставити на місце" напарника.
Тим часом, у самій Формулі-1 відбулися важливі зміни. Домінуючі турбомотори офіційно заборонили, і всі команди були змушені перейти на атмосферні двигуни. У результаті цього зросла конкуренція і суперники стали відчутно ближчими. Однак команда Макларен так і залишилася головною силою чемпіонату.
"Точкою неповернення" в конфлікті партнерів по команді став Гран-прі Сан-Марино 1889 року. Перед перегонами гонщики погодилися не атакувати один одного на першому колі, щоб уникнути непотрібних зіткнень. Прост стартував досить спокійно, але Сенна і не збирався тримати слово, а тому кинувся вперед.
По закінченню заїзду були дуже довгі розбірки між Аленом, Айртоном і Роном Деннісом, який був свідком домовленості. Сенна довго намагався виправдовуватися, доводячи, що він мав рацію, а потім просто заплакав.
Коли подробиця про зайві емоції бразильця потрапила в пресу, гонщики посварилися остаточно. Дійшло навіть до того, що посеред боксів висіла ширма, щоб вони навіть не перетиналися поглядами.
По суті, команда Макларен розділилася на дві половини гаража. Історія Формули-1 знала випадки протистоянь пілотів одного колективу, але вперше воно було настільки принциповим.
Прост робив ставку на свій досвід і вміння працювати з машиною. Що ж стосується Сенни – на його боці був Рон Денніс, все інше керівництво команди, а також – мотористи Хонда.
З того моменту і Алену, і Айртону стало все одно на всіх інших пілотів – вони були захоплені виключно боротьбою один з одним. А тому інші гонщики періодично уривали перемоги "з панського столу".
У перших чотирьох етапах бразилець виграв три гонки, але потім, поки Сенна раз по раз сходив з дистанції, свої три перемоги здобув і Прост. Поступово ситуація почала складатися на користь француза. Але чим далі, тим більше зростала напруга.
У наступних шести заїздах Ален стабільно здобував очки, причому 5 разів приїхав на подіумі і один раз переміг. Айртон же, не дивлячись на три перемоги, набрав менше очок, бо двічі зійшов.
Слід також розуміти, що за доволі низького рівня надійності, притаманного для тієї епохи, в питанні того, щоб фінішувати, дуже багато чого залежало і від пілота.
"Професор" дуже добре відчував, де межа можливостей перегонової машини, в той час як "Чарівник" тиснув на повну і вельми часто "заганяв" свою техніку - болід, який цілком міг би проїхати всю дистанцію, передчасно ламався.
Викинутий кубок
Показовим скандалом завершився Гран-прі Італії 1989 року. До того моменту майже вся команда відкрито симпатизувала Сенні, і на його боці зібралася більша частина колективу. У той час, як із Простом та його машиною працювало лише кілька людей.
Проте, навіть усупереч бажанню власного керівництва, Ален лідирував у чемпіонаті. Після перемоги на легендарній Монці француз відірвався від бразильця на цілих 20 очок. Так, з урахуванням прийдешніх відрахувань це було трохи менше, проте різниця була відчутною.
А під час церемонії стався прецедент, якого Формула-1 не знала раніше: Прост кинув у натовп італійських уболівальників свій кубок за перше місце. Річ у тім, що на той момент Ален уже ухвалив рішення по закінченню сезону перейти до Ferrari і почав "налагоджувати стосунки" з тіфозі.
Також варто враховувати, що Рон Денніс забирав у гонщиків трофеї з подіумів і відправляв їх на базу команди. Таким чином, наш герой заодно і розлютив свого поки ще боса.
Зіткнення століття
Ключовим моментом чемпіонату став Гран-прі Японії – передостанній етап сезону. Якби в залік йшли всі результати, Прост уже був би чемпіоном до того моменту. Однак, оскільки все ще діяли правила відкидання очок, формальна інтрига зберігалася.
Попри поул Сенни, Прост вирвався в лідери перегонів. Традиційно два Макларени почали відриватися від решти пілотів. Протягом 47 кіл назрівала боротьба між претендентами на титул.
Слід зазначити, що бразилець на трасі часто ставив суперників перед вибором: "або ти поступаєшся, або ми зіштовхуємося". Водночас француз, втомившись від подібної поведінки напарника, прямо заявив: "Наступного разу я відступати не стану".
На 47-му колі Айртон кинувся в атаку, але Прост, як і обіцяв, "зачинив хвіртку". Боліди зіткнулися.
Математика була така, що обопільний схід означав дострокове чемпіонство Проста. Однак у той момент у Японії навіть працівники траси підтримували Сенну, і вони допомогли розштовхати його болід, щоб він зміг продовжити заїзд. А для француза перегони на цьому закінчилися.
Однак, після фінішу своє рішення винесла дирекція перегонів, відновивши справедливість: Сенну дискваліфікували за допомогу сторонніх людей, а також за зрізану шикану. Це означало, що Ален став триразовим чемпіоном світу.
Але навіть на цьому все не закінчилося. Рон Денніс подав апеляцію, намагаючись скасувати покарання для гонщика, який був його фаворитом. Однак після слухань дискваліфікація залишилася чинною. Ба більше, Сенну оштрафували на 100 000 доларів і тимчасово позбавили гоночної ліцензії.
А Гран-прі Японії 1989 року увійшов в історію як момент одного з найбільш пам'ятних зіткнень претендентів на титул.
Спроба стати "месією"
Як уже було сказано вище, сезон 1990 року Ален Прост починав у складі Феррарі. У той момент в італійської команди почалася справжня криза після смерті засновника – Енцо Феррарі. Без жорсткої руки "Комендаторе" в "Скудерії" запанував хаос.
Колективу конче потрібна була людина, яка змогла б змусити цей механізм працювати. Великі надії покладалися на чемпіона світу, який прийшов у колектив.
Попри зміну боліда, протистояння Проста та Сенни не припинилося. Обидва суперники "жадали крові": Айртон хотів відігратися після поразки, а Ален – покарати колишню команду, яка, по суті, його зрадила.
Про свою помсту мріяв і Джон Барнард, якого свого часу Рон Денніс звільнив із "Макларена". Тепер англійський інженер працював на "Феррарі", і в нього були два пілоти, здатні боротися за найвищі нагороди – Ален Прост і Найджел Менселл.
Баланс сил у третьому раунді французько-бразильського протистояння значно змінився. Якщо на рівній техніці важливу роль відігравало вміння "Професора" працювати з машиною, то тепер у нього був болід "Скудерії", який поступався супернику і в чистій швидкості, і в надійності. Тим не менш, здаватися ніхто не збирався.
1990-1991, Ferrari
Свою першу перемогу за кермом Феррарі Ален Прост здобув уже на другому етапі. Що було ще важливіше – це сталося на батьківщині Сенни, у Бразилії. Після трьох перегонів між двома суперниками було лише одне очко.
Верхня сходинка подіуму в Монако та Канаді дісталися Айртону, однак після цього Ален виграв три етапи поспіль і вийшов у лідери з перевагою у 3 очки.
Але потім знову почали даватися взнаки проблеми з болідом Скудерії: у наступних п'яти перегонах наш герой не міг наздогнати швидший Макларен. І лише в Іспанії Прост знову переміг.
Ключовим моментом чемпіонату знову став Гран-прі Японії. Однак тепер лідером в особистому заліку був Сенна, і вже його влаштовував би обопільний схід.
Розбірки почалися ще після кваліфікації: Айртон узяв поул, але йому не сподобалося, що перша позиція розташована праворуч, на "брудній" частині траси.
Рон Денніс вирушив до дирекції перегонів і довго вмовляв їх змінити стартову решітку, щоб його пілот розпочав перегони з лівого боку.
Дирекція перегонів, і без того втомлена від примх бразильця, відмовила в цій вимозі. Вранці на брифінгу Рон повідомив Сенні рішення суддів, на що той відповів: "Тоді я піду на таран".
Так і сталося: Прост вирвався вперед на старті, але вже в першому повороті отримав удар від Сенни в праве заднє колесо. Обидва боліди вилетіли з траси, здійнявши клуби пилу.
Що стосується сезону 1991 року, то про якийсь реванш не могло бути й мови. Ferrari продовжувала занурюватися в хаос. Макларен і Вільямс були поза конкуренцією, а ні Ален, ні його новий напарник Жан Алезі не могли наздогнати їх.
Уся заслуга "Професора" цього сезону – це п'ять подіумів. Після чергової поломки боліда на Гран-прі Португалії, Ален вибухнув критикою на адресу своєї машини та команди. Італійці не оцінили його вчинок і звільнили його за одну гонку до закінчення сезону.
На той момент місць у топ-командах на сезон 1992 року вже не було, а Ален не хотів їхати за болід якогось середняка. Тому він узяв річну перерву.
1993, Вільямс
Поки Прост відпочивав у 1992 році, досить легку прогулянку до довгоочікуваного титулу здійснив Найджел Менселл за кермом Вільямса.
Болід, який мав безліч інноваційних технологій, включно з активною підвіскою, був практично непереможним. Також, це був перший тріумф знаменитого інженера Едріана Ньюї.
Успіхи "Біг Найджа" вразили всіх, крім боса команди – Френка Вільямса. Побачивши на ринку пілотів самого "Професора", "Залізний Френк" без довгих роздумів підписав із ним контракт на сезон 1993.
Думки Найджела, при цьому, зрозуміло, ніхто не питав. Новоспечений володар титулу не хотів одразу ж стати "піднощиком снарядів" і вирішив покинути команду.
Таким чином, черговим напарником Проста став Деймон Гілл, який не провів ще жодного повного сезону і похвалитися міг хіба що чемпіонським прізвищем.
З відпустки до титулу
Слід зазначити, що про минулорічну тотальну перевагу Вільямса не йшлося. Хоча FW15C все ще був дуже хорошою машиною, але MP4/8 від Макларен був близько. І через два сезони знову повернулося протистояння Проста і Сенни.
Своє повернення у Формулу-1 Ален відзначив перемогою на першому етапі сезону в ПАР.
На наступних двох Гран-прі наш герой зіткнувся з низкою проблем. В Інтерлагосі до сходу призвело зіткнення з коловим на мокрій трасі, а в Донінгтон-Парку команда припустилася безлічі стратегічних помилок – француза зазвали в бокси аж 4 рази та настільки великі втрати часу не дозволили піднятися вище третьої позиції.
Але далі "Професор" перетворився на справжнього домінатора і виграв 6 перегонів із 7. Перемагаючи раз за разом, він упевнено йшов до свого четвертого звання чемпіона світу.
Після Гран-прі Німеччини Прост випереджав найближчого суперника на 27 очок за класичною системою 10-6-4-3-2-1. Це був його 51-й і, як виявилося, останній тріумф у кар'єрі пілота Формули-1. На ті часи це був просто немислимий показник.
Наступні три етапи Ален провів блякло – два дванадцятих місця та одне третє. Однак, ці всі три рази він був попереду Айртона, тому ситуація в чемпіонаті від цього мало змінилася. А доля титулу вирішувалася в Португалії.
Ален Прост vs Міхаель Шумахер
Був в історії Формули-1 і короткий епізод боротьби між геніями двох різних епох – ветераном Аленом Простом і висхідною зіркою – Міхаелем Шумахером. Сталося це на Гран-прі Португалії 1993 року.
Під час хвилі піт-стопів молодий німець на Бенеттоні вийшов уперед. Француз, попри те, що Вільямс був явно швидшим, опинився позаду.
Останню третину перегонів глядачі могли спостерігати боротьбу двох пілотом за перемогу в перегонах. Щоправда, в той момент, ще ніхто не розумів значущість того епізоду для історії.
Слід відзначити той факт, що після сходу Сенни Просту для оформлення дострокового титулу було необхідно лише доїхати попереду Гілла. Друга позиція на фініші цілком влаштовувала "Професора", а тому діяв він гранично обережно і уникаючи будь-якого зайвого ризику. І, після тривалої битви, гонщики так і залишилися на своїх позиціях.
На подіумі обидва гонщики блищали від щастя – Міхаель відзначав свою другу перемогу, а Ален – четвертий титул чемпіона світу.
Цікавий факт: усі 4 рази, коли Ален Прост ставав чемпіоном світу, він це робив, виступаючи з 4-ма різними напарниками: Нікі Лауда, Кеке Росберг, Айртон Сенна та Деймон Гілл. І всі вони також є володарями титулу, з єдиною поправкою – останній став чемпіоном уже пізніше.
Як вороги стали друзями
"Залізний Френк" завжди жорстко поводився зі своїми пілотами. А в той момент, коли його машини були неймовірно швидкими, здавалося, що він колекціонує чемпіонів. І другий рік поспіль, гонщик, який завоював титул, був звільнений з Вільямса по закінченню сезону. На сезон 1994 на місце Проста вже був підписаний контракт із Сенною.
Після недовгих роздумів, Ален оголосив про завершення кар'єри гонщика Формули-1, отримавши від колишнього роботодавця гроші, що належали йому за контрактом за наступний сезон.
Оскільки чемпіонський титул 1993 року вже був розіграний, два етапи, що залишилися, не вирішували абсолютно нічого, а тому пройшли в надзвичайно спокійному темпі. Прост, який вже особливо не поспішав, приїхав у Японії та Австралії другим, позаду Сенни.
А на церемонії нагородження сталося те, на що не очікував ніхто, включно з нашим героєм – Айртон запросив Алена стати поруч із ним на верхній сходинці подіуму та обійняв свого тепер уже колишнього суперника.
В один момент забулися всі образи, накопичені в гонщиків. Їм було вже більше нічого ділити – отже, не було й причин для ворожнечі. Вони стали справжніми друзями.
Наступні півроку два чемпіони дуже часто зідзвонювалися і довго розмовляли, розмірковуючи про перегони, та філософствували про життя. За той короткий період вони пізнали один одного з абсолютно іншого боку.
Останні слова, які Сенна сказав публічно, були радіопереговори з командою: "Давайте почнемо з привітання нашому другові Алену Просту. Алене, ми будемо сумувати". Багато людей вважали, що Айртону бракує мотивації без заклятого суперника, який так заліз йому в голову наприкінці 80-х.
Спадщина
Ален Прост увійшов в історію Формули-1 як найуспішніший гонщик епохи 80-х і початку 90-х. Показник у 51 перемогу був на той момент абсолютним рекордом.
За кількістю титулів він також перевершував усіх інших легенд – Нікі Лауду, Джекі Стюарта, Джека Бребема, Нельсона Піке та Айртона Сенну. Більше мав лише Хуан Мануель Фанхіо, який виступав на зорі існування Формули-1.
Крім чотирьох звань чемпіона світу, ще стільки ж разів "Професор" був одним з основних претендентів на це звання. Разом, вісім разів він перебуває в центрі уваги всього автоспортивного світу. Більшого пізніше змогли досягти тільки Міхаель Шумахер і Льюїс Гамільтон.
Не варто забувати і про те, що в 1993 році Алену було вже 38 років. На ті часи це був уже дуже великий вік для гонщика. У Формулі-1 назрівала зміна поколінь. Маючи такий послужний список, Прост вирішив закінчити кар'єру на "високій ноті". Не чекаючи моменту, коли "новачки підкажуть", що треба йти.
Тінь Сенни
Однак, попри все те, що Прост був вищим за Сенну практично за всіма статистичними показниками, саме Айртон став улюбленцем у всіх – керівників команд, інших людей, причетних до автоспорту, і, звісно ж, – серед фанатів.
Ален краще знав, як працювати з машиною. Холодний розум "Професора" допомагав йому частіше і стабільніше показувати високі результати. Але образ "поганого хлопця", який "Чарівник" створив навколо себе, просто закохував у себе глядачів, а впевненість у власній винятковості, нехай і була в дечому наївною, але настільки щирою, що всі оточуючі таки починали в це вірити.
Прост пішов у статусі чемпіона. Тоді як Сенні дісталася "честь" взяти участь у типовій "битві поколінь", де юні таланти скидають з вершин легенд минулого.
Цілком можливо, такий сценарій би зрівняв славу двох мультичемпіонів. Тим паче, що на початку 1994 року молодий Міхаель Шумахер взяв ініціативу у свої руки і Айртон не міг його наздогнати.
Але всьому цьому не судилося статися. На Гран-прі Сан-Марино 1994 року Сенна розбився насмерть. Ця трагедія стала справжнім шоком для всього автоспорту.
Багато глядачів говорили "ні" і відмовлялися приймати те, що трапилося. Разом з цим, у серцях фанатів бразилець, подібно до рок-зірки з "клубу 27", остаточно піднісся над усіма сучасниками. А Прост назавжди опинився в тіні свого колишнього суперника.
Звісно, Ален був присутній на похороні свого, тепер уже друга, і ніс його труну. Відтоді минуло вже понад 30 років. І за словами "Професора" ще не було жодного дня, щоб хтось не поставив йому запитання про "Чарівника".
Prost Grand Prix
Після всіх цих подій, низка команд намагалися повернути Проста за кермо боліда Формули-1. Але до того моменту Ален вже прийняв рішення повісити шолом на цвях. Втім, у світ "королівських автоперегонів" він таки повернувся, але вже в зовсім іншій ролі. І цьому передувала ціла низка подій.
У 1994 році свій перший титул здобув Міхаель Шумахер. Але, попри цей успіх, команда Бенеттон хотіла змінити мотори Форд на силові установки Рено, які в ті часи вважалися найкращими. І щоб домогтися бажаного, свою комбінацію провернув Флавіо Бріаторе.
Італійський бізнесмен просто викупив Ліж'є, на той момент – єдину французьку команду. А після того, як контракт на отримання двигунів перейшов до Бенеттона, другий колектив, через непотрібність, був відданий Тому Вокіншоу.
Через деякий час британець вирішив перевезти все обладнання до себе на батьківщину. І цей вчинок дуже сильно розлютив усю Францію.
За питання порятунку національної команди взявся президент Жак Ширак. Він же особисто попросив Алена Проста очолити новий колектив. Так у 1997 році на стартовій решітці з'явилися машини під маркою "Прост Гран-прі".
Крах Пежо
Багато людей почали говорити про те, що геніальний гонщик виявився вельми посереднім керівником команди. Але якщо розібратися в усій історії та врахувати всі факти, постає велике питання: чи мав цей проєкт узагалі хоч якийсь шанс на успіх?
На початку, в сезоні 1997, поки колектив використовувалися двигуни Муген-Хонди, виднілися якісь перспективи і результати були цілком пристойними, як для команди-середняка. Олів'є Паніс, який був головним "підопічним" Алена, після 7 перегонів мав два подіуми і перебував на третьому рядку особистого заліку. Були всі шанси так і закінчити сезон, але травма завадила цим планам.
А далі знову в автоспорт втрутилася політика. Ідея національної команди почала доходити до абсурду і Проста просто зобов'язали користуватися двигунами Пежо.
Таке рішення обернулося справжньою катастрофою. Мало того, що ці силові установки були відчутно повільнішими, ніж у суперників, так ще й постійно ламалися.
За наступні два сезони вся команда, разом узята, набрала лише 10 очок. Причому, 6 з них було здобуто в гонці-трилері Гран-прі Європи 1999 року, коли весь подіум був зайнятий пілотами команд "другого ешелону", а основні обличчя чемпіонату (Міка Хаккінен і Едді Ірвайн) провалилися вниз.
Тотальним провалом став сезон 2000. За весь чемпіонат підопічні Проста не набрали жодного очка. За 17 етапів Нік Гайдфельд і Жан Алезі разом узяті змогли лише 11 разів потрапити до фінішного протоколу, причому десь далеко позаду очкової зони. За оприлюдненими даними, за весь рік згоріло 60 двигунів Пежо.
У 2001 році команда перейшла на минулорічні двигуни Феррарі, які поставлялися під маркою Ацер. Але це вже не рятувало ситуацію, бо всілякі фахівці тікали наче з потопаючого корабля. Наприкінці того сезону Ален оголосив про банкрутство свого колективу. На цьому історія "Прост Гран-прі" була закінчена.
Фактично, Прост став жертвою політики. Спочатку сам президент попросив Алена заради всієї Франції стати біля керма проекту. Потім, в ім'я "національних інтересів" його змусили перейти на двигуни Пежо. А коли почалися серйозні неприємності, то це вже були лише проблеми "Професора".
І знову Рено
На початку 2010-х екологи всього світу почали активно просувати свою чергову "ідею фікс" – популяризацію електромобілів. Через дорожнечу і непрактичність, попит на такий вид транспорту був вкрай низький. Тому, для привернення уваги, а також для розвитку технологій, було створено електричну серію Формула-Е.
Що ж стосується Алена Проста – він був поставлений біля керма в команді Renault e.dams, одним з пілотів якої був його син – Ніколя. Варто зазначити, що в той період в "електроформулі" зібралися також син Нельсона Піке (Нельсон-молодший) і племінник Айртона Сенни (Бруно). А фанати прозвали всіх цих спадкоємців гоночних династій "ксерокопіями".
Хоча Формула-Е існує й понині, великої популярності вона не набрала. І як правило, там їздять гонщики, які просто не змогли знайти місце в більш престижних серіях.
Що ж стосується Алена – через кілька років він став консультантом все тієї ж команди Рено у Формулі-1, і в 2019 навіть очолив раду директорів. На цій посаді він пробув аж до кінця 2021 року. На цьому зв'язок "Професора" з "королівськими перегонами" було розірвано остаточно.
