Історія Едді Ірвайна – головного бунтаря та ловеласа Формули-1 90-х
Сьогодні, 10 листопада, виповнюється 59 років ірландському гонщику Едді Ірвайну. Фанати Формули-1 зі стажем пам'ятають його як напарника Міхаеля Шумахера у Феррарі у 1996-1999 роках. Ірвайн увійшов до історії автоперегонів як пілот номер два, якому представився шанс взяти участь у справжній боротьбі за чемпіонський титул. Проте, прославився він не лише подвигами на трасі, а й поведінкою за її межами: ходили чутки, що Едді міг сказати будь-якій фанатці з натовпу "пішли", і та вирушала за ним у найближче затишне місце.
Дитинство
Едмунд Ірвайн-старший, батько нашого героя, був власником автомобільного звалища, а також шаленим фанатом перегонів і навіть брав участь в аматорських змаганнях. Якось він зізнався, що хотів назвати сина Стірлінгом Моссом – на честь британського гонщика Формули-1, який чотири рази посідав друге місце у чемпіонаті у 1955-1958 роках. Однак сім'я все ж таки змогла пояснити, що давати дитині ім'я, що складається з імені та прізвища іншої людини – це погана ідея. Таким чином, 10 листопада 1965-го народився Едді-молодший Ірвайн.
У ті часи було активне протистояння між незалежною Ірландією та Північною Ірландією, яка є частиною Сполученого Королівства. Несприятлива обстановка навколо по-своєму далася взнаки на зростанні нашого героя, який думав, що подібне відбувається у всьому світі. Коли Едді вперше приїхав до Англії, він за звичкою чекав, що його почнуть обшукувати в магазині, що здивувало продавців.
Щороку родина Ірвайнів їздила до Сільверстоуна на перегляд гонки Формули-1. Оскільки грошей у батьків було не так багато, як хотілося, діти дуже часто знаходили різні способи пробратися на трасу без квитка. У 1976 році навіть Ірвайн-молодший навіть зміг пробратися в бокси, де вперше зустрівся зі своїм кумиром дитинства – Джеймсом Гантом, який, до речі, славився незліченними вечірками, пристрастю до алкоголю та мав неймовірний успіх у жінок.
У підліткові роки Едді разом зі своєю сестрою Сонею займався плаванням і показував досить хороші результати. Однак у 15 років, катаючись на роликах, він травмував ногу, через що змушений був покінчити з водним спортом. Саме у цей момент і було ухвалено рішення стати автогонщиком.
Початок кар'єри
Якось Ірвайн-старший привіз на своє звалище старий Ford Capri, а Ірвайн-молодший примудрився так відмити автомобіль, що він виглядав практично як новий. А незабаром машину обміняли на гоночну техніку, на якій наш герой і почав свій шлях в автоспорті.
Едді працював весь тиждень, не покладаючи рук, щоб оплачувати свою участь у змаганнях, а у вихідні змагався на трасі.
Після ряду успіхів в Ірландії, сім'я Ірвайнів дійшла висновку, що треба спробувати перегони в Англії. Спочатку постійна нестача грошей дуже гальмувала кар'єру гонщика. Однак у 1986 році, заробивши гроші на перекупку автомобілів, наш герой зміг купити болід Формули-Форд. А вже 1987 року став чемпіоном серії.
У 1988-му Едді перейшов до Ф-3. Хоча за підсумками сезону він посів лише п'яте місце, завдяки ефектній перемозі на Гран-прі Макао Ірвайна включила в програму підтримки компанія Philip Morris.
Уроки Джеймса Ганта
Наприкінці сезону-1988 Едді запросили на фінальну гонку Формули-3000 як гостя, щоб він подивився на виступи досвідченіших пілотів і взяв щось корисне для себе. Однак летіти до Парижа йому довелося з кумиром дитинства Джеймсом Гантом, який на той момент був куратором гоночної програми вище згаданої тютюнової імперії. Попри те, що експілоту Формули-1 на той момент уже перевалило за 40 років, старих звичок він не залишав. І всю дорогу Джеймс та Едді провели у компанії великої кількості алкоголю.
Джеймс Хант розмовляє з Едді Ірвайном перед стартом гонки Формула-3000 на трасі Брендс-Хетч у 1989 році
Проте, навчив Гант Ірвайна не лише ефектному життю поза трасою, а й став його наставниками у перегонах. І саме він допоміг Едді вперше сісти за кермо боліда Формули-1 на тестах Onyx Grand Prix. Хоча в результаті гоночний колектив підписав іншого пілота (Юрки Ярвілехто), отриманий досвід був безцінним і поставив перед молодим гонщиком мету – він неодмінно мав потрапити до "королівських перегонів".
Життя у Японії
Ще один ірландець, який у майбутньому стане яскравою фігурою паддока – Едді Джордан був одержимий створенням національної гоночної команди. І на сезон 1990 року він запросив Ірвайна до своєї команди у Формулі-3000, а через місяць оголосив про те, що у 1991-му команда Джордан вийде на старт Формули-1.
За підсумками сезону 1990 року наш герой посів третє місце й очікував, що бос візьме його наступного року в "королівські перегони". Однак, вибір ліг на Бертрана Гашо (той самий, який пізніше відкриє дорогу до Формули-1 Міхаелю Шумахеру).
Зрозумівши, що у Формулу-1 з ходу не пробитися, Ірвайн почав шукати собі команду на новий сезон. Приблизно тоді дізнався, що у японській Формулі-3000 гонорари гонщиків разів у десять вище, ніж у Європі. А разом із ним у серії виступало безліч європейських пілотів. І саме на період життя в Японії перепало найбільше "подвигів" Едді за межами траси – перерви між гонками практично повністю проходили на різних вечірках.
Щодо результатів на трасі, то перші два сезони пройшли невдало (7 та 8 місця в чемпіонаті), проте сезон 1993 року наш герой впевнено лідирував в особистому заліку. І приблизно у цей момент знову на зв'язок вийшов Едді Джордан із запрошенням до Формули-1.
Ірвайн, який звик до життя в Японії, постійних дискотек і уваги місцевих дівчат, навіть думав над тим, чи погоджуватися. У голові ірландця довго виникало питання: чи кидати все заради примарної мрії про успіх у "королівських перегонах"? Не хотіла його відпускати й команда Cerumo, яка три роки йшла до успіху. До того ж, у "країні сонця, що сходить" Едді заробляв великі гроші, яких вистачало не тільки на нічні вечірки, а й навіть на те щоб активно вкладати кошти в інвестиційні фонди. У той же час Джордан і близько не збирався платити подібні гонорари пілотам. Ба більше, часто він сам із них брав гроші за можливість виступати.
Однак наближався Гран-прі Японії, тож Ірвайну навіть їхати нікуди не треба було, а траса "Сузука" була йому чудово знайома. Тому було ухвалено рішення скористатися своїм шансом.
Перші перегони у Формулі-1
Дебют Едді Ірвайна у Формулі-1 відбувся на Гран-прі Японії 1993, хоча на той момент він все ще сприймав те, що відбувається більше як пригоду, ніж серйозний план на майбутнє. Проте вже перший етап призвів до того, що про молодого ірландця заговорив увесь світ.
На той момент залишалося лише дві гонки до кінця сезону. "Професор" Ален Прост вже оформив достроково чемпіонський титул і вважав за краще доїхати решту своєї кар'єри без зайвого ризику. Таким чином, у лідери перегонів вирвався головний "поганий хлопець" Айртон Сенна.
Якоїсь миті "чарівник" наздогнав на коло Ірвайна, який на той момент боровся за позицію з Деймоном Гіллом. Спочатку ірландець пропустив бразильця, але той чомусь застряг за британцем. Не бажаючи гаяти час, Едді здійснив рішучий зворотний обгін і знову виявився попереду Айртона. Саме ця подія стала головним моментом перегонів, затьмаривши навіть той факт, що у своїй дебютній гонці Ірвайн фінішував шостим та набрав очки.
Але після фінішу заїзду все не закінчилося. Володіючи величезним "его" і неймовірно нарцисичним почуттям власної величі, Сенна розлютився від того, що його так просто обійшов новачок на слабкій машині, нехай навіть ця боротьба була з різницею в коло. І після подіуму "чарівник" вирушив у бокси Джордана на розбірки. Невелика словесна суперечка закінчилася тим, бразилець, зарядив ірландцеві по обличчю.
Отримала продовження ця історія і в міжсезоння. За сукупністю безлічі неадекватних вчинків, Айртона хотіли з виховною метою на пів сезону усунути від перегонів, проте пізніше вирішили обмежитися лише умовним покаранням.
Що ж до Едді Ірвайна – отримавши такий заряд слави лише за одну гонку, він підписав контакт із Джоржаном на наступний сезон. А його напарником став Рубенс Барікелло.
Джордан
Гран-прі Бразилії відкривав сезон 1994 року і там сталася перша грандіозна аварія нашого героя. Ірвайн і дебютант Йос Ферстаппен (батько Макса Ферстаппена), який перебував у нього на хвості, наблизилися до кругового Еріка Бернара. Скориставшись затримкою, нідерландець пішов в атаку, але ірландець дуже жорстко зачинив хвіртку. В результаті, ця дія призвела до аварії за участю одразу чотирьох пілотів – включаючи Мартіна Брандла, який їхав попереду цієї групи.
Аварія була грандіозною, і дивом не призвела до трагедії, проте всі гонщики виявилися живими-здоровими. Винуватцем було визнано Ірвайна, якого покарали однією гонкою дискваліфікації. На захист свого пілота став бос команди – Едді Джордан, який подав апеляцію. Однак замість скасування покарання його тільки посилили і відсторонення від змагання було продовжено до трьох Гран-прі.
За час відсутності ірландця, його напарник Рубенс Барікелло здобув перший подіум для команди Джордан на Гран-прі Тихого океану, а в Монако Андреа де Чезаріс, який заміняв Ірвайна, зупинився за крок від трійки кращих. І сукупність цих фактів означала те, що після повернення на Гран-прі Іспанії на Едді чекав іспит, від якого залежала вся його подальша кар'єра. І здав він його на відмінно, приїхавши шостим.
Решту сезону команду постійно переслідували проблеми, та й темпу не було. До кінця року наш герой зміг ще двічі набрати очки – у Гересі та на "Сузуку".
У сезоні-1995 було безліч проблем з надійністю боліда й половину гонок наш герой закінчив достроково. Проте на Гран-прі Канади сталося диво – вперше в кар'єрі Едді Ірвайн піднявся на подіум. І цього результату виявилося достатньо, щоб на гонщика звернув увагу Лука ді Монтедземоло, який на той час був президентом Феррарі.
Перехід у Феррарі
Дуже довгий час між Монтедземоло та Джорданом йшли торги, за яку саме суму другий готовий розірвати контракт зі своїм пілотом та відпустити його у Феррарі. Про якусь турботу про земляка не йшлося, тим більше що колишній бос неабияк втомився від вельми імпульсивного пілота. Йшлося лише про те, щоб отримати якомога більше грошей від трансферу пілота.
На початку 1996 року на Едді Ірвайна вже чекав червоний комбінезон і червоний болід. За всіх часів контракт зі Скудерією був мрією будь-якого учасника чемпіонату. Хоча італійська команда не вигравала титулів з моменту тріумфу Джоді Шектера у 1979 році, виконавчий директор Жан Тодт був рішуче налаштований підняти колектив із дна та повернути на вершину.
Однак у всієї цієї казки було одне велике "але": того ж року у Феррарі перейшов і чинний на той момент чемпіон – Міхаель Шумахер. І в контрактах пілотів було чітко прописано, хто з них головний, а чия доля – лише "підносити патрони". Що характерно, перед цим італійці вели переговори з Рубенсом Барікелло. Але в той момент гонщик, на честь якого в майбутньому стануть називати "вторикелами" всіх "пілотів номер 2", відмовився від цієї ролі.
Ірвайна ж більше цікавило те, що він отримає машину, здатну боротися за перемоги. І попри те, що згідно контракту він лише другий пілот, ірландець неодмінно вірив, що одного разу йому випаде шанс.
Перший Гран-прі за Феррарі
Починався сезон 1996 року на Гран-прі Австралії. Це були перші перегони на трасі "Альберт-Парк". До цього етапи приймала "Аделаїда". Відразу про своє домінування заявили боліди Вільямс від Едріана Ньюі. Про здібності британського конструктора ходили легенди ще з чемпіонського титулу Найджела Менселла 1991-го, проте поул дебютанта Жака Вільнева все одно став сенсацією. І на тлі цієї події якось став непомітним той факт, що третє місце на стартових ґратах виявилося у Ірвайна, що було краще, ніж у Шумахера.
Після закінчення кваліфікації, Едді йшов піт-лейном, як раптом його привітали чи не всі працівники команди Джордана, на чолі з босом колективу. Однак причиною такого тріумфу був зовсім не сам результат пілота, який нещодавно пішов з команди. Виявилося, що Едді Джордан і Флавіо Бріаторе посперечалися про те, хто ж із їхніх колишніх підопічних виявиться вищим на стартовому полі. Причому ставки були чотири до одного – п'ять тисяч ірландця проти двадцяти тисяч італійців. Таким чином, Джордан примудрився заробити на Ірвайні, навіть коли той уже перестав бути його пілотом.
У гонці два Вільямси впевнено пішли вперед і дублем виграли гонку – переміг Деймон Гілл. Болід британської команди був поза конкуренцією. Щодо нашого героя – на початку гонки він пропустив Шумахера вперед, проте технічний схід першого пілота команди дозволив Едді посісти третє місце й піднятися на другий у кар'єрі подіум.
Але успіх виявився зі смаком грандіозного скандалу. Після переходу Ірвайна до Феррарі, розуміючи, що потраплянь у трійку найкращих буде багато, у нього запитали, якому прапору він віддає перевагу: Великобританії, чи Ірландії? Едді був людиною далекою від політики, але оскільки він ганявся за ірландською ліцензією, то на її національний символ і впав вибір.
Про непрості взаємини на рідному острові нашого героя я вже згадував раніше. І жителі Північної Ірландії асоціювали зелено-біло-жовтогарячий прапор виключно з південною республікою. Конфлікт розгорівся не на жарт. Преса рясніла гучними заголовками, дійшло навіть до того, що батькам Ірвайна дзвонили з погрозами.
Зброєносець "Червоного Барона"
Після хорошого початку Ірвайн розраховував на те, що в подібному ключі все й продовжиться. Проте реальність виявилася значно суворішою. Подіум у першій гонці 1996 року виявився єдиним за весь сезон. Навіть фінішів в очках ще було лише три: на Гран-прі Аргентини, Сан-Марино та Португалії. Як результат – десяте місце у чемпіонаті, навіть позаду колишнього напарника – Рубенса Барікелло, який залишився у Джордані.
Що ж до внутрішньої обстановки у Феррарі, то Едді почав прогнозовано меркнути на тлі Міхаеля. Поки ірландець щоразу провалювався в перегонах, німець намагався наздогнати Вільямс і регулярно збирав подіуми. На Гран-прі Іспанії Шумахер вперше переміг за кермом Феррарі, а пізніше повторив успіх у Бельгії та Італії. Так з'явився легендарний "Червоний Барон". І Ірвайн у цій казці отримав лише роль зброєносця.
Слід також зазначити, що довелося нашому герою помітно змінити свій спосіб життя. Якщо Едді Джордану було все одно, чим його гонщики займалися за межами траси, то Скудерія ретельно стежила за тим, який імідж створюють команді її пілоти. З цієї причини, Едді змушений був відмовитися від свого розгульного способу життя та постійних розваг із фанатками. До того ж, коли більшість часу між етапами потрібно було проводити на тестах, на подібні речі вже просто не залишалося часу.
У 1997 році ситуація з темпом стала трохи кращою. Хоча Феррарі, як і раніше, поступалася Вільямсу у швидкості, проте різниця помітно скоротилася і стала можливою серйозна боротьба на трасі. Проте вів цей бій лише Шумахер, і тільки невдала спроба тарана у Гересі позбавила німця чемпіонства. А Ірвайн у цей час досі ніяк не міг знайти свого темпу. Було лише шість фінішів в очках, проте одразу п'ять із них були на подіумі, які обійшлися вже без політичних розбірок. Такий результат призвів лише до восьмого місця в особистому заліку, що стало сьомим після скандальної дискваліфікації партнера. Попереду Едді виявились повним складом пілоти Вільямса, Макларена та Бенеттона. Причому Герхард Бергер набрав більше очок попри те, що пропустив три гонки.
У сезоні 1998 року почалася епоха великого протистояння Шумахера і Гаккінена. Ірвайн же хоч і був далеким від напарника, але все ж таки нарешті перестав програвати пілотам другої групи й почав періодично ускладнювати життя прямим суперникам із МакЛарена. Власне, у цьому й полягала основна роль пілота номер два: Едді мав за будь-якої нагоди заважати Міці та Девіду і змушувати їх втрачати час. На тлі попередніх років результати значно покращилися: за сезон було аж 8 подіумів і ще три фініші на четвертому місці. А на Гран-прі Франції стався перший командний дубль Феррарі для цього складу лідера та зброєносця, а в Італії вони повторили успіх. Зрозуміло, обидва рази першим був Міхаель. За підсумками 1998 року Ірвайн посів впевнене четверте місце у чемпіонаті – позаду Гаккінена, Шумахера та Култхарда.
Подіум Гран-прі Італії 1998: Едді Ірвайн (2 місце), Міхаель Шумахер (1 місце) та Ральф Шумахер (3 місце)
Шанс усього життя
Після поразки в обох заліках Скудерія мала намір взяти реванш наступного року. Сезон-1999 намічався як певне продовження попереднього, з тими ж особами в топ-групі.
Проте дивацтва того чемпіонату почалися вже з першого етапу. Незважаючи на те, що Ірвайн стартував лише шостим, це не завадило йому дуже швидко опинитися у лідерах перегонів. Спочатку у двох пілотів попереду, одним із яких був Шумахер, сталися проблеми на прогрівальному колі. На старті Едді пройшов Гайнца-Гаральда Френтцена, а трохи пізніше обидва пілоти МакЛарена зійшли через технічні проблеми. Самоусунення одразу чотирьох суперників, серед яких були решта гонщиків топ-групи, відкрили нашому герою шлях до першої перемоги в кар'єрі.
Однак тріумфування було не таким довгим і вже з наступного етапу в Бразилії ірландцю довелося повернутися до обов'язків зброєносця. Повернулося протистояння Шумахера та Гаккінена, і саме вони між собою розділили перемоги у наступних п'яти перегонах. А на Гран-прі Франції несподівано найкращим став Гайнц-Гаральд Френтцен на Джордані.
На той момент здавалося, що чемпіонат поступово перетворюється на повтор минулого. Хоча Едді й мав досить багато очок, проте, як і раніше, вся Феррарі думала лише про результати "Червоного Барона". Однак далі стався Сільверстоун. На першому колі гонки на боліді Шумахера зламалися гальма, через що німець на великій швидкості врізався у відбійник та отримав перелом ніг. Наслідки аварії призвели до того, що Міхаель мав пропустити одразу шість етапів. Зрозуміло, після таких втрат про боротьбу за титул для Шумі не йшлося.
Шокована втратою свого лідера, Скудерія була змушена звернути увагу на свого другого пілота, який на той момент всього на 8 очок відставав в особистому заліку від Мікі Гаккінена. А Едді Ірваїн зрозумів, що настав шанс всього його життя – момент, на який він чекав усю свою кар'єру. Попри те, що пройшла вже половина перегонів, на той момент чемпіонат розпочинався заново.
Закінчення контракту з Ferrari
Існує міф, що команда Феррарі не дуже хотіла допомагати ірландцеві стати чемпіоном через те, що той уже підписав наступного року контракт із заводською командою Ягуар, яка викупила гоночний колектив легендарного ексчемпіона Джекі Стюарта. Проєкт на той момент справді здавався дуже амбітним, а Едді там ще й запропонували посаду першого пілота. Однак поширена "сарафанним радіо" легенда була скоріше слухом епохи, коли інтернет ще не був доступний більшій частині глядачів.
Справа в тому, що буквально наступного дня після аварії Шумахера Ірвайн був викликаний в офіс Скудерії. Там наш герой дізнався, що з ним не продовжуватимуть контракт на сезон-2000. На його місце був підписаний Рубенс Барікелло, який після чотирирічних роздумів дійшов висновку, що краще бути другим номером у топ-команді, ніж безславно їздити десь у середині. І лише після цього Едді почав активно вести переговори з іншими можливими роботодавцями щодо свого майбутнього. А ситуація у чемпіонаті 1999 року навколо нашого героя звелася до питання "зараз, або ніколи".
Ірвайн проти Гаккінена
Спочатку після аварії у Феррарі все ще вірили в те, що Шумахер може скоро повернутися. Тому Ірваїна попросили відібрати очки у Мікі Гаккінена. А на думку самого ірландця, найкращим способом зробити це було виграти гонку.
Спочатку це здавалося дуже непростим завданням. Однак на першому ж колі Гран-прі Австрії суперники з МакЛарена самі подарували можливість, зіткнувшись у першому повороті. Хоча обидва вони залишилися в гонці, Міка втратив безліч позицій і змушений був прориватися. А Девід, хоч і залишився лідером гонки, але поступився своєю позицією на піт-стопі. Таким чином, Едді отримав другу перемогу в кар'єрі.
Едді Ірвайн перемагає у Гран-прі Австрії 1999
На наступному етапі в Німеччині успіх знову був на боці нашого героя. Гаккінен зійшов на 25-му колі через прокол, а Феррарі в новому складі здобули переможний дубль. Інший фін на ім'я Міка – Міка Сало, який заміняв у Скудерії травмованого Шумахера, цілком міг би й виграти, але тепер йому дісталася роль пілота номер два, і він люб'язно пропустив напарника вперед.
Десь у той момент почало приходити розуміння, що Шумахер пропустить багато гонок. Сам німець хотів повернутися в гонки якнайшвидше і продовжити виступи, незважаючи на травму. Однак його не допустили до змагань з міркувань безпеки: із загіпсованою ногою гонщик не зможе швидко вибратися з кокпіту в разі надзвичайної ситуації.
Приблизно у той час Міка Гаккінен почав розуміти, що з такими темпами можна програти титул навіть за відсутності головного суперника: після двох перегонів у німецькомовних країнах фін уже відставав від ірландця на 8 очок. Тоді лідер МакЛарена почав усвідомлювати, що колись другий пілот Феррарі став головним суперником у боротьбі за титул, причому цілком серйозним.
В Угорщині та Бельгії "срібні стріли" знову повернули собі ініціативу й здобули два командні дублі. Однак, якщо на "Хунгарорингу" на верхній сходинці подіуму був Міка, то у "Спа-Франкоршамп" Девід відмовився пропускати вперед першого пілота.
І Гран-прі Італії знову став більше схожим на циркову виставу, ніж на бій за титул. Спочатку в Феррарі не змогли знайти налаштування на домашню гонку і, як наслідок, Ірвайн посів лише восьме місце у кваліфікації. А в гонці темпу теж не було. Погіршувало ситуацію те, що саме на батьківщині Скудерія оголосила офіційно про прийняте рішення – наприкінці року Едді залишає колектив.
Здавалося, що за таких умов Міка Гаккінен має всі карти на руках, щоб відірватися в особистому заліку. Але як виявилося, фін не поступався благородством і на 29-му колі зробив помилку з перемиканням передач, яка призвела до вильоту з траси і відразу. Все, що зміг зробити Ірвайн – фінішувати шостим і набрати одне очко, завдяки якому він зрівнявся зі своїм суперником в особистому заліку.
А головним героєм Монци став Гайнц-Гаральд Френтцен, який виграв другу гонку за сезон і наблизився до лідерів чемпіонату на відстань лише у 10 очок. Для німця цей момент став піком кар'єри, багато хто навіть всерйоз почав його вважати третім претендентом на титул.
Нюрбургринг 1999
Хоча після Гран-прі Європи було ще два інші етапи, але саме гонку на "Нюрбургрингу" багато фанатів вважають вирішальним моментом у боротьбі за титул. Хоча, швидше, це більше емоційне сприйняття прецедентів, що трапилися, ніж дійсно факт. Бо коли за підсумком сезону різниця між чемпіоном і срібним призером мінімальна, вирішальним можна назвати абсолютно будь-який епізод, де були втрачені очки. А таких за весь рік було достатньо.
Поул-позицію зайняв Френтцен, чим підняв ще більше розмов про боротьбу за головний приз. Гаккінен був третім, а Ірвайн знову провалив кваліфікацію і стартував лише з десятої позиції.
Почалися повноцінні перегони лише з третьої спроби. Спочатку на старті затихла Мінарді Марка Жене, а на другому початку перегонів сталася аварія у другому ешелоні, в якій дивом уцілів пілот Заубера Педру Дініс. Цей епізод призвів до появи машини безпеки, що на той час все ще було дуже рідкісним явищем. Далі аж до 25-го кола гонка йшла у спокійному темпі – Френтцен лідирував, Гаккінен їхав у групі лідерів, а Ірвайн у своєму прориві застряг за італійським пілотом Бенеттона – Джанкарло Фізікеллою. Пройти середняка вдалося лише коли змінилася погода – почався легкий дощ.
Хаос, що відбувався, знову подарував нашому герою чудовий шанс відіграти очки в суперників. Трохи пізніше, на 32-му колі Френтцен був змушений зійти з дистанції через проблеми з електронікою. А обидва пілоти МакЛарена почали стрімко втрачати швидкість на мокрій трасі.
Але своє слово сказали працівники Феррарі. Спочатку в бокси вирушив другий пілот Скудерії – Міка Сало. Оскільки на піт-лейні чекали на його напарника, довелося в терміновому режимі прибирати колеса одного пілота і шукати призначене для іншого. У підсумку зупинка фіна зайняла майже 38 секунд.
У цей час Ірвайн, залишившись на трасі, зрозумів, що дощ не настільки й сильний і вирішив поставити ще один комплект коліс для сухої погоди та заїхав на дозаправку. Однак у процесі обслуговування боліда з'ясувалося, що персонал команди виніс лише три колеса. А після того, як було втрачено час на пошуки задньої правої покришки, що залишилася, ще приблизно п'ять дорогоцінних секунд витратив механік на перевірку, чи не потрібну шину йому винесли. Повністю піт-стоп Едді зайняв понад 28 секунд, що приблизно втричі перевищувало прийнятну на той час середню норму.
У результаті Ірвайн закінчив гонку сьомим. Відставання від Гаккінена, що приїхав п'ятим, склало менше чотирьох секунд. А перемогу в гонці здобув Джонні Герберт – це єдина перемога за три роки існування команди Стюарт.
Міф про "злив" Ірвайна
Гран-прі Європи породило ще один міф про те, що Феррарі спеціально робили різні помилки, тому що не хотіли, щоб пілот, що йде з команди, став чемпіоном. Так, історія Формули-1 знає випадки, коли справді команди були проти свого пілота, проте таке відбувалося в інших ситуаціях.
Як правило, таке відбувалося у сезонах тотального домінування однієї команди, коли чемпіонський трофей розігрувався між її пілотами. Але навіть у цьому випадку перевага одного пілота не доходить до якихось крайнощів, "нелюбимий" гонщик все одно зберігає шанси на успіх. Найяскравішим прикладом є МакЛарен 1989 року. Тоді "професор" Ален Прост зміг перемогти Айртона Сенну навіть попри те, що весь колектив був на боці бразильця.
У той же час зовнішнім суперникам спеціально не піддавався ніхто й ніколи. Що ж до ситуації у Феррарі 1999 року, то це більше питання менталітету. З моменту смерті Енцо Феррарі в 1988 році, в його "безголовій" команді постійно панує цілковитий хаос. І лише небагато людей можуть взяти під контроль атмосферу повного безладдя.
Поки першим пілотом був Шумахер – строгий і педантичний німець міг змусити команду працювати як годинник. Причому він вів колектив за собою, в першу чергу, демонструючи найвищу самодисципліну та працьовитість на своєму особистому прикладі. А поки "Червоний Барон" перебував на лікарняному, дуже багато працівників команди просто розслабилися.
Повернення Шумахера
Головною подією Гран-прі Малайзії стало повернення "Червоного Барона" після шести перегонів відсутності. Він одразу показав усім, що за час лікарняного не лише зберіг чемпіонську швидкість, а й навіть збільшив її.
Враховуючи стан справ у чемпіонаті, Шумахер прийняв шляхетне рішення допомогти своєму напарникові у боротьбі за титул і під час гонки двічі пропустив його вперед. Закінчилась гонка дублем Феррарі. Останнім для цього складу пілотів та єдиним, у якому Ірвайн був на верхній сходинці подіуму. А головний суперник фінішував третім.
Однак незабаром почалися грандіозні розгляди. Комісія виявила, що дефлектор на болідах Скудерії тонший за належне. Команда всіляко намагалася довести, що відхилення незначне і не позначалося на швидкості. Дискваліфікація обох гонщиків Феррарі означала, що Гаккінен і МакЛарен достроково стають чемпіонами в обох заліках, а Гран-прі Японії ставало лише формальністю.
Скудерія подала апеляцію. І варто відзначити важливий момент у поведінці головного суперника. Якщо в наш час пілоти часто скаржаться на своїх опонентів, з кожного приводу просять, щоб судді їх оштрафували, то кінець 90-х був зовсім іншою епохою. Міка сам не хотів отримувати подарунки від федерації та хотів завоювати титул у боротьбі на трасі.
Після довгих розглядів дискваліфікацію скасували, визнавши вимір недостатньо точним. Гонщикам Феррарі повернули їх перші два місця. Поверталася інтрига і знову питання чемпіона ставало відкритим.
Фінальна битва
Останню гонку сезону приймала добре знайома "Сузука". Автодром, який став місцем яскравого дебюту Ірвайна у Формулі-1. Траса, на якій він багато разів ганяв ще в японській Формулі-3000. І частина місцевих шанувальників досі пам'ятали його виступи в локальному чемпіонаті.
Едді лідирував у турнірній таблиці, а Міка відставав від нього на чотири очки. Стільки ж за тодішньою системою складала різниця між очками, які дають за перше та друге місця на фініші гонки: 10 проти 6. А якби трапилася рівність залікових пунктів, перевагу мав би фін, оскільки він мав більше перемог. З такими вступними почався Гран-прі Японії.
Перша проблема сталася у кваліфікації. Під час чергової швидкої спроби Ірвайн зробив помилку і його болід полетів у відбійник. Безглузда помилка, всього за крок від поставленої мети, призвела до того, що стартував у гонці наш герой лише п'ятим. І тепер питання боротьби за титул повністю лягло на плечі іменитого партнера – Міхаеля Шумахера, який зміг здобути собі поул-позицію.
Але щойно погасли стартові вогні, Гаккінен, що стартував другим, випередив Шумі на ривку до першого повороту і захопив лідерство в гонці. Говорити про те, що "Червоний Барон" спеціально піддався не можна в жодному разі. Рівно через рік у 2000-му Міхаель боротиметься з Мікою вже за свій титул, проте фін випередить його таким же маневром.
По ходу гонки Едді зміг прорватися лише на третє місце, але його темп і близько не був порівнянний зі швидкістю пари лідерів. Коло за колом Гаккінен та Шумахер йшли вперед і на момент фінішу їх відрив становив півтори хвилини. У боротьбі за перемогу в гонці Міхаель хоч і тримався в зоні прямої видимості, але Міка досить впевнено контролював ситуацію і довів справу до вікторії.
Подіум Японії 1999. Едді Ірвайн вітає свого суперника Міку Хаккінена з перемогою та чемпіонським титулом
За підсумками гонки Міка Гаккінен став дворазовим чемпіоном світу, а Едді Ірвайн із кубком за третє місце у гонці пішов збирати речі. То був його останній етап за італійську команду.
Статистичний показник
Багато глядачів скаржаться на те, що через різницю у швидкості болідів різних команд практично неможливо визначити, хто ж із гонщиків кращий. Проте, статистика знає відповідь: необхідно порівняти кількість перемог і поулів у гонщика. Як правило, у талановитих пілотів перших місць у перегонах значно більше, ніж у кваліфікації. У той час як гонщики-середняки, які опинилися в кокпіті найшвидшої машини, зазвичай легко "збирають" одне швидке коло, але далеко не завжди витримують випробування довгою дистанцією основного заїзду.
Історія Формули-1 знає два випадки, коли пілот брав титул, жодного разу не стартувавши з поул-позиції по ходу чемпіонського сезону: це Денні Галм у 1967-му та Нікі Лауда у 1984 році. Ірвайн зупинився всього за крок від того, щоб стати третім у цьому списку.
Проте наш герой таки записав на свій рахунок один статистичний показник: Едді має найбільше перемог (чотири) серед гонщиків, які жодного разу в своїй кар'єрі не були на першій клітинці стартових ґрат. Звичайно, це не зрівняється з чемпіонськими титулами, проте люди, що вивчають числа Формули-1, можуть звернути увагу на цей факт.
Ягуар
У минулі часи, в період з 1967 по 1983 роки, знаменитий двигун Ford-Cosworth DFV встановлювався на багато болідів Формули-1. У 70-х ними користувалася переважна більшість команд. Тільки початок турбоери в сезоні-1982 відсунув знаменитий силовий агрегат на другий план, а двома роками пізніше було повністю припинено його виробництво.
За наявності такої історії компанія Форд та її проєкт під назвою Ягуар спочатку сприймався як щось грандіозне. І Едді Ірвайн не замислюючись підписав контракт. Тим більше, що йому нарешті пропонували роль лідера команди, пілота номер один. Та й зарплату запропонували вдвічі більшу, ніж була у Феррарі.
Однак насправді все виявилося не таким яскравим, як у мріях. І перший болід Ягуар виявився за рівнем навіть гіршим, ніж машина Стюарта минулого року. Грандіозний проєкт перетворився на тотальний провал. Як підсумок, наш герой лише двічі зміг фінішувати у топ-6 і набрав лише 4 очки за весь сезон 2000 року.
Не налагодилася ситуація і 2001 року. Зелені боліди так і залишилися у другому ешелоні й знову було лише два фініші в очковій зоні. Однак на Гран-прі Монако Ірвайн зумів видобути перший подіум для нової команди. Сталося це здебільшого через те, що до фінішу доїхало лише дев'ять болідів, а Девід Култхард затих на прогрівному колі й змушений був прориватися з хвоста на вузьких вулицях князівства.
Але навіть попри локальний успіх, ситуація нашого героя виглядала дуже сумно. На вершиті подіуму – Шумахер, який став чемпіоном у 2000 році й у той момент почав впевнено йти до свого четвертого титулу. На другій позиції був Рубенс Барікелло, який змінив Едді у Феррарі і це був уже п'ятий подіум для бразильця за сезон. І вже за ними Ірвайн, який вперше за два роки потрапив у трійку найсильніших, та й то завдяки величезному збігу обставин.
Подіум Гран-прі Монако 2001: Рубенс Барікелло (2 місце), Міхаель Шумахер (1 місце) та Едді Ірвайн (3 місце)
Там же, у другому ешелоні, пройшов і сезон-2002. Цього разу було вже три фініші в заліковій шістці й знову один подіум, цього разу – у Монці, який став для нашого героя останнім у кар'єрі. Компанію у трійці найкращих йому знову склали Шумахер та Барікелло, які проводили один із найкращих сезонів в історії Скудерії Феррарі.
На той момент взаємне невдоволення між Ірвайном та командою Ягуар дійшло до піку. Колектив був незадоволений високими зарплатними запитами ірландця, а гонщику набридло пілотувати болід, який не лише не здатний боротися за високі місця, а й навіть нормально дістатись фінішу. Не дійшовши згоди, вони розірвали гоночні відносини.
На Гран-прі Японії 2002, на тій же трасі, де починався його шлях у Формулі-1, Едді Ірвайн закінчив свою кар'єру в "королівських автоперегонах".
Життя після Формули-1
Спочатку наш герой не хотів остаточно розлучатися з автоспортом. Були навіть думки купити собі команду. Велися переговори з колективами Джордан і Мінарді, але обидва рази знаходилися багатші інвестори.
Не знайшовши можливості залишитися у світі перегонів, Едді вирішив увійти до будівельного бізнесу. Грошей, накопичених за час кар'єри пілота, було достатньо. Особливо враховуючи той факт, що навіть до Формули-1 ще за часів виступу в японській Формулі-3000 він успішно інвестував свої доходи. Фактично він викуповував землю, зводив на ній будинок, після чого перепродавав.
Мультимільйонер Едді Ірвайн в гостях на Гран-прі Монако 2023
На даний момент Едді Ірвайн входить до топ-6 найбагатших екс-пілотів Формули-1. Серед іншого, він володіє своїм еко-курортом на Багамах, де щасливо живе далеко від зайвого шуму.
Відповідальний редактор – Денис Шаховець