Джерело - Чемпіон.
Сьогодні Віктору Ожогину виповнюється 66 років. Після двох важких поранень капітан Ожогин повернувся на службу і зараз працює заступником командира батальйону по роботі з особовим складом. Теперішній функціонал Віктора Івановича - охорона важливих інфраструктурних об'єктів на Дніпропетровщині. Історія заслуженого журналіста України - справжній приклад для мільйонів українських чоловіків.
За час своєї роботи на обласному телебаченні Віктор Ожогин відкоментував понад 400 матчів Дніпра. Дійшов до посади генерального директора обласної телерадіокомпанії. А в серпні 2014 року добровольцем пішов на фронт. Старший лейтенант запасу танкових військ очолив взвод першого полку Національної гвардії України та протягом року захищав територіальну цілісність нашої країни. Після початку повномасштабної російської навали українець повернувся до НГУ. Для цього 64-річному Ожогину довелося відкоректувати рік свого народження у військовому квитку, а саме поміняти "5" на "6" у третій цифрі року народження.
Рота Віктора Івановича пройшла Рубіжне, Сєвєродонецьк, Слов'янськ, Краматорськ, Бахмут. Визволяла Ізюм, Куп’янськ, Лиман, поблизу якого Ожогин отримав важке поранення, дивом вижив, відновився і повернувся у свій підрозділ. У березні досвідченому офіцеру було присвоєно чергове військове звання "капітан". У розмові з Максимом Розенком Віктор Ожогин розповів про епічний 9-годинний бій в Рубіжному, своє поранення поблизу Лимана та дивну позицію президента МОК Баха щодо країни 404.
Міномети, РПГ та вогнемети Шміль
- Пане Вікторе, давайте спочатку про приємне - про спорт. Пам’ятаєте свій дебютний футбольний матч, який коментували?
- Це був листопад 1985 року. Дніпро, який у тому році дійшов до чвертьфіналу Кубка чемпіонів (зараз турнір називається Лігою чемпіонів), де поступився Бордо лише в серії післяматчевих пенальті, приймав Арарат і виграв 4:3. Після того майже постійно коментував матчі підопічних Володимира Ємця, а потім і Євгена Кучеревського. Довгий час був єдиним коментатором на обласному дніпропетровському телебаченні. Коментував і на УТ-1, і на центральному радянському телебаченні. Вів репортажі на Азербайджан (коли Дніпро грав із Нефтчі Баку), Грузію (Динамо Тбілісі), Литву (Жальгіріс Вільнюс), Вірменію (Арарат Єреван), Казахстан (Кайрат). Коментував матчі Дніпра в єврокубках. З Адміра-Ваккер - і в Дніпрі, і у Відні. З Айнтрахтом теж і вдома, і у Франкфурті. Також працював на матчах Кривбаса. Але футболом моя діяльність не обмежувалася. Коментував баскетбол, волейбол, мініфутбол, хокей, автогонки, мотокрос і навіть художню гімнастику. В 1985 році працював на чемпіонаті СРСР з фігурного катання, який проводився у Дніпрі.
Читайте також: Може, Ломаченко вже штурмує військомат. Спортивний журналіст рік як на війні
- Коментаторство - нелегка праця. Але на війні набагато складніше. У квітні 2022 року у вас був епічний бій в Рубіжному, пригадаєте деталі?
- Зі своїм підрозділом у кількості 8 бійців та 12 хлопців з іншої частини з Гостомеля отримали завдання тримати оборону, як виявилося потім, проти цілої роти кадирівців. Три доби оборонялися в одному приміщенні. Найважче було в останню добу. 9 квітня почали бій о 13-й годині й закінчили близько десятої вечора. Вчотирьох захищали західну браму. 9 годин поспіль вели бій. З кулеметником Максимом Іванченком витратили 3 ящики патронів. Я не встигав заряджати йому кулемет, а собі автомат. З 2-го поверху нас прикривали ще двоє бійців. Кадирівці лізли зі всіх боків, в запалі кричали “Аллах акбар”.
- Когось із кадирівців відправили на зустріч з Аллахом?
- Вести підрахунки не було часу. Але впевнений, що таких було не менше 10. О десятій вечора ми отримали наказ на організований відхід. На той час наші рюкзаки та особисті речі у будівлі вже згоріли. Нас 9 годин накривали мінометами та РПГ, діставали з вогнеметів Шміль. Це не рахуючи шквального кулеметного та автоматного вогню. Щоб вийти з будівлі, потрібно було пробігти 30 метрів по відкритій місцевості, яка прострілювалась з крупнокаліберного кулемета. Але якимось дивом ми вийшли без втрат - 8 з моєї групи і 8 з гостомельського підрозділу. Ще 4 хлопців ще вдень отримали поранення і були оперативно евакуйовані.
- Не можу пройти повз питання про Сєвєродонецьк, який ви захищали понад 20 днів, а потім із боями виходили з оточення.
- У складі зведеної роти кілька днів вели важкі бої в населених пунктах Воронове, Борівське і Сиротино. Зі мною була група з 15 чоловік. В останній день, прикриваючи відхід основних сил, ми втратили трьох побратимів. Ще один був поранений в бою з кадирівцями. У мене був підствольний гранатомет з якого, прикриваючи відхід хлопців, я випустив 60 вогів (гранат). Нам вдалося вийти з оточення, переправитись через Сіверський Донець і вийти на берег у Лисичанську. Час плине дуже швидко, але я і мої побратими ніколи не зможемо забути своїх загиблих товаришів.
Читайте також: Шукав гранату, щоб не потрапити в полон. Експрезидент Федерації баскетболу Києва воює в десантно-штурмових військах ЗСУ
40 діб у Бахмуті
- Своє перше важке поранення отримали вже восени біля Лимана.
- Так, після звільнення Ізюма наш підрозділ перекинули до Лимана. Вночі форсували Сіверський Донець. Наша зведена рота повинна була пройти 6 кілометрів до конкретного населеного пункту. Довелося всі ці 6 км долати по замінованій дорозі. З самого початку нас зафіксував ворожий безпілотник, тож всю цю дистанцію по нас вівся вогонь з артилерії та мінометів. Коли ми вже вийшли на задані позиції, почався дуже щільний обстріл. під час якого я й зазнав важкого поранення. Осколок вагою 88 грамів перебив 10-річне дерево і вже після цього потрапив мені в стегно. Зачепив пахову артерію. В дуже важкій ситуації мене врятували побратими. Головний сержант батальйону Денис Кальчук із позивним "Денчік" став моїм хрещеним братом на все життя. Побратими 6 км несли мене на руках до Сіверського Дінця, а потім переправили через річку до лікарів. Першу операцію мені зробили в Слов'янську, другу - в Краматорську. Вночі мене відправили до Дніпра, де проходив основний курс лікування.
- Довго відновлювались після поранення?
- Три місяці. Пройшов реабілітацію і 28 грудня 2022 повернувся до свого підрозділу. Одержав наказ очолити зведену роту під Бахмутом. Протягом 40 днів обороняли нашу ділянку фронту. Там теж були свої історії. Нам протистояли вагнерівці. Мабуть, вони програвали в карти “чергу” на так звані “вилазки”. “Щасливчики” п’ятірками без зброї та бронежилетів, лише обв'язані гранатами, лізли на наші позиції. Їх завданням було закидати гранатами наш передній край оборони. Ми не шкодували на них кулеметного та автоматного вогню. Накривали їх. За 40 днів не здали ні сантиметра української землі. І через 11 місяців боїв на Донбасі наш підрозділ повернувся на ротацію додому.
Динамо стало посміховиськом
- Завершити розмову пропоную спортивними питаннями. Як оцінюєте намагання президента МОК Баха під приводом “щоб не порушувати конвенції ООН про права людини” повернути російських спортсменів для участі в Олімпіаді? Що потрібно показати Баху, щоб він змінив свою точку зору?
- Мене дуже дивує особисто Бах та керівництво МОК, яке дотримується такої позиції. Їх потрібно в повному складі привезти в Україну і показати Бучу, Ірпінь, Ізюм, Бахмут. Щоб вони на власні очі подивився, що там зробили російські нелюди. При цьому абсолютна більшість російських спортсменів ще намагаються виправдовувати путіна, представляти його людиною, яка любить і підтримує спорт. Ніхто з них не виступав проти війни. Їх усе влаштовує. Тож про яке їхнє повернення може йти мова? Нехай живуть у своїй росії, яка розвалиться на наших очах. І ми будемо свідками цього.
Читайте також: Більшість російських спортсменів - такі ж людожери, як і їхнє військове керівництво
Максим Розенко, Чемпіон
Бах залишиться в історії функціонером, який підтримав терористів
