Головне

Більшість російських спортсменів - такі ж людожери, як і їхнє військове керівництво

Український спортивний журналіст вже рік воює в десантно-штурмових військах
29.12.2023 10:25 10466 0
Більшість російських спортсменів - такі ж людожери, як і їхнє військове керівництво

Джерело - Чемпіон.

Продовжуємо пригадувати найкращі матеріали, що вийшли на сайті Champion.com.ua у 2023 році. Вперше цей текст було опубліковано 7 березня.

Вже майже рік журналіст Sport.ua Максим Гаптар захищає нашу країну. Пішов у ЗСУ рядовим стрілком, тепер - командир відділення з позивним Журналіст. Наше інтерв’ю розтягнулося на декілька тижнів. На більшість запитань черкасець відповідав у Бахмуті, під відчутний гул артилерійської канонади. 

Жодних нейтральних прапорів

- Пане Максиме, давайте для початку розберемося з вашим родоводом. Поет, член спілки письменників України Максим Гаптар, який народився у селі Орловець Городищенського району Черкаської області, - ваш родич? 

- Так, це мій дід. Мене назвали на його честь. Мій дядько Володимир теж поет, а батько Олег - художник.

- 24 лютого 2022 року ви зустріли в Кордобі, куди відправилися зі збірною України з баскетболу на матч відбору до чемпіонату світу з Іспанією. Далі збірна переїхала до Латвії, яка надала свій прихисток, а ви - до Данії. Чому не захотіли поїхати разом із командою до Латвії?

- Я збирався їхати зі збірною, але розумів, що це буде тимчасово. Сестра покликала до Данії, де я провів близько місяця. Перший час всі сподівалися, що війна не буде довгою. При цьому я знав, що повернуся додому в будь-якому разі. У квітні ми зібрали повний бус гуманітарки і я поїхав до Україну. Коли повернувся, мені стало легше морально. Відчувалося, що я вдома.  

Після повернення розумів, що рано чи пізно опинюсь на фронті. У червні став на облік. Пройшов медичну комісію і мене направили у десантно-штурмові війська. 

- Була можливість попроситися у пресслужбу бригади чи у військкоматі про таке не питають? 

- У пресслужбу не було можливості проситись - куди люди потрібні, туди їх і направляють. Хоча у моєму військовому квитку початковою спеціальністю було діловодство. У військкомат я йшов просто стати на облік. З думкою про те, що якщо я потрібен зараз - мене візьмуть зараз.

- Ваш позивний - Журналіст. Хто так запропонував вас називати?

- Позивний отримав ще на першому тижні в навчальному центрі. Було заняття з патріотичної підготовки. Офіцер не хотів читати лекцію про проголошення незалежності України. І запитав, чи є серед нас історики. Їх не було. Я сказав, що є журналіст. Доручили прочитати цю лекцію. Намагався не просто монотонно читати, а доповнював прикладами та цікавими історіями. Хотів, щоб хлопцям було цікаво. Їм дуже зайшла ця лекція. Дехто навіть тиснув руку після заняття і дякував. Вже на наступному занятті одразу сказали - нехай читає журналіст. Так мене швидко запам'ятали. І вже цей позивний причепився. Він мене повністю влаштовує, адже відображає мене. Це не якийсь вигаданий персонаж чи прізвисько. 

- Професія спортивного журналіста дає про себе знати під час війни? Наскільки збереглася ваша цікавість до спорту та баскетболу після її початку? 

- На моєму позивному хлопці часто акцентують увагу. Коли знайомлюся з кимось новим, доводиться вкотре розповідати історію, що я справді спортивний журналіст. Регулярно мають місце традиційні жарти від хлопців на кшталт: “Журналіст, напишеш потім про мене книгу?”. Зараз довоєнна діяльність позначається на тому, що пишу пости в Instagram та Facebook, веду Twitter. Таким чином фіксую власні переживання, це допомагає сублімувати сувору реальність. Після закінчення війни можливо навіть напишу власну книгу.

Наразі цікавість до спорту дуже впала. На це зараз просто не маю часу. За баскетболом більш-менш продовжую слідкувати, але випав із контексту. Знаю, що збірна зіграла, про NBA, Матч зірок. Але коли подивився турнірну таблицю - трохи здивувався, тому що давно не слідкував. Стосовно футболу - так само. Знаю, що Мудрик перейшов до Челсі. Але щоб стежити - такого немає. Хоча пам'ятаю ще влітку, коли ми були на Слов'янському напрямку, на ротації після позиції дивився матч збірної України.

Контакти з деякими баскетболістами залишилися - упродовж війни спілкувався з Володимиром Конєвим та Олександром Кольченком з БК Будівельник, Георгієм Ступенчуком, тренером Черкаських Мавп. Ну і хлопці реагують на мої пости, підтримують. А так - не виходить багато спілкуватися через брак часу.

- Як оцінюєте намагання президента МОК Баха під приводом “щоб не порушувати конвенції ООН по правам людини” повернути російських спортсменів для участі в Олімпіаді? Що потрібно показати Баху, щоби він змінив свою точку зору? 

- Це повний треш. Будь-яка адекватна людина у світі це категорично не підтримує. Лозунг “спорт поза політикою” - повна фігня. Це наглядно показала якраз ця війна. Всі бачили підтримку російських спортсменів “спеціальної операції”. Більшість російських спортсменів - такі ж самі людожери, як і їхнє військове керівництво. Спорт - це потужний інструмент для просування своїх ідей у світі. Російські спортсмени точно не заслуговують бути в цивілізованому світі. Вони не заслуговують грати і змагатися з адекватними спортсменами. В будь-якому виді спорту. Нехай змагаються з подібними їм країнами четвертого світу. З тими, хто їх підтримує.

Підкреслю: жодних нейтральних прапорів. Повний бан, повний бойкот. Причому не тільки під час війни, але і на роки вперед. Яка участь в Олімпійських іграх? У нас кожен день гинуть військові, кожен день гинуть цивільні. Кожен день орки руйнують нашу країну. НХЛ і UFC час закінчувати фарс. Там не повинен виступати жодний росіянин!   

Читати також: Чекаємо росіян в Олімпійській збірній біженців МОК

У Ломаченка - повне “оцерковленіє мозку” 

- Хто з представників світу спорту під час війни вас відверто розчарував, а хто навпаки?

- Розчарували всі ті, хто мовчить. Заліз у бульбашку і майже не помічає війни. У Ломаченка взагалі повне “оцерковленіє мозку”. 

Приємно вражають ті, хто регулярно використовує свої соціальні майданчики для того, аби показати світу, що насправді відбувається в Україні. Що потрібно допомагати нашій країні, поки вона не переможе в цій страшній війні. Характерний приклад - чемпіон Bellator Ярослав Амосов. Я вважаю його найкращим у напівсередній вазі взагалі в ММА. Його історія дуже крута. В лютому пішов у тероборону. Нещодавно переміг. Використав свій виступ після перемоги для того, щоб нагадати про війну в Україні. Ще чудові приклади - гравці збірної України Зінченко та Миколенко, які виступають в Англійській Прем'єр-лізі. Зайняли активну позицію, а їхні клуби тільки підтримують це. 

- Sport.ua, з яким співпрацюєте з 2018 року, чимось допомогає? 

- Ми на зв’язку. Хлопці мене підтримують. Прислали класний подарунок на День захисника Вітчизни. Він мені, як військовому, дуже підійшов. 

- Ваш колега по Sport.ua Михайло Шаповалов вже отримав наступне офіцерське звання. Яке звання і посада зараз у вас? 

- За Михайла дуже радий. Він у своєму ВУЗі закінчив військову кафедру. 

Читати також: Може, Ломаченко вже штурмує військомат. Спортивний журналіст рік як на війні

Я не мав жодного військового бекграунду і прийшов до армії солдатом. Поступово розвиваюсь. Коли працюєш на позиціях, дрібні деталі можуть мати велике значення. Через кілька місяців мене відправили на курси лідерства, які я закінчив. Зараз маю звання молодшого сержанта та посаду командира відділення. В моєму підпорядкуванні є 8 людей, тож відповідаю вже не тільки за себе.

- Коли ви зрозуміли, що ваше життя назавжди змінилося? 

- Коли вже пройшли в "учебке" 30-денну підготовку і наш вишикували в лінію. Майор сказав, що їдемо на Донбас. Будемо в легендарному батальоні, який захищав донецький аеропорт. В цей момент з’явилося розуміння, що моє життя кардинально змінюється. Через півтори доби після того, як добрався до своєї частини, нас відправили на позиції. Їдемо вночі. Старший групи передає блокнот і каже написати своє прізвище, ім’я та позивний. Писали і передавали блокнот ланцюжком. Далі пересіли на БТР, нас привезли на позиції, сказали рити окопи. Була страшна спека, не вистачало води. Я дозволяв собі пити її по ковтку на годину. Окоп було дуже важко рити. Земля - дуже важка. Був дуже складний день. Це запам’яталося.

- Були більш приємні спогади? 

- Ми повинні були штурмувати укріплені ворожі позиції. Нас було небагато - 46 хлопців. Їхали вночі. Розуміли, що місія буде дуже складною. В дорозі побратими сперечалися, будуть “трьохсоті” (поранені - прим. Чемпіона) чи ні. “Ми все добре зробимо, не буде трьохсотих”, - казав один хлопець. “Ні, трьохсотих буде багато”, - заперечував інший. Я ніс багато зарядів для РПГ. Але виявилося, що орки несподівано втекли зі своїх позицій - в цей час якраз у розпалі Харківська операція ЗСУ. Весь ізюмський гарнізон російських п*дарів масово тікав з позицій. Ми зайшли на ворожі позиції вслід за нашими розвідниками.   

- Можна ще пару фронтових історій?

- На сержантських курсах був цікавий хлопець. 35 або 38 років. Називав себе Мишанею. Користувався повагою у колективі. Був трохи на своїй хвилі. Ми обговорювали, хто куди може потрапити. Мишаня сказав: “Чого переживати? Всі ми колись помремо. Але я знаю, що це буде яскраво. Я знаю, що мене танчик за*башит”. Ми потім часто цю фразу з його характерною інтонацією повторювали в колі друзів.  

В армію тебе кидають до зовсім різних людей. Така собі солянка. Опиняєшся поруч із людьми, з якими, напевно, ніколи б у житті не зіткнувся. Тож мені цікаво дивитися і вивчати тут зовсім різних людей. 50-річний тракторист. 35-річний таксист. 26-річний айтішник. Був навіть 18-річний малий. Різна географія, різні акценти. Постійно хтось що ляпне, всі сміються. Це ж живий котел, живий організм. Я почав навість записувати собі в нотатки різні приколи. У свій твіттер пощу різні цитати, там у мене немає друзів з армії, тож можу бути там максимально щирим.  

- Майже рік ви воюєте з орками. Зрозуміли, що в них у голові?  

- Ми заходили на їхні позиції, які вони лишили, дивилися на їх побут. Публіка там різна. Бачили на позиціях книги Солженіцина, Карнегі, Ремарка. Бачили вкрадені в наших селах та містах дивани, крісла, пральні машини. Самовари там також стояли. Пам’ятаю, був словник російської мови Ожегова. Зробив висновок, що, мабуть, якийсь бойовий якут по ньому вчив російську, щоб розуміти своїх. Що у них в голові? Винищити нас. Вони нас ненавидять - це я знаю точно. Вони все знищують, нічого не залишаючи після себе.     

- Позаду рік війни, Україна встояла перед російською навалою. Що нас чекає далі?

- Тішить те, що ми вистояли. Будемо просуватися далі. Буде дуже важко. Орки сконцентрували основні сили на Донбасі. Тут дуже непросто. Вірю, що витримаємо ці атаки, а далі витиснемо ворога. На Донбасі ворог наступає. Але він не може масово наступати по всій лінії фронту. На інших ділянках п*дари закріплюються. Чекають, щоб ми їх штурмували.

- На Донбасі вже дуже довгий час дуже гаряче. 

- Так, але навіть на Донбасі ворог не зможе наступати весь час. Ми їх постійно знищуємо. В певний момент він упреться в якусь лінію. Ми щодня працюємо для цього - обнуляємо їхній потенціал.     

Зараз кажуть, що нам Захід дає мало танків. Так, потрібно більше. Але для нас головне - це людський ресурс. Партнери нададуть різне озброєння, але воювати доведеться нам. В ці танки, БМП і літаки, які колись теж стовідсотково доїдуть до нас, повинні сідати професіонали. Дай Бог, щоб війна закінчилася в цьому році. Точно не в наших інтересах, щоб вона тривала довго. Орки як жили в лайні, так і далі будуть жити. А їхня військова машина буде далі працювати. Ми можемо сміятися, що у них погана техніка, але в них багато цієї техніки і багато людей. При нашому наступі потрібно цього ваньку виковирювати та вишкрябати з окопів. І таких ваньок може бути дуже багато.  

- Які у вас зараз мрії? Що запланували зробити відразу після нашої перемоги?

- Кілька днів тому в мене була розмова на цю тему з побратимом дядьком Колею. Я поїду в село на місяць-півтора. Мой батьки з села, це моє місце сили. Приїжджав туди до бабусі, яка, на жаль, померла на початку війни. Буду там щось писати. Можливо, книгу про війну. З хлопцями якось жартували, що потрібно вижити, перемогти, повернутися додому і там облаштувати собі Starlink. У мене в селі поганий інтернет, він би там знадобився. 

Якось розмовляв із сестрою. Дійшли до того, що після війни нам всім потрібно зібратися в цьому ж селі. Може, ще собаку собі заведу - до нас хараз прибилося два пітбуля. Дівчатка. Кажу їм, що заберу їх у Черкаси. 

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Maksym Haptar (@haptarget)

Але зараз нам не до мрій. У нас суворі будні. Йде виснаження - і фізичне, і психологічне. А хтось воює взагалі з 24 лютого. Поранені одужують і повертаються до нас. У цьому коловороті не виникає візуалізації, що робити після перемоги. Перемога обов’язково буде, але зараз це зовсім інший вимір.  

- Після війни плануєте повернутися до професії спортивного журналіста?

- Всі знайомі знають, що я спортивний журналіст. Знають, що зараз я пишу про війну. Хвалять мене за ці дописи. Кажуть, повертайся, нарешті поговоримо з тобою про баскетбол. Мене завжди приваблювала спортивна журналістика. Я міг перейти в іншу сферу, де, напевно, заробляв би більше. Але в мене ніколи навіть бажання такого не було. Прогнозувати, чи повернуся у спортивну журналістику, зараз не візьмуся. Зараз головне - перемогти. І повернутися додому живим і здоровим - і фізично, і ментально. Вірю, що все буде добре!

Максим Розенко, Святослав Розенко, Чемпіон

Коментарі ()