Джерело - mediafond.com.ua.
64-річний Віктор Ожогин ще в 80-х почав коментувати матчі Дніпра, а зараз заслужений журналіст України боронить нашу країну від російських орків.
У моряків своєрідна манера ходити. Придивлялися хоч колись? Їхня хода – не манерність, а спосіб утриматись на кораблі підчас вітру, хвиль чи шторму.
Саме моряцький крок був у Віктора Ожогіна, коли він приїхав вступати до столичного університету. Одразу після служби на флоті подав документи на факультет журналістики КДУ. Щоправда, за результатами іспитів трохи не вистачило прохідних балів, але потрапив на робітфак, або робітничі курси (так вони тоді називалися), закінчивши які, став студентом омріяного факультету. Бо дуже хотів працювати спортивним коментатором.
За рік навчання після творчого конкурсу ми потрапили з Віктором на спеціалізацію телевізійна журналістика. Відтоді й розпочалася його спортивна й телевізійна кар’єра. Згодом Віктор Ожогін не лише вправно коментуватиме спортивні змагання, а й очолить Дніпропетровську обласну телерадіокомпанію.
Та пригадуючи наше студентське життя, хочу наголосити на одній рисі Віктора: він завжди розраховував на власні сили, бо вже знав і розумів, що таке доросле життя. Міг працювати ночами (тоді студенти частенько так заробляли), щоліта їздив у студентські загони, де міг – там підзаробляв. Це надзвичайно гарна риса для чоловіка, як на мене. Тож уже під час навчання на Ожогіна, ніде гріха потаїти, задивлялася дівчата. А коли Віктор закохався у одну з витончених красунь нашого курсу – Ірочку Баландюк – ми всі, затамувавши подих, спостерігали за їхнім романом. Звісно, все закінчилось весіллям. Так на світ народилася Ганночка.
Чому так доволі детально про це пишу? Бо саме нині ця Ганночка – одна з найпотужніших опор батька, який воює під Луганськом. Віктор Ожогін в очах усіх однокурсників завжди був справжнім мужчиною. Сміливий, відчайдушний, веселої вдачі, він міг повести за собою багатьох, хто підпадав під його інколи навіть авантюрний авторитет. Справжнім випробуванням його мужності став Донбас, коли там 2014 року розпочалась АТО. Віктор одразу прийшов до військкомату і йому як офіцеру доручили командувати ротою солдат, сформованою у Дніпрі.
У лютому 2022-го, коли росія вдерлася на нашу землю, ветеран знову серед перших прибув до комісаріату, аби захищати свою родину, всіх нас і країну від фашистської русні. Оскільки заслуженого журналіста України Ожогіна відмовлялися брати до війська за віком (йому трішки за 60), він не лише наполягав, а й дещо схитрив, удавши з себе молодшого. Бо як офіцер, як учасник АТО, як мотивована й цілеспрямована людина усвідомлював: хто, якщо не він?
Отже, все повторилося. Тільки цього разу Віктор зі своєю ротою у 120 бійців став в обороні Маріуполя на Донеччині. А нині, після певної ротації та стратегічного відступу ЗСУ боронить місто Рубіжне на Луганщині.
І саме донька Ганна, щодня думаючи про батька, розпочала волонтерську роботу, аби забезпечити його журналістську роту (так нині її називають між собою захисники) тим, чого не вистачає найбільше.
– Батько небагатослівний, – розказала Ганна Ожогіна, коли я їй зателефонувала. – На всі мої запитання каже, що все нормально. Але я то знаю, пам’ятаючи 2014-й, що на війні потрібно все: від шкарпеток і ліків аж до автомобіля. Звернулася, до кого змогла. Так завдяки однокурсникам і небайдужим людям зібрала певну суму. А коли дізналася, що Національна спілка журналістів України сприяла тому, щоб бійцям на потреби фронту передали понад 30 автомобілів від литовських колег з автоклубу, звернулася до її керівництва. Згодом надійшов "іменний" позашляховик у військовий підрозділ, яким усі ми опікуємося. Дякуємо за цей подарунок литовським журналістам і голові НСЖУ Сергієві Томіленку, який сприяв оперативному вирішенню нашого прохання.
По можливості донька Віктора відправляє для роти чимало потрібних, корисних речей. Нарешті, чому вона дуже радіє, вдалося придбати інтернет-термінал Starlink від Ілона Маска. Отже, зв’язок із батьком і його побратимами став набагато якіснішим. Ганна вже мріє про рації, які так само конче потрібні журналістській роті. Адже ті вироби, з якими працюють зараз бійці, частенько ламаються, а в боях і поготів... Тож коли я переказала їй слова Людмили Мех, що Всеукраїнський благодійний фонд "Журналістська ініціатива" готовий посильно допомогти нашим оборонцям, Ганна була просто щасливою. Нині вона з дітками живе у Львові й каже, що звідти легше купувати для фронту потрібні речі або військове спорядження.
– Пригадуєш наші автомобільні пробіги до Криму? – запитала мене Людмила Мех, президент ВБФ "Журналістська ініціатива". Ще б пак! І кілометрів тоді намотали тисячі, й багато цікавих матеріалів написали про вітчизняних виробників! – От тоді я вперше почула ім’я Віктора Ожогіна. Він був директором Дніпропетровської ОДТРК. А нещодавно, коли НСЖУ повідомила, що в Україну надійде автомобіль для "журналістської роти", я написала замітку про це. Потім дізналася, що переказав чималу суму для потреб вояків заслужений журналіст України Олексій Семененко. А ти ще й сказала, що Віктор – твій однокурсник. Враження склалося, що він нам як рідний. Стільки років знаємо людину! А наш фонд і створений задля допомоги журналістам. І найбільше ця допомога потрібна саме зараз, під час війни! Тож порадилася з віцепрезидентами й членами правління фонду та й вирішили надати посильну фінансову допомогу Ганні для закупівлі бодай однієї нової рації (нині на ринку її ціна – від 1 до 1,5 тис. доларів США). Будемо дуже раді, якщо бійці матимуть якісний зв’язок.
Після тих звірств, які чинили рашисти в наших містах і селах, така підтримка – то найменше, що можемо робити для справжніх воїнів і патріотів, як Віктор Ожогін і його побратими. Тримаймося! І не забуваймо: допомагаючи армії, ми так само, як і армія, наближаємо день нашої Перемоги над ворогом.
Цілком погоджуюся з Людмилою Григорівною. І хай таких доброчинців буде більше. Принагідно очільниця фонду висловила вдячність колегам з Токіо. Саме завдяки фінансовій підтримці, яку Японський фонд майбутніх поколінь на чолі з редактором журналу Джунічі Ковакою надіслав партнерській організації – ВБФ "Журналістська ініціатива", остання нині допомагає і журналістам на територіях, що тимчасово були непідконтрольні Україні під час війни, і активу фонду, і "журналістській роті" Віктора Ожогіна.
Наталія Черешинська, заслужений журналіст України
