Творці і трунарі українського хокею
Маленька смерть спіткала український спорт. На другому році свого існування пірнув у вічність хокейний часопис "Овертайм". Пірнув, як часто сьогодні буває, через скрутну фінінсову ситуацію. Прикро, але це тенденція. Півроку тому через "невигідність" практично спочили в Бозі хокейні клуби "Беркут" (Київ) ті "Донбас" (Донецьк). Офіційно це називається – річна відпустка, але насправді це звичайнісінький намір розтягнути процес смерті у часі.
І ось дійшла черга "Овертайму". На сьогодні відомо, що передплата на 2003 не проводиться. Угода з Федерацією хокею (а хто ще мусить дбати про свій рупор?) не укладалася.
Все це дивно. Дивно, оскільки кияни пам’ятають ажіотаж місячної давнини навколо "Євро челенж кап", який з надзвичайним фурором пройшов у столиці. Можливо, це не було видно по телебаченню, але тим не менше це було – Палац спорту фактично вперше за останні десять років стряхнув з себе дешевий шоу-бізнесовий та дорогий виставковий пил-імлу і люди побачили його величність ХОКЕЙ – ГРУ справжніх чоловіків. І певно що бодай хтось із маленьких глядачів, які вперше бачили це дійство "в живу" про себе відзначив, що справжній чоловік не той хто їздить на мерсі й має фірму чи десяток, а той, хто ось так хвацько й стрімголово може літати на льоду, штовхаючись, падаючи, встаючи й знову кидаючись у вир боротьби (і так доти аж поки Богданов чи Сеуканд не змінить трійку чи п’ятірку :-).
Вони побачили ту гру, яка п’ятнадцять років тому, щотижня збирала повний Палац спорту. Місяць тому ситуація навіть, так би мовити, піліпшилася. На останній матч (провальний, щоправда, для нашої збірної) Україна – Білорусь прийшла надзвичайно велика кількість людей, тисячі півтори з яких так і лишилися під стінами Палацу спорту – не вистачило місць. І вони чомусь стояли там з прапорами, транспарантами. Що це було? Відгомін славних перемог "Сокола" в союзному чемпіонаті? Чи це був сон? Ні. Це було свято, ні не минулого, - майбутнього! Це була (є) та реальність, яка повинна цінуватися різного роду босами й керманичами – хокею, спорту, держави.
Дійсно, хокей в нинішній Україні – не футбол, "бабло" на ньому не накосиш, пільги під нього не випросиш. Хоча, це все, дійсно, умовно, можна і косити, і просити. Потрібно лише дбати не про власні кишені, а про… дітей. Хокей – це ще одна альтернатива розвитку маленької людини, яка житиме тут опісля нас, це гарантія того, що вона "при справі", а не на вулиці, де нею оволодівають хижі думки-паразити… Не від хокею вони відвертаються, від дітей. Золото й блиск Олімпіад – то є похідне твого ставлення до маленького громадянина, якого потрібно плекати й виховувати в ньому ПЕРЕМОЖЦЯ – переможця тієї ж Олімпіади, вуличного чемпіонату чи якоїсь життєвої ситуації.
Можна махнути рукою й сказати – хокей не для України. То є неправда. Клімат не той? Ні. Лід окутав душі багатьох дорослих - "людей з телевізору". Зараз ніхто не будує не тільки хокейних коробок під відкритим небом, а й футбольних полів, баскетбольних майданчиків, тенісних кортів, басейнів. Поодинокі випадки погоди не роблять. Причина - у ставленні наших керманичів до дітей та підлітків, до суспільства та його потреб.
А що таке власне ковзанярська справа для України? Ми маємо доволі гарні майже столітні (!) традиції. Перша хокейна гра на території нашої країни відбулася в Харкові у 1912 році. Дещо пізніше, в 1920-30-х роках хокей пустив міцні паростки на Галичині і Буковині. Львівські та Чернівецькі команди вигравали відповідно польські і румунські чемпіонати. Відомо, що затятим ковзанярем в роки своєї юності був майбутній командувач Української повстанчої армії Роман Шухевич.
Радянський Союз натомість довгий час гальмував розвиток хокею у підвладних республіках – вважалося, що це надто буржуазна гра. Лишень опісля Другої світової війни відбулися зрушення у ставленні до хокею. Україна певний час була на задвірках всерадянського хокейного руху, але незабаром "хокейний бум" охопив і наші терени – у великих містах почали будуватися льодові арени, у менших –"коробки". Взимку дітлахи тільки те й робили, що ганяли у так званий вуличний хокей – хокей без ковзанів. Так було тридцять-двадцять-п’ятнацять років тому. А як ми тішилися перемогам "Соколу" на міжрадянській арені. В кожному місті та селищі знали про "Сокіл" й пишалися ним. Це було – ЯВИЩЕ!
Здавалося, що мине кілька років і гегемонія ЦСКА, куди стягувалася вся еліта з союзних теренів, буде порушена. Щось подібне відбувалося на футбольних полях СРСР у 1950-60 роки, коли Київ розірвав монополію на чемпіонські титули московських команд.
Аж раптом все це почало занепадати. Не вистачило буквально 6-8 років. Київська, Харківська, Северодонецька самобутні, цікаві хокейні школи нині ледь жевріють…
Звичайно минулого не вернеш. Цього власне ніхто й не вимагає й не прагне.
Ви думаєте в Україні розвивається футбол, баскетбол?.. Хтось будує басейни, корти?.. Суркісіада та ахметизація – то не є спорт. То є змагання, але не спортивне. Шановне панство дійсно любить футбол й треба їм віддати належне, що вони кудись-то й рухають ці процеси. Але їхня любов то - холодний блиск очей, там так бракує теплих, щирих вогників, без яких спорт в принципі неможливий… За однією легендою, до Суркіса підходили "хокеїсти" й казали, мовляв, візміть нас під свою менеджерську опіку. Відповідь була геніально проста і щира – не лежить душа.
Натомість хокей має достатньо впливових весільних генералів, у яких так само "не лежить душа", але вони тим не менше намагаються співати на цьому весіллі.
Президент Федерації хокею України – Олександр Омельченко. Президент Федерації хокею міста Києва (є й така структура) – нардеп Юрій Кармазін (принаймні він був ним до недавнього часу). "Беркут" – це депутати Акопян та Горбаль. (Втім, їх-то якраз і можна зрозуміти. Створивши "Беркут" ці банкіри поставили собі за мету грати і вигравати. І команда вигравила. А коли вона здобула всі можливі титули тут на внутрішньому хокейному "ринку", то виявилося, що всі вершини подолані й просто зник спортивний інтерес.) За донецький "Донбас" говорили, що за ним стоїть хтось з оточення Рината Ахметова (чи-то родич, чи то діловий парнер). Однак ми цього стверджувати не будемо. Чутки вони є чутки.
Отже що ми бачимо? Цілий "букет". Нафтогазовики, донецька група, Київ. Здається все мало б цвісти й пахнути, натомість ми бачимо зворотнє.
Як досткукатися до всіх цих сердець й переконати їх, що не все вимірюється прибутками. Мені б на місці Олександра Омельченка було б соромно від само того факту, що на моїх очах гине цілий вид спорту. Не маєш коштів? Попроси у сина. Той крутиться у фракції Ющенка й, певно, може якось зарадити. У нього також не лежить душа? Можна піти до Кучми. Ми всі знаємо, як вибиваються пільги чи кошти на якість проекти з-під головного крісла на Банковій (спасибі Мельниченкові). Потрібно лише бажання достукатися до тієї голови і небайдужість й ставлені, ні, не до власних дітей, а до тих, які собою в майбутньому являтимуть певну історичну спільноту – український народ. Й через деякий час усе стане на свої рейки – бізнесмени від хокею зароблятимуть гроші, вболівальники отримуватимуть інфаркти від незабитих голів, діти – синці й в майбутньому – титули.
Весільні генерали – то є біч вітчизнаного спорту. Треба було бачити всю ту зграю начальства-туристів, що завбачно очоливши ту чи іншу спортивну федерацію, висадилася в Сіднеї в переддень Олімпіади-2000. Клоуни в краватках й при піджаках! Їм країну піднімати з руїн, не доїдати, не досипати, забувши про вихідні й відпустки, а вони – "члены Политбюро на выездном собрании в колхозе "Красный кенгуру." У фантастичній літературі якось зустрів термін – клонінги. Воно зрозуміло – клоновані люди. У них різняться обличчя, а от думки, дії, інтереси – подібні. Одним словом – гени, ті самі гени, над якими Бог знає скільки років тому познущався Булгаков в "Собачому серці".
Ось такі от роздуми на тлі однієї маленької спортивної української смерті. Вони (роздуми) не є новими, можливо, трохи різкуваті, але вони є. Є як мінімум маленькою часткою ЮА-нету. Вірогідність того, що щось може змінитися надзвичайно мала. Цей мур неможливо пробити друкованим словом. Хоча, звичайно, сподіваймося, то є тільки кома (не мовний інструмент, а стан оцепеніння перед смертю) й знайдеться той дивак "з душею", що поверне пацієнту життя.
Є віддані хокею люди в Україні. Їх достатньо багато і є вони в кожному місті. І є, даруйте, сировина для хокею – діти, яким так не затишно серед тих дорослих апетитів.
Власне це все є передмова до одного, на мій погляд, надзвичайно цікавого матеріалу про український хокей і не тільки. Він – російською мовою, оскільки планувався саме для російськомовного "Овертайму", який є (був) таким, тому що росповсюджується (розповсюджувався) в країнах Східноєвропейської-хокейної ліги (Україна, Латвія, Білорусь, Росія).
…Є що згадати, є що розповісти. Що будемо розповідати ми своїм нащадкам?
В цій розповіді особливою тональністю вражає вислів "Ми хотіли творити історію українського хокею!". Знаєте, що впадає в око? Одні (читай їхні прізвища нижче) "хотіли творити", а інші (читай їхні прізвища вище) – в труні все це бачили. А може, знаєте, авторською волею, чи-то пак рукою, чи клавішею Delete повикидати прізвища антигероїв -нехай стираються помалу з пам’яті? Аж ні, творці і трунарі виконують одну функцію – створюють. Перші – життя після себе. Другі – порожнечу. Кожен – на тому місці, яке він обирає.
 Зліва: Лисяк, Цимбалістий, Мочерняк, Будний, Дицьо, Саво І, Саво ІІ, Бучацький на олімпійському стадіоні в Гарміш-Партенкірхе перед матчем з німецькою командою |
Как мы "напарили" американцев
Автор этой зарисовки-воспоминания - Олег Лысяк, журналист, писатель, театральный деятель. Он родился во Львове в 1912 году. Во время Второй мировой войны был членом пресс-корпуса Украинской дивизии "Галичина". Во второй половине 1940-х годов он как и десятки тысяч других украинцев - "беженцев от победы" - оказался в Западной Германии, где несколько лет провел в так называемых лагерях для "перемещенных лиц".
Про события в одном из таких лагерей – Миттенвальд – и пойдет речь в его рассказе. Это – неофициальный, "свободный" перевод с небольшими сокращениями, выполненный Андреем Секом.
Это было, кажется, сорок лет назад. Украинский "перемещенный люд" пребывал в основном в Баварии в лагерях. И никто из нас не носил тогда очков, ни футболисты "Льва" Миттенвальда, ни лыжники, ни баскетболисты, ни боксеры с незабываемым Хомой "Вилли", который пришел с рейдом УПА с Украины, ни легкоатлеты, никакая другая спортивная братия. Кое-какое спортивное снаряжение мы получали от "Тети ИМКА" (речь идет об гуманитарной помощи для беженцев– пер.), а руки и ноги имели собственные. Существовало наше спортивное товарищество "Лев" - и что еще нужно было спортивной братии?
Но нашелся один, не совсем удовлетворенный, как мы его называли "фраер Мильо", в прошлом знаменитый хоккеист львовской "Украины", и ему захотелось… хоккея.
Начались приготовления. На протяжении нескольких месяцев мы выискивали всех разбросанных на эмиграции в Германии наших хоккеистов, шили форму и снаряжение с разных нательных рубах и подштанников, изготовляли с обрезков кожи – перчатки, раздобыли при помощи одного местного "менялы" - коньки, клюшки и много чего другого. Это было не просто.
Временами мы с Мильом думали, а не забросить ли эту идею куда подальше и отказаться от нашего проекта, поскольку все еще нужно было вырвать от управления Олимпийского стадиона в Гармиш-Партенкирхен, что был неподалеку, разрешение на тренировки на стадионе. Но и это Мильо переборол и мы ездили "ранним утром на заре" под мелодию "За світ встали козаченьки" на стадион, где мы оббивали себе бока об твердый олимпийский лед. Это были, как правило, Мильо, Славко Шкляр, Свитенко, Мочерняк, ну и, собственно, я. Как-то все таки удалось все перебороть и наша мечта начала принимать реальные формы. А Мильо был душой всего этого: он писал во все возможные и невозможные инстанции, ходил, просил, умолял, его выбрасывали через дверь, он залазил через окно…
Ах, правда, я забыл его представить: Мильо – это Омелян Бучацкий, настоящий львовянин, наилучший, наверное, наш хоккеист довоенных, военных и послевоенных времен, воспитанник львовской "Украины", с которым я породнился "на жизнь и смерть" на заборе стадиона "Лехия" во Львове, когда мы "шварцевались" (намеревались пройти без билета – пер.) на матч "Украины" где-то в тридцатых годах. Тогда я порвал свои "парадные штаны", а Мильо стягивал меня с колючей проволоки. Пролилось тогда и несколько капель нашей казацкой крови и так мы стали "кровными братьями" по линии канадского хоккея…
Шли годы. Мильо со своим партнером Юрком Дыцьом стали звездами нашего хоккея, играли на всех возможных во время войны стадионах… Мильо играл и выигрывал, забивал столько-то там голов, всегда веселый, несерьезный, безответственный – одним словом, мой "кровный друг" и брат Омелян Бучацкий!
Ну, а теперь в Миттенвальде все это было в прошлом. Приготовления, тренировки, ожидание, было даже уже два или три матча против немецких дружин из округи Гармиша. Были команды "Вальгальм", "Грайнав" и одной из этих баварских дружин мы накостыляли на память от "Львов" 18:4… Но все это уже было во время войны. Наша "Украина" выигрывала у наилучших "фольксдойчерских" команд, состоявших из польских олимпийцев, которые называли себя "Шварце Тойфель" из города Крыница. Нам хотелось чего-то другого, чего еще не было. Короче говоря: "Давай Америку!" Мы хотели творить историю украинского хоккея!
Как это Мильо сделал – Бог его знает. Он крутился возле Принцрегентен Стадион в Мюнхене, где тренировались американские хоккеисты и вот одного дня он принес новость – Играем! Играем против американский военной сборной, которая гордо себя называла "Ред Вингз" - то есть "красные крылья"!
Закипело: коньки точились, клюшки обматывались новой изоляцией, шли телеграммы к нашим игрокам из других городов, болельщики нашей дружины, то есть целый Миттенвальд, перестали говорить про выезд в Америку, а только и мечтали о выигрыше "Льва", я делал рекламу в "Украинской трибуне" в Мюнхене, были напечатаны афиши, заказаны автобусы и грузовые автомобили, а пароль был один и тот же: "Сделать американцев!"
Когда мы выходили с переполненного автобуса перед стадионом, настроение было солидное. Были все, или почти все. Наш лидер инженер Роман Ракочий (его зять Михайло Крушельныцкий есть теперь партнером лучшего хоккеиста Канады и Америки славного Грецки), были два наших милых эстонца, братья Саво, Любко Цимбалистый приешал с Мюнхена, Юрко Дыцьо - с Нойкмарта, Адасько Марковский - с Берхтесгадена, Ромко Калитняк - с Регенсбурга, мы четверо из Миттенвальда – не было только Олеся Муця, Будного и Мочерняка. Возможно и все приехали бы, но где взять столько коньков, краг и клюшек? Публики, в основном нашей, было несколько тысяч, кинооператор Солук метался с камерой, было несколько фоторепортеров из Баерише Прессе Бильд – одно слово: "Премьера"!
Американцы, как американцы: огромные, под два метра роста, твердо опанциренные, жевали резинку и посмеивались, смотря на наши перекроенные подштанники с гордой надписью "Лев". И те их ухмылки нас слегка нервировали, но мы твердили себе: "Подождите, "Крылатые", сейчас мы вам те крылья подрежем!"
Уже первая атака сыгранной от гимназических времен пары Дыцьо-Бучацкий дала предвкус: кружок сидит в сетке "Ред Вингз"! А потом пошло: двухметровый защитник "крыльев" МакКормик летал за Мильом как сумасшедший, наши противники лезли из кожи вон, а голы падали один за другим, в нашу пользу, конечно же.
Нашему вратарю непревзойденному Гуцулу, Славку Шкляру, который играл в боксерских перчатках, потому что других не было, все время было скучно. И от этой скуки под конец матча он пропустил одну шайбу – почетную…
Итак, великая премьера закончилась со счетом 10:1. Удовольствие получили, очевидно, все. Мы – поскольку выиграли, публика - поскольку за свои дойчмарки увидела одиннадцать голов, "фильмар" Солук - поскольку накрутил достаточно кадров для своего фильма про быт и нравы "перемещенного люда", я персонально, поскольку имел что писать для "Трибуны"…
Слегка квасные мины имели наши соперники, соавторы нашей премьеры двух народов. Они уже не были такими крутыми, как перед матчем. Когда мы раздевались (мы вылазили со своих подштанников, а они – из свих суперуниформ), они уже другими словами смотрели на нашу "экипировку".
"Нот бед, нот бед эт олл!" - твердили они, пожимая нам руки.
Закончилась премьера, настал черед других матчей, тяжелых, против сильных летчиков с Нойбиберга, потом была совместная встреча с американцами против одной из сильнейших немецких команд того времени "Бляу Вайс Риссерзее", потом следующие матчи и поездки – но, это уже, как говорит Киплинг: "Совсем другая история"…
Олег Лысяк, Филадельфия (США), 1989 год.
"Як ми "напарили" американців" - фрагмент из книги "Відламки "Шибки у вікні". Издательство: Вісті Комбатанта, Торонто, 1996.
P. S. (от переводчика):
После описываемых событий лучший хоккеист львовской "Украины" Омелян Бучацкий оказался в Австралии. От хоккея он практически отошел, но все еще являлся активным спортсменом, действующим членом спортобщество "Украина – Львов".
Бучацкий – автор нескольких книг для детей об Австралии (в Украине в журналах публиковались некоторые его рассказы из серии "Розкажу вам про Австралію: Оповідки вуйка Мілька"). Он – член редакционного комитета "Книги самопізнання і самоповаги", которая вышла в свет в 2001 году и в которой рассказывается об украинцах из лагерей Миттенвальда и их судьбах.
Омелян Бучацкий умер два года назад в Сиднее.