Дем'яненка відвіз у казарму – не хотів за Динамо грати: останнє велике інтерв'ю з легендою Динамо
Сьогодні легендарному ветерану Анатолію Сучкову виповнилося б 90 років.
У складі Динамо він вигравав перше в історії команди "союзне" золото в 1961 році. Після завершення ігрової кар'єри Сучков 38 років працював в Києві тренером-селекціонером. Брав участь у переходах до Динамо Володимира Безсонова, Сергія Балтачі, Анатолія Дем'яненка, Вадима Євтушенка, Віктора Хлуса, Василя Раца, Андрія Баля, Сергія Юрана, Віктора Леоненка, Сергія Реброва та десятків інших гравців.
Максим Розенко зробив останнє велике інтерв'ю з легендою Динамо Анатолієм Сучковим.
Матеріал вперше було опубліковано у 2021 році.
Кляуза Сабо
– Анатолію Андрійовичу, правда, що завдяки Вам до штатного розпису футбольних команд СРСР була введена посада тренера-селекціонера?
– Так, до 1979 року такої посади в радянських командах не було. Але в один прекрасний день Валерій Васильович мене викликав і сказав, мовляв, з тобою хоче поговорити голова федерації футболу СРСР Єрьомін. І сміється. Я запитав у Лобановського щодо причини його сміху. Валерій Васильович розвів руками: "На тебе поскаржилися".
– І хто постарався?
– Один шановний тренер, який на той момент працював наставником Дніпра (в 1979 році Дніпро тренував Йожеф Сабо, за підсумками сезону команда вилетіла з вищої ліги чемпіонату СРСР – прим. М.Р.). Коли його запитали, чому він не зміг забезпечити результат, той кивнув на мене: "Сучков приїжджає і забирає у нас найкращих гравців". Тоді з Дніпропетровська до Києва перейшов молодий хлопчик, який в Динамо так і не заграв. Підкреслю, що розмова не йшла про Анатолія Дем'яненка або Михайла Михайлова.
– Розмова з Єрьоміним була жорсткою?
– Він був нефутбольною людиною. На відміну від свого заступника В'ячеслава Соловйова. Я прекрасно знав В'ячеслава Дмитровича, який свого часу тренував київське Динамо. Лев Яшин тоді був начальником збірних команд СРСР. Учотирьох і розбиралися. Єрьомін запитав: "Чому ти крадеш гравців у інших команд?". Я заперечливо похитав головою: "Нікого не краду, просто виконую доручення свого керівництва".
Прямо вказати на Лобановського не міг, адже офіційно працював старшим тренером української ради Динамо. Єрьомін запитав прізвище мого безпосереднього керівника. Я назвав – він одразу зателефонував йому в Київ. Там мою легітимність підтвердили. Соловйов сказав: "Ну, треба ж із тренерами розмовляти, щоб вони були в курсі справи". Я пояснив, що з тренерами спілкуюся – спочатку йду до гравця, якщо футболіст дає свою згоду на перехід, доводжу до відома тренера команди. А іноді відразу йду до тренера, а потім до гравця.
– Що відповіли ваші судді?
– Перевели розмову на ситуації, коли я привозив в Динамо футболістів з інших республік. У тому числі і з Росії. Акцентували, що такі переходи повинен погоджувати з Москвою. Відповів: "Я працюю в українському Динамо, де мені платять зарплату. Тому ніякої логіки в узгодженнях з Федерацією футболу СРСР не бачу. У Києві мені доручаються певні завдання, які вирішую". На тому й розійшлися. Але після цієї бесіди з наступного сезону в штатному розкладі радянських футбольних команд майстрів була введена нова посади тренера-селекціонера.
– Ваші функції було узаконено, але стиль роботи змін не зазнав?
– Продовжував шукати таланти. Були задані певні параметри пошуку. Лобановський і Базилевич після свого приходу в Динамо впровадили в команді ряд нововведень. Змоделювали якісно новий тренувальний процес і створили модель команди і футболістів, які б підходили під вимоги Динамо. Основні принципи моделі футболіста і на сьогоднішній день не втратили своєї актуальності. У Динамо відразу покращилася командна гра і прийшли гучні перемоги.
– І яка була модель футболіста, який відповідав Динамо?
– По-перше, антропометричні дані – гравець повинен був бути не нижче 176 сантиметрів. Його швидкість і техніко-тактичні дії також повинні були відповідати певній шкалі. Звичайно, були винятки з правил – Заваров, Яремчук і Ребров своєю унікальністю компенсували не найвидатніші габарити. Проте Лозинський, Буряк, Хлус, Бессонов, Балтача, Кузнецов, Яковенко, Шматоваленко, Бєланов відповідали всьому спектру пропонованих вимог. Відбір проходив серед 18-20-річних футболістів, яких потім готували саме під манеру гри команди. Програма підготовки в дублі та основному складі практично не відрізнялася – була лише невелика поправка на вік.
Епопея Юрчишина
– У радянські часи Динамо збирало гравців переважно з України. Забрати молодих талантів з інших республік було важче?
– По-перше, таке завдання не ставилося. Навіщо? Нам вистачало талантів і в Україні – молодіжні збірні СРСР на 60 відсотків були укомплектовані з українців. Прецеденти траплялися. У 1976 році забирали Прохорова зі Спартака. Олександр саме від нас до Москви поїхав. Народився в Бресті, до нас прийшов із запорізького Металурга. У 1970-71 рр. зіграв за Динамо 18 матчів. Поїхав у Спартак. Коли повернувся до Києва "червоно-білі" такий скандал підняли, що незабаром Прохорову довелося повертатися в Москву.
– Правда, що з Едгаром Гессом ви домовилися, але потім українське партійне керівництво анулювало перехід?
– Так, нагорі порахували, що футболіст з таким прізвищем не може виступати за київське Динамо. Може, уважно його біографію вивчили. У Гесса дід під Одесою в німецькому селі жив. Коли село вермахт зайняв, діда включили в німецьку частину. Воював не на тому боці. У Спартаку на ці нюанси біографії уваги не звернули, і Гесс замість Києва поїхав до Москви.
– Українське МВС в радянські часи багато допомогало команді?
– Звичайно. Коли вони забирали в армію молодих футболістів, нам відразу ж про це повідомляли. З Канчелькісом і Онопко цікава ситуація вийшла. Їх викликали, нам про це відразу доповіли. Ми Андрія з Вітею переглянули, вирішили, що підходять. За півтора року Канчелькіс вже потихеньку влився в команду, почав грати, а Онопко ніяк не міг пробитися до складу. Він і загітував Андрія переїхати в Донецьк. У Шахтарі їм пообіцяли місце в основному складі, непогану зарплату. Тому, як тільки термін строкової служби у них добіг кінця, вони поїхали в Донецьк.
– Московські команди часто у вас перехоплювали гравців?
– Траплялося. Пригадую історію зі Степаном Юрчишиним, який в 1979 році у складі Карпат в першій лізі забив 42 м'ячі в 42 матчах і навіть встиг за збірну СРСР кілька разів зіграти. Приїхав до нього ще влітку 1977 року, домовилися про все. Юрчишин написав заяву. Виступав він тоді за львівський СКА. Я його питаю: "З ЦСКА на тебе не виходили?". Він заперечливо хитає головою. "Після мого приїзду ситуація зміниться – завтра до тебе прийдуть люди з Карпат, а післязавтра – з ЦСКА".
І як у воду дивився. Через два тижні приїхав в Москву переглянути гру Торпедо – в коло моїх обов'язків в Динамо також входив перегляд майбутнього суперника. Торпедо зустрічалося з ЦСКА. Дивлюся, Юрчишин вже за армійців в стартовому складі виходить. Мене це відкриття не збентежило – у нас зі Стьопою все одно була домовленість, що після закінчення строкової служби заберемо його в Динамо.
– Чому ж Юрчишин з ЦСКА не в Київ, а до Львова повернувся?
– У нього батьки та брат із сім'єю жили в селі – за півсотні кілометрів від Львова. Батько працював у Львові та кожен день мотався з села в місто. Карпати зробили Юрчишину королівську пропозицію – дали у Львові квартиру йому, батькам і родині брата. Як він міг від такого відмовитися? Відіграв там два роки, отримав травму. Зробили йому операцію. Пам'ятаю, за ним приїхав – знову в Динамо забирати. Так він в тій грі знову травму отримав. У підсумку в Динамо тільки в 1981 році потрапив. Але після двох серйозних операцій був уже іншим футболістом. У Києві не заграв. Через рік поїхав назад у Карпати.
– А хто з українських гравців відмовився від переходу в Динамо?
– Володимир Лютий не захотів їхати з Дніпра. Ігор Бєланов спершу рішуче захитав головою – йому тоді 18 років було. Сказав, що йому ще рано. Забрали Ігоря через шість років. Заварова наша пропозиція чомусь не надихнула – порахував за краще із Зорі в ростовський СКА перебратися – слідом за Сергієм Андрєєвим. У Динамо тільки через три роки потрапив. Андрєєв теж відмовився, а потім вже з Ростова просився до нас. Я йому кажу: "Як можу тебе звідти забрати, якщо ти вже офіцер?!".
Упертість Безсонова
– Чому Юрій Никифоров у Києві не залишився? На той час він уже дебютував за Динамо в єврокубках, було видно його потенціал...
– Це у нього треба запитати. Ми як дізналися, що Юру хочуть в ЦСКА забрати – вже і персональний наряд оформили, відразу перейшли в контратаку. Оформили Никифорова в українські війська урядового зв'язку. І забрали в Динамо. Але як тільки термін служби у Юри закінчився, відразу ж повернувся до Одеси. Вже звідти через два роки його в Спартак запросили.
– Дем'яненка, щоб він став більш поступливим, довелося у військову частину відправляти?
– Спочатку він погодився, але потім в Дніпрі його відрадили від переходу. Довелося вживати заходів. Він проходив військову службу в Дніпропетровську. Ми його в столичну частину перевели. Я йому пояснив: "Ти вже, Толік, тут, в Києві. Якщо відмовишся їхати з командою на збори, підеш служити у військову частину". Він не повірив. Так я його в казарму і повіз. Командир частини, побачивши Дем'яненка здивувався, запитав: "У чому завинив?". "Не хоче за Динамо грати" – відповідаю. Забрали Толіка через 20 днів, він після цього просто рвався на поле.
– Юрана відправили в казарму за порушення спортивного режиму?
– Сергія хотіли забрати в ЦСКА. На нього вже був виписаний персональний наряд. Я відразу ж полетів за ним до Луганська. Домовився, щоб його швидко з військового обліку зняли – у зв'язку зі зміною місця проживання, переїздом до Києва. А з тренером Зорі домовився, що до кінця сезону Юран ще буде виступати в Луганську.
Якщо не помиляюсь, на останні матчі Зорі він уже з Києва їздив. Ми його на військовий облік довго не ставили, тому що на наступний день міг приїхати наряд з ЦСКА. Поставили лише після того, як від нашого МВС отримали зелене світло. А у військову частину Сергій потрапив через загул на 8 березня. Я Лобановського за нього просив. Мовляв, Васильович, ну як можна таких нападників в частину відправляти?! Через місяць Юрана в команду повернули.
– Коли футболісти не погоджувалися переходити в Динамо, ще до яких трюків вдавалися?
– Безсонов ніяк не хотів із Харкова їхати. Приїхав до нього додому, поговорив з його батьком. Батько теж почав заперечувати: "Ми харків'яни, нехай Вова за Металіст грає". Тут його старша сестра приходить. Запитує, в чому справа. Я пояснив ситуацію. Бачу, що вона реагує нормально. В кінці розмови попросив, щоб вона мене провела. А там уже розповів, які у Безсонова перспективи в Динамо: відразу вирішується питання з армією та інститутом, якщо заграє в Києві, буде мати все. Причому упор робився виключно на те, що надається унікальний шанс спробувати себе в Динамо. Через кілька днів Вова приїхав до Києва.
– Литовченко теж спочатку Динамо відмовив?
– Гена взагалі у 18 років написав заяву на прийом в московське Динамо. Потім писав другу, щоб першу заяву вважали недійсною. Ми теж хотіли його забрати. Але Дніпро гідно тримав оборону. Литовченко жив в Дніпродзержинську в трикімнатній квартирі з батьками, сестрою та її чоловіком. Дніпро виділив відразу дві квартири в Дніпропетровську – батькам і персонально йому.
Гена мені так і сказав: "Ну як після такого можу піти з Дніпра. Не маю морального права". І, до речі, на той момент правильно зробив – в складі Дніпра в 1983 році став чемпіоном СРСР, а в 1985-му його було визнано кращим футболістом країни. Тільки у 25 років разом із Протасовим до нас приїхав – на той час стосовно переходу з ними вже безпосередньо Лобановський домовлявся.
Особова справа:
Анатолій Сучков. Народився 5 листопада 1934 року в Москві. Майстер спорту СРСР з футболу.
Виступав за команди: Металург Запоріжжя (1953), ДОФ Севастополь (1954-57), Спартак Москва (1958-1959), Динамо Київ (1959 -1964), Карпати Львів (1964 -1965). У чемпіонатах СРСР зіграв 111 матчів (за Динамо – 108).
Досягнення: Чемпіон СРСР (1961). Срібний призер чемпіонату СРСР (1960).
Тренував Буковину Чернівці (1971), працював тренером-селекціонером київського Динамо (1974-93, 2000-2009). Тренер школи Динамо Київ (1966), начальник команди Металіст Харків (1966-67), тренер Дніпра Дніпропетровськ (1995).
Помер 10 жовтня 2021 року в Києві.
Фото: із сімейного архіву Анатолія Сучкова
Максим Розенко, Чемпіон
Відповідальний редактор – Микола Дендак