Джерело - Чемпіон.
17 жовтня 1961 року київське Динамо завоювало своє перше золото в чемпіонаті СРСР. Згадуємо момент, який на довгі роки визначив клуб як одного з фаворитів радянського футболу.
Перед останнім фінальним туром від чемпіонства Динамо відділяли лише 2 очки.
У передостанньому матчі динамівці зустрічалися з головними конкурентами - московським Торпедо. Гра закінчилася внічию.
І ось настало 17 жовтня - день передостаннього туру 23-го футбольного чемпіонату країни. Лідер приймав у Києві непоступливий Авангард. Харків'яни на той момент були найнерезультативнішою командою серед учасників фінального етапу - всього 26 забитих м'ячів. Але й пропустили підопічні знаменитого в минулому форварда Олександра Пономарьова менше за всіх - 24 м'ячі (навіть кияни дозволили суперникам забити на гол більше).
Різні джерела й досі ніяк не знайдуть спільної думки в тому, чи знали динамівці, виходячи на поле, рахунок ташкентської зустрічі між Пахтакором і Торпедо, яка через різницю в часі почалася раніше і яка принесла аутсайдеру (Пахтакору) сенсаційну перемогу, а киянам, відповідно, чемпіонство. Звернімося до першоджерел.
"Фінальний свисток судді, 67 тисяч глядачів ще не знають, що дає їх улюбленій команді завойоване в такій важкій боротьбі 43-е очко турніру. Але ось по радіо чути голос диктора, який повідомляє результати інших ігор. Торпедівці Москви програли в Ташкенті! 43 очка киян з капіталу перетворюються раптом в чисте, дзвінке золото", - писав Любомир Дмитерко (щотижневик Футбол, 22 жовтня 1961 року).
"Штрафний майданчик Авангарду витоптаний господарями поля до чорноти, фарба на штангах воріт Уграїцького облупилася від незліченних точних влучань, сам він змок і ледве стоїть на ногах після нескінченних стрибків. А рахунок 0:0, 0:0, 0:0 ... Стражданням гравців, воротаря, глядачів залишалося тривати хвилин 15, не більше, коли диктор повідомив: торпедівці програли в Ташкенті Пахтакору - 0:1", - писав Валерій Мирський (газета Фінт, 1991 рік).
"Київські динамівці і, ймовірно, їхні суперники дізналися, що Торпедо програло в Ташкенті, - ще до початку матчу спортивні журналісти РАТАУ встигли повідомити цю приємну для киян новину. В середині першого тайму про це дізнався і весь стадіон", - писав Борис Нартовський (книга До футбольних вершин, 1988 рік).
Як би там не було, динамівці напевно жадали подарувати свято вболівальникам, які заповнили трибуни стадіону імені Хрущова, порадувати їх воістину чемпіонської грою. Хитромудрі комбінації господарів змінювалися стрімкими індивідуальними рейдами, простріли чергувалися з навісами, але харківський "бетон" витримував натиск, не даючи трибунам вибухнути від захвату передчасно.
Зате коли всім все стало відомо і зрозуміло, центральна спортивна арена України запалала тисячами саморобних газетних факелів. Як святковий феєрверк. Як виклик Москві, яка в той день не просто втратила гегемонію в чемпіонаті СРСР, а й назавжди перестала бути футбольною столицею Союзу.
Харків'яни першими привітали динамівців, які з роздягальні знову вийшли на поле - скупатися в оваціях і поспілкуватися з пресою. Вечірній Київ надрукував на наступний день такі слова, нібито, сказані наставником киян В'ячеславом Соловйовим: "Важким було сходження на футбольну вершину. Тим радісніше, тим приємніше перемога. Вона збіглася зі знаменною, історичною подією в житті радянського народу - відкриттям ХХІІ з'їзду КПРС. Йому ми і присвячуємо свій спортивний успіх...".
У тій легендарній команді виступали два визначних динамівських ім'я - Лобановський та Базилевич.
Сам останній Олег Петрович пішов із життя 16 жовтня 2018 року, так і не дочекавшись 57-ї річниці першої перемоги Динамо.
Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках champion.com.ua
