Шукав гранату, щоб не потрапити в полон. Експрезидент Федерації баскетболу Києва воює в десантно-штурмових військах ЗСУ

Продовжуємо пригадувати найкращі матеріали, що вийшли на сайті Champion.com.ua у 2023 році. Вперше цей текст було опубліковано 10 березня.

Вже понад рік Макс Сергєєв, який працював у газеті Команда, проєкті basket.com.ua, коментував на телеканалі Мегаспорт і очолював Федерацію баскетболу Києва, - старший сержант десантно-штурмових військ ЗСУ. Максим Розенко розпитав українця про його військові будні, телеграм-канал Позивний Каннолі і плани розбудови України після нашої перемоги.

- Пане Максиме, пропоную почати з родоводу. Ви народилися в російському Усурійську, який знаходиться у Приморському краю. Ви етнічний росіянин? Коли приїхали до України?

- Не вважаю себе етнічним росіянином. Все моє коріння - з України. Мій батько родом із Полтави, а мама - з Кременчука. Але я дійсно народився майже на кордоні з Китаєм - батько служив на Далекому Сході. Міст, у яких я проживав свою перші вісім років життя, вже не існує - їх поглинула тайга. У 8 років я переїхав до України. Це сталося “завдяки” Чорнобильській катастрофі. Один з офіцерів і знайомий батька, який служив у Житомирі, домовився з татом - вони помінялися частинами. Батьки вже тоді дуже хотіли повернутися до України

- Останній раз ми з вами розмовляли років 15 тому і тоді обидва були російськомовні. Коли ви в побуті перейшли на українську? У вашому підрозділі відсоток російськомовних переважає?

- Повністю на українську мову я перейшов з перших днів широкомасштабного вторгнення. До того спілкувався російською. В моєму оточенні було дуже мало людей, які спілкувалися українською і перейти на рідну було не так вже й просто. Але це сталося автоматично після 24 лютого 2022 року. Майже весь наш підрозділ перейшов на українську. В перші дні війни на блокпосту при зустрічі з колегами російська могла викликати деякі непорозуміння. Зараз я дивуюсь деяким побратимам, які продовжують розмовляти російською. Їх меншість. Російська зараз - мова ворога. Чим більше по часу розмовляю українською, тим краще це у мене виходить.

- Ви за лагідну українізацію?

- Мабуть, що ні. Це має бути хардкор. Нашу мову знищували впродовж століть. Робили все для того, щоб вона зникла. Певною мірою ворогам вдалося спаплюжити нашу мову. Ми повинні її повернути. А практика показує, що на це ми не можемо витрачати десятиліття. Я впевнений, що українці повинні просто радикально, скрізь, перейти на українську. Якщо вони, звісно, поважають свою країну і співвітчизників, які зараз кладуть за Україну своє життя.

Читати також: Більшість російських спортсменів - такі ж людожери, як і їхнє військове керівництво

- Пам’ятаю, що в спортивній журналістиці ви працювали в газеті Команда і проєкті basket.com.ua. А чим займалися напередодні війни?

- Після закінчення свого багаторічного шляху в спортивній журналістиці займався кавою. Працював бренд-бариста у великій компанії. Контролював якість кави в 150 закладах Києва.

- Де зустріли 24 лютого 2022 року? Як і коли опинилися в ЗСУ?

- 24 лютого прокинувся вдома від вибухів. Один з найпопулярніших кадрів з початку війни - яскравий спалах вночі на фоні великого будинку з короною. Це якраз наш будинок. Це відбувалося перед моїми вікнами. Збили ракету або гелікоптер, уламки падали у Дніпро.

Я проходив військову службу, але це було дуже давно. Строкову службу закінчив старшим сержантом прикордонних військ України. В перші дні навали ми очікували русню на вулицях Києва з хвилини на хвилину. Я усвідомлював, що найперше, що мені потрібно - це зброя. Шукав можливості для того, щоб її дістати. На другий день пішов у військкомат, пробув там до вечора. Черга у військкоматі була величезною. До мене вона так і не дійшла.

На третій день один з друзів сказав, що є місце в ТрО. Коли я приїхав, місце вже було зайнято. Але я лишився у своїй автівці й чекав комендантську годину. До мого авто підійшли військові. Попросили вийти з автівки та пояснити, чого я тут знаходжусь. Пояснив. Сказав, що додому вже не встигаю, бо комендантська година. Тож буду чекати вирішення мого питання щодо зарахування до ТрО. Натякнув, що у них немає інших варіантів як прийняти мене. Вже ввечері у мене з’явився АК.

- Як далі розвивалися події?

- Пробув у ТрО пару днів, а далі мені запропонували перейти до підрозділу “Марусині Ведмеді”, яким на той момент керувала Маруся Звіробій. Ми працювали на гостомельському напрямку, на Віноградарі, поруч зі ЗСУ. 4 квітня, після того, як русня почала відходити від Києва, 26 хлопців з нашого підрозділу, включаючи мене, відправилися до Житомира на базу десантно-штурмових військ і були прийняті в ЗСУ.

- Ваш позивний - Каннолі. Яка у нього історія?

- Коли я в перший день приїхав у ТрО, привіз із собою всі десерти, які на той час знаходилися в моїй кав’ярні. Серед них були каннолі - це італійський десерт. Моя кав’ярня була відома саме за цим десертом. Тоді мені побратими й сказали, мовляв, да ти ж Каннолі.

- Незабаром у вас з’явився власний тг-канал Позивний Коннолі. Довго вагалися, відкривати його чи ні, який контент там заходить найкраще?

- Відкрив його суто для спрощення мого спілкування з рідними та близькими. І тими, кому я не байдужий. До цього при кожному виході на бойові позиції потрібно було попередити про це дуже багато близьких та друзів. Що мене не буде певну кількість діб. Щоб вони не хвилювалися, чого мене так довго немає на зв’язку. Коли відкрив канал, вже не потрібно було пояснювати кожному, що зі мною наразі відбувається. Іноді викладаю там свої думки.

Читати також: Може, Ломаченко вже штурмує військомат. Спортивний журналіст рік як на війні

- Найемоційніший день під час війни?

- Це був перший вихід на бойові позиції. Коли ми збиралися, я шукав гранату для себе. Для того, щоб не потрапити в полон. Ні в кого не було вільної. Нервував з приводу цього. Нарешті один з побратимів дав гранату. Я заспокоївся. І відтоді вона майже всі виходи була зі мною. Я її назвав Гансом - позивним того хлопця, який мені її надав.

- Позаду - рік війни, Україна встояла від російської навали. Що нас чекає далі?

- Нас чекає перемога. Але до неї веде тернистий шлях. А потім потрібно розбудовувати країну. Й економічно, й мілітарно. Ми маємо стати такою країною, на яку міг би орієнтуватися світ. Ми повинні виглядати потужними на фоні будь-кого зі своїх географічних сусідів. Щоб люди бажали лишитися тут, в Україні, а не йти кудись за пенсіями та виплатами.

- Які у вас зараз мрії? Що запланували зробити відразу після нашої перемоги?

- У 2022 році я хотів побудувати будинок, але на заваді цієї мрії стала війна. Після війни це можна буде виправити. Хочу поїхати з міста і жити в спокої та тиші. Кава стала частиною мого життя, тож після війни я до неї повернусь. Але є і думки стати військовим інструктором. Вчити людей працювати зі зброєю, організовувати військові кемпи.

- У фіналі нашої розмови поставлю ще пару спортивних запитань. Хто з представників світу спорту під час війни вас відверто розчарував, а хто навпаки?

- Безперечно, це Ломаченко та Усик. Ломаченко - та людина, яка розчарувала тотально. Йому немає виправдання і я більше не буду за нього вболівати ніколи. І протилежна історія - Усик, який до повномасштабної війни був, так би мовити, під питанням. Ця людина зараз дуже активно демонструє свою проукраїнську позицію та підтримку ЗСУ. Це викликає повагу.

- Як оцінюєте намагання президента МОК Баха під приводом “щоб не порушувати конвенції ООН по правах людини” повернути російських спортсменів для участі в Олімпіаді? Що потрібно показати Баху, щоби він змінив свою точку зору?

- Судячи зі всього, Баху не варто вже щось показувати. Я впевнений, що він все знає і бачив. На жаль, гроші іноді вирішують дуже багато. Чемпіонат світу з футболу в Катарі це дуже яскраво проілюстрував. Історії з обвинуваченнями Платіні й Блаттера свідчать, що без корупції не обходиться навіть на такому рівні. Тож поки гроші перемагають Баха. Особисто мене б влаштувало, якби кожен з російських олімпійців публічно висловив свою позицію щодо цієї війни, засудив її. І ми подивимося, як вони після цього зі своєї “демократичної” країни поїдуть на Олімпіаду.

Читати також: Чекаємо росіян в Олімпійській збірній біженців МОК

Максим Розенко, Чемпіон