Від концтаборів до золота Хельсінкі-1952: історія першого українського олімпійського чемпіона з боротьби
Мало хто знає, що першим українським олімпійським чемпіоном з греко-римської боротьби був Яків Пункін. Він виступав у напівлегкій ваговій категорії (до 62 кг) та здобув золото на XV літніх Олімпійських іграх у Хельсінкі. На його долю випали надзвичайно важкі випробування, які він пройшов із гідністю.
До війни
Яків Григорович Пункін народився 8 грудня 1921 року в Запоріжжі (саме того року так перейменували місто Олександрівськ). Народився у старій частині міста, де історично мешкала більшість єврейського населення, на вулиці Базарній. Його батько Герш Пункін був портовим вантажником, і саме в нього майбутній чемпіон успадкував богатирську силу.
Закінчивши сім класів, хлопець пішов працювати токарем на інструментальний завод імені Войкова, та водночас прийшов до секції класичної боротьби. Вона працювала у розташованому неподалік від будинку Пункіних приміщенні колишньої синагоги, де 1929 року відкрили Дім фізкультури. Яків захопився боротьбою під час відвідування циркових вистав, де виступи силачів та змагання з французької боротьби були коронним номером програми.
Під керівництвом тренера Олексія Фешотта Пункін швидко прогресував, і 1938 року його включили до списку 10 кращих спортсменів Дніпропетровської області, що був опублікований у газеті "Червоне Запоріжжя". Того ж року він перейшов працювати на авіамоторний завод імені Баранова, на базі якого пізніше утворилося підприємство "Мотор Січ".
У 1940 році Яків здобув срібло першості України, а наступного року став чемпіоном республіки. У квітні 1941 року його призвали до Червоної армії та доправили до танкової школи. Він встиг виграти першість Збройних сил та почав готуватися до наступних стартів, але почалась війна.
Від концтабору до олімпійського п’єдесталу
Курсант Яків Пункін провоював менше тижня: під Мінськом був контужений та потрапив у полон. У складі групи з 6 спортсменів він вирвався у ліс, вони блукали місяць на кордоні Білорусі та Литви, а потім прийшли на хутір, володар якого здав їх до німецької комендатури.
Яків потрапив до концтабору у Вовковиську на Гродненщині. Він видав себе за осетина-мусульманина й тому залишився живим. Перебував у концтаборах міст Нижньої Саксонії – Фуллен, Оснабрюк та Меппен. З останнього в квітні 1945 року втік, місяць поневірявся лісами, допоки не зустрівся з американськими солдатами, які передали його радянським військам. Колишній борець-чемпіон важив 36 кг, його спочатку прийняли за підлітка…
Після лікування в шпиталі Пункін три роки прослужив рядовим у Радянській армії на території Німеччини – у місті Магдебург. Він поновив зайняття боротьбою та 1947 року став чемпіоном Збройних сил.
У 1948 році Яків Пункін демобілізувався, повернувся до рідного Запоріжжя і почав працювати тренером у ДСТ Більшовик та у спортивній школі молоді. Він перебував у розквіті сил та повернувся на килим: це відбулось на чемпіонаті СРСР, який проходив у Запоріжжі; 4 квітня 1948 року у Палаці культури автозаводу "Коммунар" Пункін посів високе 6-е місце. У серпні того ж року йому присвоїли перший розряд.
У травні 1949 року на XVII чемпіонаті СРСР у Харкові Яків Пункін вперше виграв золото. Після закінчення змагань головний суддя чемпіонату, заслужений майстер спорту Олексій Катулін в інтерв'ю газеті "Більшовик Запоріжжя" сказав: "Пункін дуже темпераментний та енергійний борець, має чудову техніку. Завдяки цим якостям він здобув заслужену перемогу". Цей успіх запорізький борець потім повторив чотири рази (1950, 1951, 1954, 1955). До речі, перший чемпіонат Радянського Союзу з класичної боротьби пройшов 1924 року в Києві.
На початку 1950 року Всесоюзний комітет фізкультури та спорту затвердив новий значок "Майстер спорту СРСР". Першим у Запоріжжі такий посріблений значок отримав борець класичного стилю Яків Пункін.
У серпні 1951 року Пункін знову потрапив до Німеччини – цього разу у складі збірної СРСР на ІІІ Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Берліні, де він виграв змагання у напівлегкій вазі. Серед почесних глядачів були президент НДР Вільгельм Пік і головнокомандувач ГСВГ (Групи радянських військ у Німеччині) генерал-полковник Василь Чуйков. Останній розповів першому історію поневірянь Пункіна у концтаборах. Вільгельм Пік запросив спортсмена до себе, розчулено згадав про борця-антифашиста Вернера Зеєленбіндера, що був закатований в застінках гестапо, та подарував Пункіну розкішну вазу, яка стала одним з найулюбленіших трофеїв видатного борця.
Після трьох поспіль перемог на чемпіонатах СРСР та 18 виграних міжнародних сутичок місце Яківа Пункіна в збірній СРСР на XV Олімпійські ігри в Хельсінкі було безсумнівним.
24 липня 1952 року борець із Запоріжжя вийшов на килим у спорткомплексі Messuhalli. У турнірі борців напівлегкої ваги змагались 17 атлетів. Серед них, на щастя, не було головного фаворита, чемпіона світу шведа Уллє Андерберга, який обрав для себе виступати на Олімпіаді у вільній боротьбі (де виграв золото).
У першому колі Яків Пункін поклав на лопатки француза Антуана Мерля; у другому колі він не мав суперника; у третьому колі переміг Сафі Таху з Лівану – 3:0; у четвертому колі з таким же рахунком переміг турка Хасана Бозбея. У медальних сутичках Яків тушировав обох своїх суперників – угорця Імре Пойяка та єгиптянина Абделя Аль-Рашида.
Яків Пункін став першим представником України, що здобув титул олімпійського чемпіона з греко-римської боротьби. Найпершим же радянським олімпійським чемпіоном у цьому виді спорту став москвич Борис Гуревич, який виступав у найлегшій ваговій категорії (до 52 кг).
Життя після тріумфу
За результатами Олімпійських ігор Якову Пункіну було надано звання заслуженого майстра спорту СРСР. Згодом стало відомо про інший документ: напередодні ОІ-1952 спортивному керівництву написали донос на Пункіна – мовляв, він п’є, морально нестійкий, та взагалі дуже підозріло, як це єврей зміг вижити у німецькому концтаборі. Згідно з іншою інформацією, один з функціонерів дав Пункіну таке напуття: здобудь на Іграх золото, інакше будеш видобувати його на Колимі.
Але, звісно, не ці залякування стали причиною чудового виступу українського борця на Олімпіаді. Складовими його успіхів були сталеві нерви та унікальна техніка. Пункін вирізнявся швидкістю мислення на килимі. 11-разовий чемпіон СРСР Леонід Єгоров згадував: "Він не мої атаки випереджав, він мої думки випереджав. Він діє на надвисоких швидкостях! Пункін – блискавка!" Власне, так його часто і називали – "блискавка на килимі".
Заступник директора Всесоюзного науково-дослідного інституту фізкультури та спорту Олександр Новіков пояснив це явище з наукової точки зору: "Очевидно, тут треба говорити про рідкісне синхронне бажання провести атаку, наказ самому собі виконати цю атаку та вміння блискавично здійснити цей наказ. Подібне – результат такої великої роботи, такої колосальної працездатності, що й уявити важко".
Коронним прийомом Якова Пункіна був "гвинт", кидок прогином, який він виконував особливо – з різкою зміною траєкторії кидка вже після його початку. Повторити коронний кидок Пункіна не вдавалось жодному з борців. Справа в тому, що у Якова після контузії був нервовий тик: смикались плече і частина обличчя. Супернику здавалося, що кидок піде вліво, а Пункін раптово розвертав його праворуч. Мимовільним, хибним рухом він ставив усіх опонентів у глухий кут.
А щодо сталевих нервів, сам Пункін казав, що весь ліміт страху вичерпав у концтаборах. Григорій Гамарник, перший український борець, що став чемпіоном світу (1955), із захопленням розповідав: "Пункін – унікальний борець, перш за все тому, що навіть краплі його енергії не спалювала передстартова лихоманка. Він ніколи не боявся своїх суперників. Та він про них просто не думав. Йому це було просто ні до чого. Я збирав відомості про майбутніх моїх противників, заздалегідь продумував боротьбу з кожним. А він виходив на килим і перемагав. Тут усе просто. Він мав залізні нерви!". Недарма фінська преса після перемоги на Олімпіаді назвала Пункіна "людиною без нервів".
Втім, він безумовно не був непереможною машиною для штампування титулів. У квітні 1953 року на чемпіонаті світу в Неаполі Яків Пункін посів 5-е місце. Чемпіоном тоді став той самий вищезгаданий швед Уллє Андерберг, який цього разу виступив у греко-римському стилі.
Проте в серпні того ж року на IV Всесвітньому фестивалі молоді та студентів Пункін здобув сім перемог та вдруге отримав золото таких змагань. Цікаво, що угорський майстер Імре Пойяк, срібний призер ОІ-1952, який мав боротися з українцем у фіналі, вирішив не виходити на килим – щоб Пункін його вчергове не поклав на лопатки, як це до того траплялось вже тричі. Угорець проголосив себе травмованим, і Пункіну присудили чисту перемогу без сутички.
Яків Григорович виступав на турнірах до 1960 року. У 1954 та 1955 роках ставав чемпіоном СРСР, у 1956 році був бронзовим призером. Виступав за ДСТ Металург, потім – за ДСТ Авангард. З 1961 року зосередився на тренерській роботі – працював у ДСТ Металург та Буревісник, підготував декількох майстрів спорту. Одним з них був його син Григорій, який зараз мешкає в Ізраїлі.
Пункін був людиною простою, дуже скромною, веселої вдачі, любив випити чарку та не мав ніяких амбіцій. Ніколи не ліз вперед, не виблискував й не брязкав численними медалями, не намагався конвертувати свої спортивні заслуги у високий соціальний статус радянського формату. Майже все післявоєнне життя прожив у скромній двокімнатній квартирі на вулиці Спортивній, яку потім перейменували на Лобановського. Останні роки працював простим підсобним робітником у спорткомплексі.
Помер олімпійський чемпіон 12 жовтня 1994 року на 73-му році життя. Його спочатку поховали у досить глухому кутку Першотравневого кладовища (насправді там знаходиться історичний єврейський квартал). Але спортивна громадськість Запоріжжя обурилась та домоглась перепоховання видатного атлета на центральній алеї кладовища.
У грудні 2018 року на іншій запорізькій алеї – Алеї трудової слави на бульварі Шевченка – відкрили пам’ятник Якову Пункіну, до речі – поруч із пам’ятником іншому великому запорізькому спортсмену, Леонідові Жаботинському. До речі, їх могили на центральній алеї Першотравневого кладовища також розташовані дуже близько.
На жаль, питання про появу в Запоріжжі вулиці Якова Пункіна обернулось багаторічною заплутаною та некрасивою історією, яка дотепер ще не завершилась. Але хай це сьогодні буде найбільшою проблемою прифронтового Запоріжжя, мого рідного міста, де я прожив 45 років, і яке сниться мені вночі – тоді, коли на Запоріжжя падають чергові рашистські ракети.