Кінець епохи - уривок з автобіографії Андре Агассі

"Відкритий. Автобіографія Андре Агассі" - захоплююча історія життя культової постаті світового спорту, людини, що підкорила найвищі п’єдестали професійного тенісу. Вже в 20 років Андре виграв свій перший (з восьми) турнір серії Великого шлему і став багатою знаменитістю. За свою спортивну кар’єру він здобув 60 трофеїв, заслуживши цим місце в залі слави великих тенісистів.

Однак його життя не було таким солодким, як здається. Головним ворогом на шляху до успіху в Агассі був він сам. Адже він щиро не бажав займатися тенісом. Будучи загнаним на корт майже насильно, він гра за грою йде до титулу абсолютного чемпіона.

 Кінець

Фінішна лінія кар’єри нічим не відрізняється від фінішної лінії матчу. Мета одна — дістатися тієї заповітної фінішної лінії, відчути магнітну силу. Наближаючись до тієї лінії, магнітна сила починає тебе притягувати, допомагати тобі. Та щойно ти її відчуваєш, на тебе починає діяти ще одна сила, така ж потужна, але натомість ця сила тебе відштовхує. Це важко пояснити, ці дві протилежні сили, ці суперечливі енергії, але вони насправді існують. Я це точно знаю, бо все своє життя в пошуках першої, у вічній боротьбі з другою, а іноді я зависав між ними, і мене, ніби той тенісний м’яч, кидало туди-сюди.

Це станеться сьогодні: я нагадую собі, що сьогодні ті сили будуть як ніколи потужними, тому залізна дисципліна — єдиний спосіб побороти їх. Хвора спина, болючі уколи, паскудна погода, самоїдство. Всі ці думки змушують мене хвилюватися, але одночасно й заспокоюють. А за двадцять дев’ять років тенісної кар’єри я твердо засвоїв одне: життя може підкинути абсолютно неочікувану халепу, а твоє завдання — уникати цих халеп. І якщо вони тебе зупинять чи відволічуть, ти програєш, а програвши, відчуєш себе так мерзенно, що біль у спині здаватиметься тобі подарунком долі.

Я лежу на ліжку, тримаючи в руці склянку води, і читаю. Коли очі втомлюються, вмикаю телевізор. Сьогодні розпочинається другий раунд Відкритого чемпіонату США з тенісу! Чи стане це завершенням кар’єри Андре Агассі? На екрані з’являється моє обличчя. Це обличчя не схоже на те, яке я бачив щойно у дзеркалі. Це моє "ігрове" обличчя. Я дивлюся на цю нову версію себе у викривленому дзеркалі телеекрана і раптом відчуваю сильну тривогу. Це моя остання реклама? Хіба це востаннє я побачу своє обличчя в рекламі на CBS?

Не можу позбутися відчуття, ніби я скоро помру.

Мова тенісу — це мова життя, і це неспроста. Перевага, хватка, удар, подача, помилка — з базовими елементами тенісу ми зустрічаємося постійно, день у день, бо кожен матч — це ціле життя в мініатюрі. Навіть сама структура тенісу, те, як елементи нашаровуються одне на одного, наче матрьошки, є відображенням самого життя. Рахунок перетворюється у гейм, потім з’являється сет, а потім турнір, і все так тісно сплетено, що без бодай одного елементу все може піти шкереберть. Так само і в житті — хвилини складаються з секунд, години — з хвилин, і будь-яка година може стати твоїм найбільшим тріумфом. Або найстрашнішим кошмаром. Вибір за тобою.

Але якщо теніс ― це життя, то чи є життя після тенісу? Чи там лише безкрая порожнеча? Я мимоволі здригаюся.

Раптом я чую голоси, і в дверях з’являється Штефані з дітьми. Вони вистрибують на ліжко, і син питає, як я почуваюся.

— Добре, все гаразд. То як там кістки, цікаво було?

— Дуже класно!

Штефані вручає їм бутерброди та сік і хутко випроводжає з кімнати.

— Їм ще сьогодні на дитяче свято.

— Усе життя — це свято.

Нарешті я можу подрімати. Коли тобі тридцять шість, єдиний спосіб дожити до кінця матчу (що іноді може затягнутися далеко за північ) — це перед цим поспати. До того ж, мені дуже кортить заплющити очі та на якийсь час забути, хто я такий. Очі я розплющую через годину. Кажу собі вголос, що час настав. Досить ховатися. Я знову приймаю душ. Мій післяобідній душ завжди довший — рівно двадцять дві хвилини, але не для того, щоб остаточно прокинутися чи ідеально вимити тіло. Післяобідній душ — це скоріше підбадьорити себе, підтримати себе.

Теніс — це спорт, у якому ти говориш сам до себе. Жоден інший спортсмен не веде із собою такий активний діалог, як тенісисти. Пітчери, гольфісти, голкіпери — звісно, вони всі теж вічно щось бубонять самі собі, але коли з собою говорить тенісист, він не лише говорить — він питає себе та сам собі відповідає. У розпалі матчу тенісист схожий на душевнохворого, який вийшов на головну площу міста та гучно веде бурхливі дебати зі своїм альтер-его.

Навіщо, спитаєте ви? Бо теніс — це страшенно самотня гра. Самотність тенісистів можуть зрозуміти лише боксери — та й у тих є хоча б помічник і менеджер. Боксер принаймні вступає зі своїм опонентом у якийсь контакт. У тенісі ж ти віч-на-віч зустрічаєшся зі своїм ворогом, обмінюєшся з ним ударами, однак не торкаєшся його, не говориш із ним — ти взагалі ні з ким не говориш. Правила забороняють тенісистові навіть із тренером говорити, поки він на корті. Мені завжди смішно, коли легкоатлетів називають самітниками: легкоатлет принаймні може торкнутися свого опонента, відчути його запах. Їх відділяють сантиметри. У тенісі ж ти ніби на безлюдному острові. З усіх видів спортивних ігор теніс — ц найсамотніше у світі місце, де ти починаєш говорити сам із собою. Сьогодні цей внутрішній діалог починається у мене в душі. Саме тут я починаю говорити до себе — говорити собі якісь нісенітниці, повторювати їх знову й знову, аж поки сам не починаю в них вірити. Наприклад, що хоч я й майже каліка, та все одно можу грати на Відкритому чемпіонаті США. Що тридцятишестирічний може перемогти опонента, який лише починає професійний шлях. За свою кар’єру я виграв 869 матчів — це п’ятий результат за всю історію тенісу. Але багато з цих перемог я отримав ще тоді, коли приймав післяобідній душ.

Вода шумить у моїх вухах, і цей шум нагадує мені рев двадцятитисячного стадіону. Я починаю згадувати свої перемоги. Не ті гучні перемоги, що зробили мене знаменитістю, а ті, від яких моє серце починає калатати у вухах. Париж — Скіларі. Нью-Йорк — Блейк. Австрія — Піт. А тоді згадую кілька поразок і розчаровано хитаю головою. Я кажу собі, що сьогодні в мене екзамен, до якого я готувався останні двадцять дев’ять років. Усе, що не сталося б сьогодні, вже було в моєму житті, і не раз. На іспиті можуть бути різні завдання — фізичні, розумові. Мені все одно — я до будь-яких завдань звик.

Будь ласка, хай це все швидше скінчиться.

Я не готовий, щоб усе це скінчилося.

Я починаю плакати. Нарешті, притулившись до стіни, я дозволяю собі це.

Коли я голюся, то даю собі чіткі вказівки: роби все поступово. Хай твій опонент бореться за кожне очко. Хай що станеться, не хнюпся. І, заради Бога, спробуй отримати від цього задоволення — навіть від болю, навіть від поразки. Будь готовий до всього.

Починаю згадувати свого опонента, Маркоса Багдатіса (кіпрський тенісист - ред.). Цікаво, що він зараз робить. Багдатіс уперше виступає у Відкритому чемпіонаті США, однак його навряд чи можна назвати жовторотим новачком. Він кремезний хлопчина з Кіпру, у розквіті сил та кар’єри. Він уже виступав у фіналі Відкритого чемпіонату Австралії, у півфіналі Вімблдону. Я досить непогано знаю його — минулого року під час Відкритого чемпіонату США ми зіграли тренувальний матч. Я зазвичай не беру участі в тренувальних матчах під час Великого шолому, та Багдатіс просив із такою наполегливою ввічливістю, що я не зміг відмовити. Тоді один кіпрський телеканал якраз знімав про нього передачу, і він спитав, чи я не проти, щоб нашу гру знімали. "Та будь ласка, — сказав я. — Чому б ні?" Той матч я виграв із рахунком 6–2, але Маркос сяяв від щастя. Тоді я усвідомив, що Багдатіс із тих людей, які усміхаються і коли щасливі, і коли нервують, тому важко сказати, що з ним відбувалося тоді. Він мені когось нагадував, але я не міг зрозуміти, кого саме.

Багдатісу я сказав, що його стиль гри трохи нагадує мій, а він відповів, що то неспроста. Він виріс посеред моїх постерів на стінах своєї кімнати, і стиль свій намагався копіювати з мене. Тобто сьогодні я, по суті, змагатимусь зі своїм дзеркальним відображенням. Він почне грати із задньої частини корту, раніше вийде на м’яч, не вагатиметься перед перешкодами, точно як я. Це буде ніби тенісна дуель, де кожен з опонентів намагатиметься нав’язати свою волю, де кожен шукатиме можливості робити нищівні бекхенди. Маркос не славиться потужною подачею, як і я, а це означає довгі розіграші очок, довгі обміни ударами, багато енергії, багато часу та багато сил. Я готуюсь до неочікуваних подач та комбінацій, готуюся до тенісу на виживання — найжорстокішого виду спорту.

Та між мною і Багдатісом є одна дуже суттєва розбіжність. Його тіло — це моє тіло, але з минулого. Він швидкий, вправний та спритний. Мені доведеться змагатися з молодшою версією самого себе. Я заплющую очі та говорю собі: "Контролюй те, що можеш контролювати".

Я знову це повторюю, цього разу вголос. Повторивши це вголос, я почуваюся хоробрим.

Я закручую кран та просто стою і тремчу. Під гарячими струменями води бути хоробрим набагато легше. Знову нагадую собі, що це відчуття під гарячим душем оманливе. І взагалі твої відчуття не важливі. Важливі вчинки, саме в них і проявляється хоробрість.

Штефані з дітьми повертаються. Час готувати "Гілову суміш".

Я сильно пітнію — набагато сильніше за більшість гравців, тому мені потрібно задовго до матчу починати думати про рідину в організмі. Для цього я п’ю коктейль, що винайшов Гіл, який тренує мене от уже сімнадцять років. Гілова суміш — це коктейль із вуглеводів, електролітів, солей, вітамінів та кількох інших інгредієнтів, секрет яких Гіл тримає під сімома замками. (Рецепт цього коктейлю він розробляв двадцять років). Напередодні матчу Гіл починає насильно заливати мене своїм винаходом. Під час матчу я теж його попиваю. На різних етапах я п’ю різні варіації цього коктейлю, кожна з яких має свій колір. Рожева для енергії, червона для відновлення, коричнева для поповнення енергетичних запасів.

Діти обожнюють допомагати мені намішувати цей коктейль. Вони видирають одне в одного ложку, щоб насипати порошок, змагаються за право потримати лійку, розлити усе в пластикові пляшки. Та сумку завжди вкладаю я сам — складаю пляшки, одяг, рушники, книжки, сонцезахисні окуляри та напульсники (ракетки я кладу пізніше). Ніхто, крім мене, не торкається моєї тенісної сумки, і коли все зібране, сумка стоїть біля дверей, наче таємнича валізка найманого вбивці — знак того, що вечір наближається, і мій час спливає.

О п’ятій мені в номер телефонує Гіл. Він у вестибюлі.

— Ну що, готовий? — питає Гіл. — Усе буде добре, Андре. Все буде супер.

Зараз усі так говорять, "все буде супер", але коли це каже Гіл, звучить воно якось інакше, бо ніхто не може сказати ці слова так, як він. Коли я чую від нього "все буде супер", адреналін починає фонтанувати з мене, наче гейзер. Я почуваюся так, ніби здатен підняти вантажівку над головою.

Штефані (Штефі Граф, легендарна німецька тенісистка, дружина Агассі - ред.) виводить дітей зі словами, що "таткові пора".

— Що треба сказати таткові?

— Всип йому добряче, татку! — викрикує Джейден.

Джаз за ним повторює.

Штефані лише цілує мене на прощання і мовчить, бо що тут скажеш.

Ексклюзивно для Чемпіона уривок надано видавництвом Наш формат.