"Пропускали струм через геніталії та морили голодом": історія 20-річного військового Вільгельма Вітюка
У 19 років кримчанин Вільгельм Вітюк добровільно став до лав ЗСУ, свідомо обравши шлях, сповнений небезпеки та випробувань. Він пережив поранення, пройшов крізь тортури російського полону, схуд на 30 кілограмів. Але навіть найжорстокіші випробування не зламали його дух. І хоча фізична реабілітація ще триває, Вільгельм навчається в Університеті сучасних знань за спеціальністю "психологія" і вже працює з ветеранами та колишніми військовополоненими, допомагаючи їм повернутися до життя.
Свій важкий досвід він описує у книзі-спогадах "Щоденник з полону", щоб світ не забував ціну свободи. Ми познайомилися з Вільгельмом Вітюком завдяки громадській організації "Серце Азовсталі", амбасадором якої він є. Розповідь військового була настільки відвертою, а пережите ним – настільки вражаючим, що, слухаючи цього молодого чоловіка, я ловила себе на думці: сила та воля українських військових виходить далеко за межі звичайного людського розуміння. Історія Вітюка – це приклад того, що навіть у найстрашніші моменти життя, коли здається, що попереду лише смерть, не можна опускати руки та втрачати віру.
– У 2021 році мені виповнилося 19, і я вирішив, що цілком готовий служити, - починає розповідь Вільгельм Вітюк. - Пішов до військкомату. І хоча за документами був списаний, але мене це не зупинило. Інакше я просто не міг, совість не дозволяла. Моя родина з Криму. Коли його окупувала Росія, ми виїхали. Батько у 2014-му пішов добровольцем, наступного року на фронт пішов і старший брат. А я? Я не міг собі пробачити, що досі не в строю. Мене прийняли, направили в Маріуполь, де я підписав контракт із 56-ю мотопіхотною бригадою. До цього працював автослюсарем, любив свою справу. Але тоді довелося про все забути – війна не залишала вибору.
Розірвані тіла, зруйновані будинки, смерть на кожному кроці: Маріуполь у березні 2022
Тож початок повномасштабного вторгнення застав мене в Маріуполі. 22 лютого, коли Путін видав свою сумнозвісну заяву про "ДНР/ЛНР", я сказав хлопцям: "Запам’ятайте, завтра вони нап'ються, бо свято у них, а післязавтра полізуть до нас". 24-го ми прокинулися ще до світанку від крику лейтенанта: "Підйом, війна!". Я не став його засмучувати, що війна, взагалі-то, триває ще з 2014 року. Увімкнули телевізор. Херсонський, Запорізький напрямки – там уже точилися важкі бої. Перші два дні були повною невизначеністю. Команд від вищого керівництва не було. Нам сказали лише одне: збирайте все корисне, що є на дивізіоні, я служив у зенітно-ракетному дивізіоні, тож ми зібрали техніку, боєприпаси, їжу, воду, теплі речі – все, що могло знадобитися.
Нам видали зброю – по чотири магазини на брата. Хто мав досвід, набивав ще й кишені патронами. З боєкомплектом тоді було туго. Ми покинули нашу постійну дислокацію та перебралися у 20-ту школу. Там збиралися майже всі, хто лишався в Маріуполі: Нацгвардія, прикордонники, наша 56-та бригада плюс три батальйони. Спочатку займалися рутинними завданнями: шукали по місту боєприпаси та їжу. Поспати можна й на землі, але їсти щось треба було знайти. В інтенсивних боях кожен думав сам про себе – що він сьогодні їстиме. Хоча, за ідеєю, солдат не має ходити голодним. Перші дні ми моталися по місту, збирали бензин, патрулювали, ще не було жорстких боїв. Паралельно облаштовували школу на випадок оборони. Але відбиватися там не довелося – росіяни її просто розбомбили, стерли з лиця землі. Під завалами залишилися і цивільні, яких ми там прихистили, і військові.
У Маріуполі тоді вже почався справжній армагедон. Все палало, руйнування страшні. Кожні кілька метрів – тіла людей. Розірвані, спотворені. Всюди. Кацапи били саме по цивільних. Весь Маріуполь був усіяний трупами. Ховали просто на городах, де могли. Без хреста, без імені. Дуже багато дітей загинуло. Ніколи не забуду один момент. Вже сутеніло, я йшов вулицею, бачу – щось лежить на трамвайній зупинці. Підійшов ближче... Це була голова дитини. Ще один випадок врізався в пам’ять. Ми проводили евакуацію цивільних. Раптом приліт у житловий будинок. Дім горить. Біля нього стоять батько та його син – малому років вісім. Хлопчик плакав, і я подумав, що він просто наляканий. Відкрив машину, дістав цукерки, підійшов до нього:
– Малий, не плач, ти живий, все буде добре, ось тобі цукерки.
А батько дивиться на мене й каже: "Він плаче не від страху. Ось, бачиш?", – і показує на бетонну плиту. Це його маму придавило на смерть, на очах сина.
Після знищення будівлі школи ми передислокувалися на територію заводу Ілліча і продовжували рятувати цивільних. Ділилися їжею, бо у них взагалі нічого не було. Для дітей завжди знаходили цукерки. Мені теж часом хотілося, але все віддавав дітям. Тоді директора магазинів та супермаркетів відкривали свої склади й дозволяли військовим та цивільним брати їжу. Хоча за законами воєнного часу брати їжу – не вважається мародерство.
Поранення під час порятунку цивільних від обстрілу та спроба прориву з Маріуполя
15 березня до нас приїхали бійці полку "Азов" і запропонували замінити Нацгвардію на КПП на виїзді з Маріуполя, на околиці міста. Я зголосився. Там були суто військові задачі – спостереження, відбиття наступу, евакуація цивільних, укріплення позицій. Обстріли були страшні – артилерія, авіація, флот, крупнокаліберні снаряди летіли прямо по околицях міста. Нас було 32 людини, і ми трималися там місяць.
В один із днів я мав заступати на зміну разом із побратимом. Раптом почався черговий артобстріл. І тут на вулиці чую голоси – діти, жінки. Я вискочив з укриття, щоб допомогти їм. І тут снаряд – осколок у ногу, інший у спину. Цивільних, на щастя, не зачепило, вони таки встигли забігти в підвал. А я відчув щось тепле на спині... І перша думка – ну все, кінець. Пригадав усі молитви, які коли-небудь чув. Захотілося подзвонити батькам, сказати, що люблю їх... Я був впевнений – зараз помру. І ще чітко усвідомлював, що навіть тіла мого рідним не повернуть. Але організм включився – адреналін хлинув у кров, я відчув, що можу дійти до підвалу. Піднявся, схопив автомат і на автопілоті поповз униз. Побратим, почувши, що хтось іде, виставив ствол – подумав, що ворог.
У мене з собою були перев’язочні матеріали та дві ампули лідокаїну. Промили рану, залили лідокаїном. Доза мізерна, але хоч щось. Евакуювали мене на сусідню позицію. За мною приїхав бусик – морпіхи з першого батальйону. Їхній парамедик, бо наші відмовилися – під обстрілом ніхто не хотів іти. А морпіхи не злякалися. У нас були спільні рації, тому вони швидко дізналися про мене. Рука вже не працювала, нога боліла, морозило.
Медик перевіряє, чи немає пневмотораксу, і каже:
– Ну, брате, в тебе бронхіт.
Я повертаю голову, дивлюся на нього і кажу:
– Друже, це серйозно все, що тебе зараз хвилює? В мене дірка у спині, туди можна пачку сигарет запхати!
Він заклеїв рану спеціальним пластирем. Потім мене перевезли в інше бомбосховище, таку собі медчастину, де уже було багато поранених й лікарі. Там я і пролежав кілька днів. У нас був Starlink, і я зміг подзвонити додому. Аж потім дізнався, що мій командир до того подзвонив моїм батькам і сказав, що я "двохсотий"... Щодня в те сховище привозили поранених хлопців і дівчат. Важкі, дуже важкі. Робили складні операції, намагалися витягнути всіх, кого можна. Знеболювальних не вистачало. Якщо ногу відірвало – могли не колоти взагалі. Просто різали й зашивали, як є.
Люди помирали постійно. Відчуття смерті, її запах, її дух – він був скрізь. На третій день я не витримав і сказав лікарю, що йду назад до своїх, бо не настільки важкий. Коли побратими побачили мене, здивувались:
– Всі хочуть звідси забратися, а ти повернувся?!
Від наших позицій майже нічого не залишилося. Але я лишився. Був спостерігачем, бо через поранення в бою вже не міг брати участі.
У середині квітня морпіхи запропонували прориватися з Маріуполя колоною. Ми погодилися. У кацапів були дрони, у нас – нічого. Йшли вночі, незнайомою територією. З 10 на 11 квітня вирішили виїжджати. Але нас уже чекали. Як тільки колона рушила – відпрацювала ворожа артилерія. Багато загиблих. Наша машина так і не виїхала. Вони просто розбомбили все, що рухалося. Ті, хто вижив, повернулися на завод. Наступної ночі – ще одна спроба прориву. Знову колона. Знову пекло. Цього разу до артилерії додалася авіація. Все пішло за тим же сценарієм – розтрощили все. Третя ніч. Нас залишилося чоловік 40-50. Вирішили пробиватися пішки. Пройшли кілометри три-чотири, але кожні 200-500 метрів – ворожі позиції. Йти далі не було шансів. Довелося знову повертатися. Йшли назад через поле. Був густий туман. Але як тільки він розсіявся – побачили, що перед нами ворожа позиція. Кацапи націлили стволи: "Здавайтесь!" Ми їх послали на*й.
Знову повернулися, цього разу на фабрику біля заводу Ілліча. Позбирали поранених, хто ще міг рухатися. Переночували у старій пожежній частині.
Зачистка "ДНРівцями" та полон
14 квітня почалася зачистка заводу. Нас зачищав перший окремий штурмовий батальйон "ДНР". Як щури лізли. Їх було десь три сотні, але вони все одно боялися. Якби у нас було більше зброї – могли б нормально тримати оборону, навіть попри те, що сили були на межі. Тож вибір був простий: або останній бій, або полон. За наказом командира ми здалися в полон. Тих, хто був важко поранений, одразу вивезли. Нас спочатку загнали в Сартану, а потім відправили в колонію в Оленівку. Там уже передали російській Федеральній службі виконання покарань.
Спочатку була так звана "прийомка": спочатку обшук і кілька запитань, а далі... жорстоке побиття. Били всім, що під руку потрапляло – ногами, руками, залізними ланцюгами, гумовими кийками, ременями. Палиці ламалися об тіла наших хлопців. На кожного – по п’ять-сім катів. Якщо ти падав – тебе просто забивали ногами до смерті. Я сказав, що поранений, показав рани, то мене не били. І я навіть подумав, що пронесло, що вдалося викрутитися.
Далі мене завели в окрему кімнату, де потрібно було переодягнутися. Там проходив додатковий обшук, де забирали шнурки, ремені. Я мовчки почав роздягатися, зняв куртку, і тут один з охоронців помітив мою руку, на ній татуювання – український герб, тризуб. Як же ж він зрадів: "О, сучонок, попався. Пацани, дивіться, що тут є!" У кімнату зайшли ще двоє. Вони били хвилин двадцять. А потім один з них просунув два пальці мені просто в рану і прокрутив. Я думав, що на стелі залізу від болю. Потім відчепилися. Я зміг поспати ніч, хоча й сидячи. Понад дві доби був без води. Якісь волонтери пізніше принесли десять літрів, але в бараку було близько восьмисот чоловіків. Єдине, що робив – збирав конденсат на вікнах. Я проводив пальцем по склу і злизував вологу.
Камишін, СІЗО №2 – найстрашніша катівня Росії: допити з електрострумом
Через три дні, серед ночі, приїхали КамАЗи. Почули моє прізвище: "Вітюк на вихід!". Шапку – на очі, руки за спину, посадили в кузов. Повезли в Таганрог, на аеродром. Там завантажили в транспортний літак. Під час польоту я зробив, здавалося б, просту річ – опустив руки, коли мені наказали їх опустити. Але за це прилетів удар прикладом у лице. Чотири зуби просто вибили. Я виплюнув їх прямо в той мішок, що був на голові. З Таганрога мене перевезли у Волгоград, потім ще далі – в Камишін, СІЗО №2.
Це місце – не просто тюрма, це справжня катівня. Знову "прийомка". Той самий сценарій: заходиш – побиття. Били всією зміною, просто відпрацьовували на тобі, як на груші. Помитися дали п’ять секунд. Я навіть не встиг нічого змити, а тут ще й рана знову відкрилася, кров пішла по тілу. Один з охоронців мені каже "Що, тече, як зі свині?". Але найбільше мене били за герб на руці. Дуже швидко почалися допити. Саме там я дізнався, що таке електрошокер. І не звичайний, а той, яким худобу вбивають, ветеринарний. Катували постійно – кінцівки, хребет, геніталії, анальний отвір, шию – били струмом. І морили голодом. З часом життя в полоні перетворюється на рутину. Тіло звикає до болю, розум – до невизначеності. Але до постійного голоду пристосуватися неможливо. Організм просто виснажується, сили зникають, і ти постійно балансуєш на межі – не знаєш, чи доживеш до завтра.
Через усі ці катування, нелюдські умови тіло не витримало, я дуже сильно захворів. Вже на волі дізнався, що у мене були зламані щелепа, ребра, відбитий таз та коліна, про хвороби й говорити нічого. Як не помер – й досі дивуюсь. А тоді кати перевели мене у лікарню так званого "Володимирського централу". Звісно, ніхто не лікував, але хоча б тортур не було.
Уривок з книги "Щоденник з полону"
...Свята в полоні.
Бути в полоні й зберігати гарний настрій практично неможливо, особливо коли навколо стільки страждань. Постійна втома, страх і голод супроводжують нас на кожному кроці. Попри все це, ми намагаємося підтримувати один одного, вітаючи зі святами та ділячись спогадами про минулі часи. Сміх лунає тихо, але він допомагає нам відволіктися від жорстокої реальності й хоч на мить повернутися додому.
У дні народження ми намагаємося підтримати іменинника, ділячись мізерною порцією їжі. Але кожне свято в полоні – це додаткове випробування. Окупанти не люблять працювати у свята і з лишком відпрацьовують це на нас, посилюючи тортури. Постійні думки про їжу та рідних зводять з розуму. Хочеться всього і відразу, але доводиться терпіти.
З часом життя в полоні стає рутиною. Тіло звикає до болю, а розум – до невизначеності. На жаль, організм не може пристосуватися до постійного голоду. Свята в полоні – це лише ілюзія, бо насправді вони перетворюються на ще більш жорстокі випробування.
Коли пишу ці рядки, не можу стримати сліз. Тому, друзі, якщо у вас є можливість відсвяткувати, будь ласка, зробіть це. Ми дуже сумуємо за простими радощами життя та дуже радісно, коли пригадуємо, що ви вдома можете це зробити. Але якщо у вас немає настрою, не змушуйте себе...
Мішок на голову, прощання з життям і несподіване: "Хлопці, ви в Україні"
У лікарні якось зайшли до мене, мовчки натягнули мішок на голову і знову кудись повезли, - продовжує свою розповідь мені Вільгельм Вітюк. - Я сидів у тій темряві й думав: ну все, це кінець, буде страта. Повезли на аеродром, ми летіли гелікоптером, потім літаком, далі автобусом. Я не знав, куди й навіщо. Але з життям вже попрощався.
Автобус раптом зупинився. Хтось зайшов і сказав:
— Хлопці, підіймайте голови, ви в Україні.
Я не одразу зрозумів. Справді? Це був шок. Лише в ту мить до мене дійшло – це обмін. Я вільний.
Не знав, що робити, як реагувати – плакати, радіти... Я просто сидів і не міг осягнути, що це сталося. Нам дали цигарки. Я вийшов з автобуса, затягнувся, подивився в небо – хмари, звичайні хмари... На секунду серце стиснулось від страху. Але тут мене ніхто не змушував опускати голову, ніхто не кричав: "Опусти сука голову, на х*й ти туди дивишся?!". І тоді мені стало по-справжньому тепло на душі.
Я боявся дзвонити рідним, дуже боявся. А раптом почую щось страшне? Не міг наважитись. Подзвонив уже в лікарні в Сумах, коли мене обстежили й почали з’ясовувати, що потрібно лікувати в першу чергу. З’ясувалося, що я схуд на 30 кілограмів. Там нам видали телефони. І я нарешті зважився.
Мама підняла слухавку, вона плакала:
— Я так довго чекала твого дзвінка!
Вона вже знала – з СБУ їй подзвонили раніше й повідомили, що мене обміняли. Вона чекала на цей дзвінок.
Я дізнався, що в мене народилися племінниці-двійнята – їх жартома назвали "загін-тайфун". Але була й страшна новина. Померла моя бабуся. Одна з найближчих для мене людей на цьому світі. Я її дуже любив... Це стало останньою краплею. Я розридався і не міг заспокоїтися. Повернутися додому після всього – страшно. Навіть коли дуже чекаєш цього.
9 місяців на милицях і три – в інвалідному візку: історія фізичного та психологічного відновлення
Що допомогло зберегти силу духу? Коли на тілі вже не залишилося живого місця. Коли через постійні тортури ти перестаєш відчувати себе людиною. Робиш все механічно. Тримала лише обіцянка матері повернутися додому. Я сказав їй, що повернусь, а значить – мав дотриматися цієї обіцянки, попри все. Тримався на характері, бо тіло вже не витримувало. Моє фізичне відновлення тривало довго. Через невчасно діагностований некроз тазостегнового суглоба третього ступеня я провів дев’ять місяців на милицях і три – в інвалідному візку. За станом здоров'я мене списали з ЗСУ як непридатного до служби. Тоді я почав шукати психолога, бо вже не витримував. Пройшов терапію у дев’яти фахівців, доки не знайшов ту, хто дійсно допомогла, – Тетяну Таран. Дуже грамотний психолог, вона працює з військовими й реально витягла мене з того стану. Допомогла позбутися тригерів, яких у мене було, здається, безліч. У процесі терапії саме Тетяна й запропонувала мені спробувати вчитися на психолога. Сказала, що бачить у мені потенціал. Я тоді подумав: "Який психолог? Мені самому психолог потрібен". Але через кілька тижнів усе ж відповів їй: "Йду".
Зараз я навчаюся в Університеті сучасних знань за спеціальністю "психологія", працюю з ветеранами та звільненими з полону. Пишу книгу-спогади про пережите – "Щоденник з полону". Також я став амбасадором організації "Серце Азовсталі", яка створила дієву програму підтримки ветеранів – "Від реабілітації до самореалізації". Ця програма охоплює всі аспекти життя. Організація дуже підтримала мене – у навчанні, реабілітації. Адже коли я повернувся, то не розумів, що робити далі і як взагалі жити. І, що для мене тоді здавалося фантастикою, вони подарували мені... квартиру.
Психологічна допомога від рівних рівним: чому важливо, щоб ветерани підтримували ветеранів, а їх всіх – держава
Психологічне відновлення військових, особливо тих, хто повернувся з полону, – процес важкий і довгий. Зламану кістку можна зростити, а от з душею все значно складніше. Кожен проходив полон по-своєму, у різних умовах. Я сидів у СІЗО №2 Камишина – це катівня, одне з найжорстокіших місць утримання в Росії. Найважливішу підтримку після повернення дає родина. Але її теж потрібно надавати правильно. Саме тому я створив телеграм-канал для сімей військових, які зникли безвісти або перебувають у полоні. Там я ділюся інформаційною та психологічною підтримкою: що робити, коли близька людина повертається з полону, як з нею спілкуватися, як допомогти їй адаптуватися.
Що стосується підтримки від держави – тут багато проблем. Найперше – це бюрократія. Людина ще не встигла оговтатися, як її вже ганяють по кабінетах: принеси цю довідку, візьми іншу, ще одну, ще сто двадцять п’яту. Це морально виснажує. Немає цілісної державної системи з відновлення військових, які повернулися з полону. І психологічну реабілітацію потрібно забезпечити на державному рівні обов’язково. Бажано, щоб її надавали також ті, хто сам пройшов полон або фронт – рівний рівному. Я сам військовий, все це пережив, знаю ці відчуття і можу зрозуміти, що потрібно.
На власному прикладі показую, що повернутися до нормального життя можливо. У нас є психологи, але повноцінної психологічної реабілітації – ні. Хороших фахівців дуже мало. Медична реабілітація працює добре, а от психологічна – кульгає на обидві ноги. І це величезна проблема. Моя порада хлопцям: не замикайтеся в собі, не відгороджуйтеся від рідних, не падайте духом. Якщо є допомога – беріть, не відмовляйтеся. І не чекайте, поки вам щось запропонують. Все можливо, все реально. Я живий приклад. Але чекати, що все принесуть на тарілочці, не варто. Потрібно діяти.
І не варто дивитися на свій досвід полону лише як на жахіття. Важливо думати про те, що можна взяти з цього досвіду і як використати його зараз. Потрібно інтегрувати цей досвід у своє життя – так, як це роблю я.
Я вірю, що попереду ще багато хорошого: досвід полону став поштовхом жити далі
Після всього пережитого кардинально змінилося моє сприйняття світу. Змінилися й цінності. Мене вже мало хвилює саме життя – воно може обірватися будь-якої миті. Я сотні разів дивився смерті в очі й більше її не боюся. Але мене хвилює, як я проживаю це життя. Я зрозумів, що хочу жити так, як хочу саме я. Цінний не сам факт існування, а процес життя. Багато хто після полону зациклюється на минулому. Але я не хочу застрягати там. Я вірю, що попереду ще багато хорошого і головне – наша Перемога. Так, минуле не змінити, але можна змінити своє майбутнє. Я хочу розвиватися, допомагати іншим і жити повноцінно. І навіть після всіх випробувань я точно знаю: життя варте того, щоб боротися за нього щодня.
Юлія Семененко
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
