"Вибачте, але ваших дівчат більше немає…": росіяни вбили дружину та доньку спортивного лікаря
Напередодні Великодня, в суботу, 15 квітня 2023 року, внаслідок російського обстрілу спортивний лікар та фізіотерапевт Володимир Дудка втратив родину. Ворожа артилерія вдарила по Таврійському мікрорайону Херсона. Осколами від снаряду вбило 48-річну Ірину та 27-річну Марину – дружину та доньку Володимира.
До війни Володимир Дудка працював спортивним лікарем та фізіотерапевтом у таких клубах, як МФК Кристал Херсон, Таврія Сімферополь, Енергія Нова Каховка.
Родина Дудки у 2022 році гідно пережила російську окупацію – вони навідріз відмовилися отримувати російські паспорти. А звільнення Херсона ЗСУ Дудка назвав найкращим подарунком до свого 50-річчя. Але трагедія дворічної давнини докорінно змінила розклад його життя.
"Дружина і дочка працювали у приватному медичному салоні, – розповідає "Чемпіону" Володимир Дудка. – Донька – майстром, дружина адміністратором. Разом ходили на работу. Я пишався ними. Марина отримала вищу медичну освіту. Спочатку працювала терапевтом у місцевій дитячо-спортивній школі. Потім закінчила курси, стала косметологом. Ще до початку війни перейшла працювати у приватну клинику. Була провідним фахівцем у своїй галузі. 26 червня 2023 року їй повинно було виповнитись 28 років. Дружина параллельно працювала швачкою. Дуже добре шила. Це були справжні шедеври. На виставках такого не бачив. Спеціалізувалася на верхньому жіночому одязі.
Але мою дружину та доньку вбили росіяни. Вони разом повертались із роботи, зайшли в магазин. Я набрав Іру о 14:06. Дружина відповіла, що вони вже вийшли з магазину і йдуть додому. За 5 хвилин почався артобстріл. Міни пролітали з характерним свистом, скло деренчало. Я почав набирати Іру. У відповідь – гудки. Дружина завжди відповідає мені на третій гудок. Навіть якщо в цей час з кимось розмовляла. Така у нас була домовленість. А тут не бере слухавку.
Почав набирати доньку, у неї телефон поза зоною. Знаю, що такого не буває – з Мариною завжди павербанк. Почав сходити з розуму. Відразу одягнувся. Набирав їх по черзі 8 або 9 разів. Після чого слухавку взяла жінка. Вона сказала: "Вибачте, але ваших дівчат більше немає".
Трагедія трапилася буквально за 150 метрів від будинку родини.
"Біля нашого дому дві школи – 24-та та 41-ша, – продовжує сумну розповідь Дудка. – Між ними прохід. Поруч садочок. Вони були наперехресті шкіл і садочка. Куди цілили росіяни? У школу чи в дитячий садок? Снаряд влучив у дерево, уламки – прямо в Іру та Марину. Доньці осколки потрапили в голову та стегнову артерію. Дружині – прямо в серце. Крові було дуже багато. Це трапилося о 14:15. З цим важко змиритися. І ще важче – жити".
Пропозиції від колаборантів
Ще до початку повномасштабної війни Володимир Дудка звільнився з сімферопольської Таврії, яка після анексії Криму базувалася на материковій частині України.
"З Таврії довелося піти, тому що не склалися відносини з керівництвом, а конкретно з Едуардом Репилевським, який після окупації став коллаборантом, – пригадує Дудка. – Я завжди знав, що це шахрай з 90-х. Звільнився за два-три місяці до початку війни, став працювати завідуючим медичною лабораторією. Ми працювали навіть в окупації. На українські гроші. Жодного російського рубля в руках не тримав".
Володимир зізнається, що під час окупації йому було найважче дивитися на триколор країни-окупанта та білборди з надписом "Росія тут назавжди".
"На роботі були спроби натиснути на нас, щоб ми взяли російські паспорти, – розповідає Дудка. – Мовляв, без російського паспорту не зможете працювати. Я б цього, звісно, ніколи не зробив. Сподобалася і реакція дружини з донькою. Коли розповів їм про цю пропозицію, вони сказали, що виженуть мене з дому, якщо я погоджусь на таке".
Під час окупації Володимира тричі зупиняли російські патрулі – вивертали кишені. Але виникали й комічні епізоди.
"Одного разу зупинили три ВДВ-шники, – пригадує Дудка. – Один заходив ліворуч, другий праворуч, третій зі спіни. Запитали, де "улица Советская". Я відповів, що знаю, де Українська, де Советська – ні. Вони чомусь засміялися і пішли. Думаю, вони просто не розуміли нашу ментальність. Окупаційна влада неодноразово пропонувала мені роботу. Був дзвінок із Москви. Якась жінка повідомила, що замість Кристалу буде створений клуб Фрегат і мене запрошують на роботу. Мовляв, нам потрібен ваш досвід. Відповів, що мене пропозиція не цікавить, адже маю роботу. Жінка у відповідь почала розповідати що, "на цьому ми розмову з вами не закінчуємо". Що вона мала на увазі, можна тільки здогадуватися. На "профілактику" мене не викликали. Профілактика – це "на підвал". Не дають ні їсти, ні пити, ні спати. Тобто роблять спроби зламати психологічно, щоб погодився працювати на окупаційний уряд".
Це була не єдина пропозиція Володимиру.
"Ще телефонував Сергій Шевченко, який до війни очолював Таврію та Миколаїв, – продовжує розповідь Дудка. – Пропонував зарплатню в 100 тисяч рублів на місяць. З ним ми знайомі з 1995 року, тож не став його відразу посилати. Коректно сказав, що маю роботу. Але дуже здивувався, коли він зателефонував мені знову. Звав працювати у Крим. Було сумно навіть контактувати з колаборантами. В Бериславі ще одним колаборантом став Володимир Коновалов. Тож звільнення Херсона для мене стало справжнім святом. Нас звільнили 11 листопада 2022 року. А 13 листопада мені виповнилося 50 років. ЗСУ зробили чудовий подарунок до мого дня народження. Труднощів було дуже багато. Три місяці у нас не було світла та тепла. Але краще так, ніж під окупацією росіян".
Емоційні футбольні спогади
У соцмережах Дудки є фото, де Володимир позує на фоні трофея Ліги чемпіонів.
"Перед фіналом Ліги чемпіонів на НСК Олімпійський УЕФА разом з УАФ робили тур по Україні з кубком, – розкриває історію фотографії Дудка. У мене лишилося багато приємних емоційних футбольних спогадів. Якось на збори приїхав Ігор Беланов. Привіз свій Золотий м’яч. Пам’ятаю, що валіза з ним відкривалася з будь-якої сторони. Беланов всім бажаючим охоче давав у руки потримати свій індивідуальний європейський трофей. Олег Протасов якось підписав мені м’яч. Багато років тому я фанатів від ціх гравців, а тут спілкувався з ними напряму".
У статті використані фото архіву Володимира Дудки
Максим Розенко, Чемпіон
