Місяць війни: бадмінтоністи на захисті України

24 лютого 2022 року, життя українців змінилося назавжди. Ворог, лютий та підступний, розпочав війну на знищення української держави та її людей. Проте він жорстоко помилився. Українці взялися до зброї та стали на захист свого дому.

Лави збройних сил, територіальної оборони, волонтерів та журналістів наповнилися людьми різних професій. Бадмінтонна спільнота також не лишися осторонь. Професійні спортсмени, любителі, тренери та функціонери вже роблять свій внесок в нашу спільну перемогу. В даному матеріалі ми ділимося історіями таких людей.

Ми вважаємо внесок кожного українця, що долучився до боротьби словом чи ділом, безцінним та віримо, що даний матеріал увійде до книги бадмінтону нової України.

Сподіваємося зустрітися із кожним героєм нашого матеріалу на кортах якомога швидше. Разом до перемоги!

Миколаїв може бути спокійним

• Владислав Іванов, майстер спорту з бадмінтону, вихованець миколаївської школи бадмінтону, тренер, переїхав до Києва лише за 3 тижні до початку війни, отримавши нову пропозицію по роботі. Сьогодні — військовослужбовець Збройних Сил України.

Велика частина вихованців Миколаївського бадмінтонного клубу отримали підтримку від литовських друзів та мають змогу сьогодні тренуватися в Каунасі.

Владислав не може багато розповідати про себе, чим займається зараз. Командир аеромобільного взводу сьогодні, він зустрів війну в Києві. Після того, як йому вдалося вивезти своїх рідних та близьких з Миколаєва на Західну Україну та закордон, Владислав прийшов до місцевого військкомату.

“Молодший лейтенант запасу, я мав військову спеціальність і просто не міг спокійно спостерігати, як бомблять моє рідне місто. Усе своє свідоме життя я присвятив бадмінтону.

Усім одноклубникам, рідним, близьких, хто покинув рідну домівку, хочу сказати, що так, це дуже боляче. Але я впевнений, що ті, хто поїхав, скоро будуть радувати нас своїми успіхами, і наш прапор буде гордо піднятий на п’єдесталах міжнародних майданчиків. Зробіть для цього все можливе. Слава Україні!”.

Батько та син на захисті Києва. Обираючи правильний інструмент. Дмитро Ганзевич

• Дмитро Ганзевич, бадмінтоніст та тренер, в колишньому професійний танцюрист, один із засновників руху соціальних танців в Україні. Напередодні війни здійснив свою мрію — відкрив власну майстерню, де займався тюнінгом мотоциклів. Із перших днів долучився до лав територіальної оборони міста Києва.

“За іронією долі, мій бадмінтонний шлях розпочався в Москві, де я дуже багато тренувався. Після переїзду до Києва, я продовжив грати та отримував багато запитань від своїх друзів та знайомих щодо нового заняття. Маючи досвід викладання, почав потихеньку займатися з любителями бадмінтону як тренер на постійній основі”.

Війну Дмитро, як і більшість українців, зустрів у себе вдома. Прокинувся о 5 годині від звуків вибухів.

“До кінця ніхто не міг не повірити, що розпочалася війна. Перший день минув за стрічкою новин… Я слідкував за розвитком подій".

Своє бажання долучитися до лав територіальної оборони Дмитро пояснює на прикладі спраги.

“Це щось всередині. Ти не замислюєшся, що хочеш пити… Певний центр в голові сповіщає, що ти маєш щось робити. На другий день війни я дізнався також, що мій батько долучився до територіальної оборони. Ми мали з ним розмову… Тож коли я вирішив питання безпеки близьких, я прийняв рішення також йти на захист міста. Знову дзвінок батьку, з яким після розмови були лише короткі діалоги в режимі СМС. Він мене відмовляв, як і близькі, проте я впертий. Сьогодні ми “працюємо” разом.”

За словами Дмитра, бійці на даний момент забезпечені найбільш необхідним, проте все ж є потреба в певному професійному обладнанні та елементах екіпірування.

“На днях волонтери обіцяли допомогти із броніком та каскою. До ТерО я потрапив на 5–6 й день, коли вуличні бої в самому Києві вже закінчувалися, проте відчуття того, що ти смертний було з першого дня. На відміну від батька, я поки що не брав участі в активних боях. Можливо й добре… але з іншого боку, хочеться дуже бути корисним, кров закипає до бою”.

Щодо майбутнього Дмитро замислюється в питаннях, чим займатися після війни, в тому числі, чи буде можливість грати в бадмінтон, чи буде де жити, як буде влаштований побут.

“Думав про те, що я не встиг зробити, де в Україні я не встиг побувати. Певне, зроблю для себе мапу, де я не був, щоб відвідати кожний куточок країни.

А спортсменам хочу сказати: робіть свою роботу, де б ви не були, і разом ми розповімо світу про те, хто стоїть за спокоєм цього світу. Всі вже знають, де Маріуполь, Чорнобаївка. Всі будуть знати, що є Київ, Маріуполь. Ваша місія — ще раз нагадати про це. Ми у вас віримо, любимо. Вперед і Слава Україні!”

25 людей та 6000 кілометрів. Riders on the storm. Євген Репях

• Євген Репях, майстер спорту з бадмінтону, тренер, багаторазовий призер Чемпіонатів СРСР та України, учасник Чемпіонату світу з бадмінтону серед ветеранів 2021 року.

Разом із сином Володимиром, який теж професійно займається бадмінтоном, Євген зустрів початок війни на дачі під Києвом. Рятуючи спочатку своїх близьких, Євген разом із сином подолали понад 6000 кілометрів дорогами України, допомагаючи усім друзям, знайомим та просто людям, які потребували такої допомоги, дістатися кордону.

“Я заздалегідь мав запас бензину і план, якщо почнеться війна, то одразу вивезти всіх дітей та жінок в безпечне місце десь ближче до кордону, і потім повертатись. Прокинувся від дзвінка моєї тітки з Канади під достатньо голосні звуки ПВО та вибухів ракет. Був на дачі близько Борисполя та Бортничів, де були перші удари.

Я відразу зібрався їхати в Київ і діяти за планом і… не зміг завести машину. Після тривалих спроб зарядити акумулятор, з’ясувалось, що він "помер", що дуже незвично, адже авто всього лише 2 роки. І це сталось саме 24 лютого…

Тому виїхати вдалося лише через кілька днів, але саме це допомогло нам уникнути основних заторів на дорогах і черг на кордоні. Постоявши трохи в черзі, відправивши доньку, переночувавши на кордоні в машині, ми з сином Вовою (якому нещодавно виповнилося 18 років), одразу отримали прохання відвезти неходячу маму знайомих зі Львову на кордон та забрати в Київ ліки.

Забрали її о 10 ранку, привезли на Раву-Руську, і тут…. побачили справжню чергу до кордону, і людей, які в ній стоять по 4 доби, або йдуть пішки з торбами, дітьми та тваринами 20 км… це був жах.

Оскільки ми везли неходячого, то нам дозволяли їхати з гум-конвоєм по зустрічній, і все одно тільки опівночі ми дістались кордону. Назад отримали ліки в Київ”.

Перехід через кордон та невимовні страждання людей, свідками яких стали Євген та Володимир, мотивували батька з сином ще більше допомагати людям.

“Цей перехід так вразив, що хотілось якомога більшій кількості людей допомогти не потрапити в таку чергу, і ми одразу у Львові знову взяли трьох людей і знову відвезли на перехід “Угринів”, де черга була значно меншою. Після цього до Києва. Там знову взяли людей до кордону і вже двома машинами їх відвезли, і знову зі Львову до кордону декілька поїздок.

Всюди по дорозі нам допомагали друзі з ночівлею і їжею. Таким чином, ми вивезли десь 25 людей і проїхали 6 тисяч кілометрів. В одну сторону везли людей, назад в Київ "гуманітарку".

За словами Євгена, по дорозі було чимало пригод, на блокпостах в Києві, з пошуком шиномонтажу в комендантську годину в Черкасах. Поступово потік людей за кордон зменшився, черг вже немає, і потреба саме в такій діяльності батька з сином зменшується.

“Наші подальші плани поки не сформовані. Всім друзям, бадмінтоністам і не тільки, хто допомагав, велике дякую! Тримаймося і до Перемоги!”

Кава та коктейлі молотова. Ковток життя. Олександр Лазукін

• Олександр Лазукін, любитель гри в бадмінтон, учасник та призер багатьох любительських змагань, власник мережі кав’ярень в Києві. Попри загрозу, яка нависла над Києвом, вирішив відкрити свої кав’ярні, щоб кияни та мужні захисники міста, що лишилися в столиці, могли відволіктися та відчути такий приємний “довоєнний” смак.

Олександр розпочав займатися бадмінтоном 9 років тому. Завдяки Миколі Лагутіну потрапив до Київського бадмінтонного клубу та не мислить свого життя без гри та людей, які захоплені грою.

“У перший день війни, в перші години мені здалося, що я не прокинувся. Далі декілька днів були дуже напруженими. В Києві тривали бої з ДРГ, всі бачили кадри із БТРом росіян, який прорвався до міста. Разом із другом ми відразу почали діяти. Розвозили їжу, були налаштовані брати до рук зброю, готувати коктейлі молотова. Це був шоково-активний стан”.

Олександр відмічає, що з бадмінтоном у нього пов’язані й перші дні війни. Друзі та знайомі бадмінтоністи залишилися в нього вдома перед тим, як покинути Київ та поїхати за кордон. З перших днів війни Олександр допомагав військовим та територіальній обороні, проте швидко зрозумів, що гроші тануть, а люди, які працюють в його кав’ярнях, фактично втратили джерело доходу та більшу частину часу проводять за моніторингом новин.

“Я вирішив, що спробую відкрити заклади. По-перше, я займу своїх та дам їм можливість заробляти кошти для сімей. По-друге, кияни зможуть відчути, що життя продовжується, і ми переможемо в будь якому випадку. І, по-третє, 50% прибутку від роботи кав’ярень я вирішив віддавати на потребу ЗСУ та ТерО.

Відвідувачі були дуже раді бачити працюючу кав’ярню. Зробити ковток смачної кави. Я зрозумів, що зробив правильно”.

Щодо труднощів ведення бізнесу в такий час, Олександр каже, що основна проблема зараз — це логістика. Доводиться самому все купувати, розвозити, привозити. Також багато персоналу покинули столицю. Довелося швидко навчати нових людей. Фактично, Олександр навіть створив нові робочі місяця для тих, хто лишився в столиці без роботи.

“Захисникам Києва я хочу сказати, що я вами пишаюся. Якщо ситуація буде погіршуватися, я стану з вами пліч-о-пліч зі зброєю в руках. А поки що запрошую всіх, хто хоче скуштувати кави до наших закладів — “Турка” та “Кава на двох”.

Системне волонтерство. Захищаючи найслабших. Елізбар Сарія

• Елізбар Сарія, керівник Київської Федерації бадмінтону, організатор багатьох любительських турнірів, людина, добре відома своєю любов’ю до гри усій бадмінтонній спільноті України. Сьогодні, разом із своїми бізнес-партнерами та керівниками спортивних та громадських організацій, займається системною допомогою найбільш незахищеним — дітям та літнім людям. І це тільки початок.

“Ранок 24.02.2022. Відчиняються двері моєї спальні і старша донька каже: “Тато, нас бомблять!”. Буквально за кілька секунд я вже стояв на балконі 13 поверху мого будинку і дивився в сторону Оболоні, де бачив величезний стовп чорного диму, що здіймався в небо. Цієї миті я зрозумів, почалася війна.

Через короткий час мій смартфон уже не замовкав. Буквально з усієї країни пішли СМС, дзвінки від моїх друзів, знайомих, нашої спортивної громади. Всі були в шоковому стані і не могли усвідомити, а хтось і повірити в те, що відбувається.

Хвилиною пізніше ми всією сім’єю дивилися на нашого президента, який повідомив про те, що наша країна зазнала військової агресії з боку росії. У цей момент я глянув в очі своїй дружині, своїм обом донькам, обійняв їх і сказав: “Україна встоїть та переможе!”

Початок волонтерської діяльності Елізбара бере відлік із дзвінка партнеру з пропозицією надати санаторій, що знаходиться в м. Моршин для проживання тим, хто втратив дах над головою, а це сім’ї з дітьми з Харкова, Чернігова, Київської області, Маріуполя, регіонів найбільш постраждалих від варварських бомбардувань. Далі був дзвінок іншому бізнес-партнеру та рішення створити на базі хабу у м. Хмельницькому гуманітарний склад.

“У цей момент спалахнула думка про створення на базі Благодійного фонду "Київщина футбольна", який я очолюю, гуманітарного штабу. До ініціативи миттєво долучилися мої спортивні друзі — Олег Ясинський, Влад Тіпанов, Олексій Драчов, Едуард Єропкін. Нині у нашому штабі вже 15 людей, і це не межа”.

За словами Елізбара, сьогодні вже активно здійснюються постачання гуманітарної допомоги санаторію “Київ-плюс” у Моршині, де знайшли прихисток 200 дітей з їхніми батьками. Відправляється допомога також у м. Хмельницький, Київську обл. Починає налагоджуватися контакт з Харковом та Черніговом.

“З волі Божої найактивніші люди, спортсмени або колишні спортсмени, дуже швидко знаходять спільну мову. Практика показує, що ми дуже швидко та якісно знаходимо рішення із найскладніших ситуацій. Я впевнений, що в основі таких рішень лежить саме спортивна складова”.

В санаторії проживають не тільки діти з батьками, але і літні люди, яким потрібен особливий догляд.

“Я щодня вдивляюся в їхні обличчя і приймаю їхнє горе, як своє, хоч і я разом з ними опинився в складному становищі. Найбільша трагедія — це беззахисність людей похилого віку. Адже їм потрібен не тільки особливий догляд, але й медичні ліки, за відсутності яких їм просто загрожує смерть”.

Допомогу Елізбару та його друзям також надають українці з Мексики та Домінікани.

“За це велика подяка Олегу Ясинському та його рідній сестрі Ніні Ясинській, яка проживає та працює в цих країнах. Ніна максимально швидко підняла всі свої зв’язки та контакти. Українці, що проживають у Мексиці та Домінікані, дуже близько сприйняли трагедію, що трапилася з їхньою Батьківщиною.”

“Зараз усі мої думки та сили спрямовані на нашу спільну ПЕРЕМОГУ над підступним та підлим ворогом. Впевнений, ми ще не раз зберемося нашою великою бадмінтонною родиною на улюблених турнірах. Слава Україні!”.

Кожен, хто бажає допомогти Фонду, можуть писати і звертатися до Елізбара у Facebook.

Якщо ви бажаєте допомогти героям даного матеріалу, нашим бійцям та волонтерам, напишіть Максиму Сидоренко та ми об'єднаємо наші зусилля.

Також, ви маєте змогу підтримати Територіальну оборону міста Черкаси, бійцям якої допомагає автор даного тексту.

Поширюйте даний матеріал, пишайтеся своїми захисниками, та борітеся, бо поборете!

Слава Україні!

Максим Сидоренко, Київ-Черкаси-Україна.