Перша Олімпіада незалежної України: тріумф і випробування Ліллегаммера-1994
1994 рік був непростим для України. Інфляція сягала 400%, велика частка населення була безробітною, а більшості тих, хто все ж мав роботу, зарплати не виплачували по пів року, або ж робили це "бартерами" – тими товарами, які виробляли підприємства. Тож для багатьох українців Олімпійські ігри у Ліллегаммері стали справжнім ковтком свіжого повітря.
Саме на цій Олімпіаді Україна вперше постала як незалежна держава. І хоча за два роки до цього, на літніх Іграх у Барселоні вже підіймався державний прапор та лунав гімн, все ж саме Ліллегаммер-1994 увійшов в історію як перша Олімпіада, на якій Україна виступала повноцінною, самостійною командою.
За рік до цього, у 1993-му, Міжнародний олімпійський комітет визнав Національний олімпійський комітет України. Українські спортсмени виходили на старти без гучних обіцянок і належної матеріальної підтримки, але з усвідомленням того, що представляють державу, яка лише починала свій шлях на світовій арені.
Спортсмени виживали переважно за рахунок спонсорів або бізнесменів-меценатів. Практично наполовину підготовку олімпійської збірної профінансували представники канадської та американської діаспор, тож багато у чому саме завдяки їм Україна вирушила до норвезького Ліллегаммера з делегацією у 37 спортсменів, які змагалися в 10 видах спорту: біатлоні, бобслеї, ковзанярському спорті, гірських лижах, лижному двоборстві, лижних перегонах, стрибках із трампліна, фрістайлі, санному спорті та фігурному катанні.
Проблеми з екіпіруванням
Українська команда банально не була забезпечена інвентарем. Лижники та двоборці не мали якісних лиж і змащення, біатлоністам на додачу до цього бракувало набоїв і сучасних на той час гвинтівок. Ба більше, проблеми виникали навіть з рукавицями та теплими штанами, без яких було неможливо знаходитись на відкритому повітрі під час страшенних морозів, що лютували в Ліллегаммері під час проведення Ігор.
Зате фінансової мотивації не бракувало, хоч і вона була в десятки разів меншою. Якщо зараз призові від держави за золоту нагороду Олімпійських ігор складають 125 тисяч доларів, то в Ліллегаммері-1994 медаль вищого ґатунку оцінювалася у 15000 умовних одиниць американської валюти. І хоча сьогодні ця сума може здатися досить невеликою, тоді за ці гроші цілком можна було придбати одразу декілька квартир.
Срібна медаль оцінювалася у 7000, а бронзова в 3000 доларів. Тож навіть тоді, в умовах суцільного безгрошів'я, преміальні олімпійським призерам від держави були доволі щедрими, для абсолютної більшості спортсменів це був шанс кардинально змінити своє життя на краще.
Дизайн форми української команди виглядав доволі просто й небагато, помітно поступаючись екіпіруванню провідних збірних. Та, попри це, наявність національних кольорів та державного герба тішила око українського вболівальника.
Фіаско прапороносця-зрадника
На відкритті Олімпіади прапороносцем був Віктор Петренко – олімпійський чемпіон Альбервіля-1992 в одиночному фігурному катанні. Його золота медаль у складі Об'єднаної команди стала останньою "радянською" перемогою українця на зимових Іграх, і саме від нього чекали першої олімпійської звитяги незалежної України.
Петренко, якому тоді було 24 роки, лідирував після короткої програми й до останнього претендував на бронзу, однак у підсумку посів лише прикре четверте місце. І хоча тоді українці були засмучені цією невдачею, зараз, крізь призму 30-річчя та позиції Петренка стосовно війни, цю сторінку історії українського спорту багато хто сприймає вже інакше. Відкрита підтримка російської агресії проти України суттєво змінила суспільне ставлення до його постаті.
У цьому контексті 4 місце Петренка в Ліллегаммері сприймається вже не як втрачений шанс для молодої держави, а як символічна межа між радянським спортивним минулим і новою українською олімпійською історією, яку згодом писали зовсім інші імена – ті, чиї перемоги та позиція залишилися в унісон із країною навіть у найтяжчі часи.
Історична бронза Цербе
Яскравим гарним прикладом патріотичного олімпійця є біатлоністка Валентина Цербе – саме вона здобула для України історичну першу нагороду на Олімпійських іграх за часів незалежності. Причому її медаль у спринтерській гонці була справжнім дивом, адже для того, аби ця звитяга сталася, склалися в пазл неймовірна кількість факторів.
Зараз у це складно повірити, але Валентина Цербе змагалася на чужих лижах – їх їй позичила на той час перспективна юніорка Ніна Лемеш. На відборі в Карпатах Цербе навіть не мала власних чобіт. До того ж вона готувалася без особистого тренера, перекладача й масажиста.
"Мені приємно, що ця нагорода перша в історії. Коли я бігла ту гонку, у нас було -18. Одна-єдина пара лиж належала Ніні Лемеш, однак ці лижі були для температури -5. Тому, можна сказати, що вони мені не надто допомагали, але інших я не мала", – розповідала пані Валентина автору цих рядків.
Цікаво, що Валентина Цербе взагалі не повинна була бігти ту спринтерську гонку. Тренери планували залучити її лише на естафету, проте допоміг збіг обставин. Під час контрольного тренування на швидкість інша біатлоністка Олена Петрова, яка через чотири роки стане срібною призеркою Ігор-1998 у Нагано, наплутала проходження кіл, через що була дискваліфікована.
У спринті Цербе виступала в першій стартовій групі й змогла закрити всі 10 мішеней. Коли вона бігла фінішне коло, було незрозуміло, що вона претендує на високі місця, оскільки її результат був орієнтиром для інших. Тренери навіть радили їй берегти сили на заключних метрах дистанції, оскільки покладали надії передусім на естафету.
"Коли я відстрілялася "чисто" й вирушила на останнє коло, тренер із Сум говорив: "Валя, молодець. Все, далі йди пішки, бережи сили". Проте в мене з'явилася віра в те, що можу виграти медаль, і я спробувала скористатися цим шансом", – згадувала Цербе.
Якщо українка змогла відпрацювати ідеально на вогневих рубежах, то фаворити один за одним вирушали на штрафні кола, що дозволило їй все ж вписати своє ім'я в історію. При цьому Цербе відділили від золота лише 1,2 секунди, а від срібла взагалі якась мить – одна десята.
Та все ж тієї медалі могло й не бути: казахстанська спортсменка Інна Шешкіл, яка залишила незакритими дві мішені на стрільбі стоячи, мала вигравати золоту медаль, однак не розібралася з маршрутом траси й у фінішному створі повернула не туди, втративши дорогоцінні секунди – в підсумку вона стала четвертою.
Оскільки вся українська делегація тоді підтримувала фігуристів, з якими були передусім пов'язані медальні сподівання, на церемонії нагородження мало хто міг розділити з Цербе той сенсаційний тріумф. Також легендарна спортсменка пригадує, що під час пресконференції вона відповідала на запитання журналістів українською, чим здивувала срібну призерку, білоруску Світлану Парамигіну – та подумала, що Валентина не хоче, щоб "братня" біатлоністка її розуміла.
Після початку повномасштабного воєнного вторгнення Росії Цербе залишилась у рідних Прилуках і активно зайнялася волонтерством, а її чоловік захищає нашу державу у складі Збройних сил України.
Злощасний нефарт Дольного
Дуже прикра ситуація склалася за три дні до медалі Валентини Цербе під час чоловічої індивідуальної гонки. 34-річний український біатлоніст Тарас Дольний перед останнім вогневим рубежем претендував на друге місце, маючи в пасиві лише один промах.
Однак через вищезгадані морози механічна установка, по якій він працював під час четвертої стрільби, замерзла, через що дві мішені не закрилися попри влучні постріли українця – це було чітко видно, адже його даний епізод транслювався крупним планом.
Дві хвилини штрафу відкинули Дольного з потенційного другого на підсумкове 12 місце. При цьому українська команда навіть не подала апеляцію, яку арбітри цілком могли б задовольнити, оскільки для цього потрібно було внести грошовий внесок у розмірі 500 доларів, які б повернули у випадку позитивного рішення.
На жаль, на те, аби відстояти права нашого спортсмена, банально не знайшлося грошей...
Звитяга Оксани Баюл
Головною героїнею Олімпійських ігор 1994 судилося стати 16-річній фігуристці Оксані Баюл, яка, попри юний вік, встигла пережити величезні проблеми на своєму шляху. Коли Оксані було лише кілька років, батько пішов з родини. У 13 років від раку померла мама, а ще через місяць не стало бабусі. Баюл могла опинитися в дитячому будинку, проте опікунство над нею взяла тренерка Галина Змієвська.
Хоча Оксана їхала до Ліллегаммера у статусі чинної чемпіонки світу, головною фавориткою все ж вважалася американка Ненсі Керріган. Боротьба за медалі почалася ще до початку Ігор: партнерка Керріган по команді Тоня Гардінг організувала напад на суперницю. Прихильник Гардінг перебив Керріган ногу залізним прутом, однак завдяки лікарям Ненсі вдалося одужати до змагань. Гардінг також змогла взяти участь в іграх завдяки адвокатам.
На старті олімпійського турніру Баюл продемонструвала одну з найкращих коротких програм в історії олімпійського фігурного катання – "Чорний лебідь" на музику Чайковського. Однак у фігурному катанні все вирішують оцінки суддів, які поставили вищі бали Ненсі Керріган, внаслідок чого українка поступалася американці перед довільною програмою.
На тренуванні перед довільною програмою Оксана зіштовхнулася на льоду з представницею Німеччини Танею Шевченко. Обидві фігуристки в той момент рухалися спиною вперед, тож не помітили одна одну. Лезо ковзана німкені на кілька сантиметрів ушкодило окістя Оксани. Вона зазнала сильного больового шоку й не змогла самостійно підвестися, а під час падіння ще й серйозно вдарилася куприком.
Інша німецька спортсменка Катаріна Вітт відтягла Оксану до бортика, де німецький лікар негайно надав допомогу та зробив кілька ін'єкцій. Українській фігуристці наклали шви, і вже за два дні, після застосування знеболювальних препаратів, вона, попри біль, проявила характер і все ж вийшла на лід із завершальною довільною програмою.
Баюл упевнено виконала всі заплановані елементи й уже готувалася завершити виступ потрійним стрибком, коли крізь гул трибун почула вигуки Галини Змієвської. Відчуваючи, що українка все ще поступається американській суперниці, тренерка кричала: "Потрібна комбінація!". За якихось 15 секунд до фіналу Баюл на ходу змінила програму й під останню ноту музики виконала каскад: подвійний аксель – подвійний тулуп.
Після прокату Оксану накрив нервовий зрив. Четверо з дев'яти суддів віддали перевагу Керріган, ще четверо – Баюл. Вирішальним став голос німецького арбітра, колишнього чемпіона світу Яна Гоффманна, який поставив Оксані вищі оцінки за артистизм, і саме цим вивів її на перше місце.
"Я почала плакати одразу після того, як завершила програму. На той момент мені неважливо було, яке місце я посяду. Найважливішим для мене було те, що я вистояла до кінця", – згадувала згодом Баюл в інтерв'ю Суспільному про день, який зробив її першою в історії України олімпійською чемпіонкою.
Пошуки гімну й перевернутий догори дриґом прапор
На церемонії нагородження підняття українського прапора довелося чекати близько 45 хвилин. Виявилося, що організатори не мали запису гімну України, адже перемога українських спортсменів була непередбачуваною. Їм запропонували замінити його на гімн СРСР або навіть Росії, проте українська делегація категорично відмовилася.
Керівниця делегації фігуристів, Людмила Михайловська, мала в готелі касету з українським гімном і кинулася за нею. Врешті-решт того дня вперше на Олімпійських іграх пролунала українська державна музика, хоча прапор, на жаль, організатори підняли догори дриґом.
Тодішній президент НОК України Валерій Борзов розповів "Чемпіону". що особисто наполіг і доклав усіх зусиль, аби державний гімн пролунав на честь перемоги Баюл.
"Мене запитують: шановний пане президенте, а це буде велика різниця між українським та російським гімном? А я тоді був міністром спорту України. Я сказав Михайловській, що якщо ми проморгаємо, то я повернуся в Україну вже не міністром. І не президентом НОКу. А вона жінка шустра, каже: "Зараз, у мене в селищі є касета". Всі чекали нагородження, бо я сказав: ні, табу, щоб ніякого іншого гімну, окрім українського, не вмикали! Я ніколи такого не бачив, щоб протягом 40-50 хвилин в етері показували п'ядестал, глядачів, все інше...", – зазначив Борзов.
Після цього випадку Баюл завжди ставила принципову умову: будь-які офіційні заходи з її участю мали проходити за наявності національних атрибутів. І на всіх її майстер-класах урочисто підіймався "синьо-жовтий" прапор під звуки українського гімну.
На жаль, після цього тріумфу труднощі на життєвому шляху Оксани Баюл не закінчилися: після переїзду до США й мільйонних рекламних контрактів їй не підкорився тягар слави, що вилилось в алкоголізм, важке розлучення та навіть відмову від українського громадянства й судові позови до держави Україна.
Однак у найважливіший момент, під час повномасштабного вторгнення Росії, Баюл відкрито підтримала свою Батьківщину, засудила агресора та навіть допомагала вищезгаданому чоловікові-військовому Валентини Цербе – Анатолію Несіну.
***
З Ліллегаммера-1994 українські спортсмени привезли дві медалі. Попри всі випробування, ті Ігри назавжди залишилися символом народження українського олімпійського духу. Саме тоді скромна делегація, яка мала проблеми з інвентарем та надзвичайно обмежені ресурси, довела: незалежна Україна здатна підійматися на вершину, перемагати й творити історію, а справжній патріотизм проявляється не на п'єдесталі, а в підтримці рідної країни у найскрутніші часи.
