Гилка, макогон, або Як українці причетні до створення бейсболу
Загальноприйнята думка, що бейсбол (сучасна гра) винайшли американці. Ця версія навіть не піддається сумніву. Однак, я б все ж таки переосмислив це й засумнівався!
Отже, якщо коротко про логічний давній ланцюг українського варіанту гри бейсбол, то він має такий вигляд: гилка – макогон – бейсбол. Пояснюю ось цю тріаду. В історії давніх українців була (направду ми в дитинстві також грали у цю гру) гра гилка.
Ну дуже схожа на сучасний бейсбол. Далі макогон (він дуже-дуже схожий на сучасну бейсбольну биту) – це переважно дерев'яний інструмент на кухні для розтирання маку та інших цілей. І нарешті сам бейсбол – є така версія, що його започаткували саме українці в США. Як це сталося? Версія заслуговує на сценарій у Голлівудському фільмі. Бо у цій історії є ще й московити.
Ось вона смачна українська версія щодо походження бейсболу: "Але, коли Москва влазить уже в суто українські винаходи, я не можу далі мовчати. Бо бейсбол завжди, був, є і буде український винахід. Доказати цю істину з наукового боку – цілком легко. Візьмім головний струмент цієї вині американської, спортової гри".
Що таке та бита, якою гравець ударяє м'яч? – Це ж найправильніший, найзвичайніший у світі макогін. А те що макогін український винахід, цього доказувати хіба не треба. З макогоном ми історично зростали, макогоном виховувалися, макогоном користувалися в усіх життєвих становищах. Макогін удержував патріархальний устрій нашої родини й т. д. і т. д.
Наша література, народна поезія, пісня, сповнені описів макогона ("...він повернув макогін грубшим кінцем і...", "...а він її макогоном..."). Від макогона повелася в нас багатюще словництво-назовництво (мак гонити-терти, лизати макогін, потягнути когось макогоном, Макогоненко, Мак'Огон і т. п.).
Окрім наукового методу є ще й історичний варіант: "Тепер – з історичного боку, чи – як фальшивники бейсболу кажуть – збоку історичного матеріалізму. Справа з самим винаходом бейсболу малася так: Жив собі в Америці один з перших українських емігрантів. Мав він жінку, мав важкий "джаб" у "майні" й, само собою, макогін".
Як ваш дядько жив з жінкою, того історія не подає, натомість з нижче наведеного випадку можна догадуватись, що жінка його була цокотуха. А з випадком тим було так: Одної днини дядько пізно прийшов з праці й ще з-за порога гукнув:
– Давай їсти, жінко, бо голодний, як пес!
Але ніхто не відповідав. Жінки не було. Чоловік кинувся до горшків, але й там нічого не було. Горшки були порожні, як його шлунок Піч – холодна. Звичайно, для дядька це було занадто. Він закляв, захопив макогін – і вибіг з хати. Жінка могла бути тільки в кума. Туди наш дядько спрямував свої важкі кроки. Кум, що сидів при вікні, замітив небезпеку в час. Гукнув:
– Тікайте, кумо – ваш старий з макогоном суне!
Втікати дверима не було часу, їх уже окупував чоловік. Лишилося тільки вікно – й тудою чкурнула його жінка. Почалася погоня. Але дядько був старий, ще й утомлений, а жінка молода. Бачить дядько, що не наздогнати йому клятої жінки – макогоном за нею кидає. Але й це не помагає.
Тоді дядько згадав тічку, в яку пастухом ще в краю грав, вхопив камінь, підкинув у гору й макогоном по ньому – лусь! Камінь ранено бренькнув – замалим жінку в руку не попав. Дядько вхопив другий камінь, третій. А тут народу назбігалося! Регочуть, свищуть, в долоні плещуть "браво", гукають.
А був там випадково пращур нинішнього менеджера "Янкіз". Він дивився на несамовиту гонитву, з обстрілом, але не розумів, у чому річ.
– Що це таке? – спитав він у людей.
– Говм-ран! Говм-ран (втеча додому)! – відповіли хором глядачі.
В тому менті сталося несподіване. Якийсь джентльмен не міг дивитися на бомбардування безборонної жінки, вискочив з гурту й хап! – зловив вдарений макогоном камінь. А люди: "Браво!!!" Від такого наш дядько збаранів. Тоді голос забрав пращур менажера Стенґеме:
– Діти! – сказав він. – З того, що я тут бачив, можна зробити прекрасний бізнес, тобто гру.
Після того він спитав дядька, як до його змагань з жінкою дійшло, а взнавши, закликав його до ресторану й зафундував добрий обід. За деякий час після цієї події в Америці почали грати в "бейсбол". Стенґелі, Ді Маджіо й Рабінсони роблять на ньому мільйонові інтереси. А український винахідник цієї гри заробив всього... один обід".
Отакої!!! Ось це версія! Вражає?!
Сучасний бейсбол в Україні
У часопису Ukrainian Weekly (1988, №35) я натрапив на надзвичайно цікаву світлину й статтю про початки бейсболу в Україні (тоді УРСР). Мою увагу привернув підпис під фото – Peter Fedynsk.
Пана Петра Фединського я знаю вже не один рік. Нас поєднала спільна олімпійська ідея. Він активіст руху боротьби за вільний український спорт за часів окупації СРСР України, а я, як дослідник історії українського спортивного та олімпійського руху.
Тому я одразу звернувся до пана Петра за додатковою інформацією щодо цієї світлини. На фото була перша міжнародна гра збірної України з бейсболу. Вона відбулась 17 серпня 1987 року у Києві. То ж я не гаючи ні хвилини почав чергову історичну розвідку.
І мені пощастило! Це дивовижно, адже пан Петро був свідком цих подій та сам світлив гру. Ось направду диво або ж магія!
На моє прохання поділитись спогадами та фото, пан Петро залюбки переслав мені чисельні рідкісні й унікальні матеріали. Фантастика, бо з однієї фотографії народилася ціла історія!
Я приведу, уривки його спогадів:
"У прикріпленні є фотографії, які я зняв у Києві в 1987 р. матчу української команди проти нікараґуанської. Перше фото я вислав до Пантеону слави бейсболу в Куперставні, штат Нью-Йорк (Baseball Hall of Fame in Cooperstown, NY) та колишньому комісару вищої професійної ліґи бейсболу Пітеру Юбероту. Останнє фото це я біля входу до стадіону Динамо.
В окремому листі пересилаю також копію кореспонденції з Пантеоном і Юберотом разом з описом матчу та перекладом статті, яка появилась у "Спортивній газеті". Музей віддячився подарунком довічного членства, а Юберот підписав ручку і м’яч з його автографом. М’яч був виготовлений для чемпіонату професійного бейсболу (World Series) 1987 року".
У 1987 році я працював ґідом на виставці "Інформатика в житті США" влаштованій Інформаційним агенством США. Тренер української команди, Віктор П’яних, попросив зіграти з ґідами матч, на що ми погодились, хоч майже ніхто з нас ніколи не грав так званий "hard ball", тобто твердим м’ячем, який подається щосили кидком через плече з різними оборотами, які міняють арку польоту м’яча вверх, вниз, наліво, направо, швидше, повільніше, і навіть крутіше, аби перехитрити супротивника.
Більшість звичайних американців грають "softball". М’яч значно більший і м'якший і подається повільніше з рівня пояса. Його політ є проста і повільна арка. Українці нас добряче побили, але нам вдалося все-таки загнати кілька очок. Дехто з нас привіз був з собою бейсбольну рукавицю, що її в Союзі звали ловушкою. П’яних попросив мене чи я б свою не подарував команді. Я погодився, але попросив в замін форму.
Він тут же казав одному гравцеві, "Роздягайся!", що було серед поля незручно. Я зрозумів, що і форми бракували, то просто подарував ловушку і купив собі нову коли повернувся в США. У 1988-му П’яних приїхав з хлопцями на турне в Америку і я був на стадіоні у Вашингтоні, коли вони зіграли товариський матч проти збірної Університету ім. Джорджа Вашинґтона. Він попросив мене чи не міг би я придбати йому двомовну візитку, що я і зробив.
Її оформила знайома художниця Іся Пришляк з Гартфорду, штат Коннектикат. У 1989 р. я працював на іншій виставці в СРСР і вислав картки П’яниху з Вільнюсу. Чи він їх отримав – не знаю. Було б цікаво довідатись. Часи були такі, що влада ускладнювала громадянам зв’язок з іноземцями. Оскільки я пам’ятаю, П’яних був росіянином, який мешкав у Києві. Він мені нарікав, що Москва забирала йому найкращих гравців. Здається, що він був відставним полковником збройних сил.
В окремому імейлі пересилаю статтю з української англомовної газети "Ukrainian Weekly", що її написав Василь Тарасько, мешканець штату Нью-Йорк, який багато років плекав бейсбол у дитячих будинках України... Він робив дуже благородне діло".
Направду пан Петро, пан Василь й багато інших активістів робили й роблять благородну справу не лише для розвитку українського бейсболу, а й для процвітання України!
Є ще одна цікавинка про роль українців у бейсболі США. Це гравці та митці. Якщо гравців, суддів вшанованих бейсболістів з українським корінням чимало (Майк Треш, Том Треш, Гаррі Фанок, Ендрю Семінік, Едвард Варго, Девід Боске), то про митців ми чули й знаємо не багато. Зустрічайте маловідомий в Україні, але знаний у США художник Стів Слобожин-Тавнер.
Він ще замолоду захопився бейсболом, успішно грав в університеті й мав всі надії та перспективи бути найкращим гравцем. Але трапилася біда. Він отримав травму й довелось завершити кар’єру. Знайомо так? Водночас Стів не полишив улюблену гру. Він написав унікальну картину, яка зайняла особливе місце у Залі Слави бейсболу у США. Назва полотна "Золота ера бейсболу".
Тож вірити чи ні у версію, що українці винайшли бейсбол у США це вже справа індивідуальна. Важливо те, що українці мають давні традиції народних ігор, тіловиховання та спорту!
