У шторм із Манкіним. Спогади про легендарного українського яхтсмена
Фінн і дельфін
Лігурійське море кишіло піратами. Багато століть тому, звичайно. Тож перед виходом із Валентином Манкіним на водні простори у Ліворно я не хвилювався. До того ж самі розумієте, єдиний у світі спортсмен, який вигравав Олімпіаду в трьох різних класах яхт, усі хвилі, течії та вітри знав напам'ять. Напередодні на балконі його скромної квартири в Ліворно Манкін, який уже працював тренером збірної Італії, навіть не оповідав, а живописав, як перемагав колись на найбільших регатах.
"Перед останньою, шостою гонкою на Олімпіаді в Мехіко я вже забезпечив собі золоту медаль і міг у море не виходити, – з палаючими очима розповідав Валентин. – Але, природно, у гонку пішов. Усі яхти зібралися в тому місці, де очікувався великий захід вітру з моря. Я ж попрямував у протилежний бік, і вітер у тому місці, де опинився мій "Фінн", зробив ніби невеликий вдих. Цього було достатньо, щоб я пішов у відрив від усього флоту на сотні метрів. І тут у простір між мною і всіма іншими вторглася величезна зграя дельфінів. Сотні їх злітали в повітря і йшли за моєю яхтою. Іноді дельфіни підходили так близько, що я бачив: вони посміхаються.
Крижана вода Київського моря
Були й інші спогади. Провесною 1967 року, коли на Київському морі ще плавали крижини, на "Фінні" Манкіна під час тренування зламалося кермо, яхта втратила управління і перекинулася. Море було в серпанку, і ніхто на березі не бачив, що сталося. Пів години пробув Валентин у крижаній воді, доки не дотягнув брасом до берега. Коли впав на прибережний пісок, то побачив на обмороженому тілі чорно-сині плями. "Потонути я не міг – море своє..." – пояснював усім потім.
Оманливий штиль
З ранку в день літнього сонцестояння 1998 року ми сиділи з Манкіним на терасі ліворнського яхт-клубу і дивилися на море. Цілковитий штиль, вода, як дзеркало, небо неможливо блакитного кольору – таке, як стверджують знавці, буває тільки в Італії.
– Схоже, контрольні перегони через безвітря доведеться перенести? – запитально дивлюсь на Манкіна.
– Все гаразд, години через дві буде гарний вітер із моря.
– Звідки ви знаєте?
– У Києві вранці завжди підходив до вікна та спостерігав за тим, куди йдуть білі клуби із труб ТЕЦ. А зараз дивлюся на стан моря, на серпанки, прапорці. Незабаром почне прогріватися берег, але вода, як і раніше, буде холодною. Невеликий вітерець над сушею, зігріваючись, прямує вгору, і в небі зберуться купчасті хмари, що підуть у море. У той самий час над берегом виникне розріджений простір, куди й задує вітер із моря. Пориви сьогодні будуть міцними, хвилі сердитими.
Все розвивалося точно за сценарієм Манкіна. Ще до полудня з моря потягло. Та як! Катер тренера збірної Італії, в який, окрім мене, сів ще й друг Манкіна, фехтувальник Віктор Сідяк, що працював у Ліворно, жбурляло хвилями, як сірникову коробку. Спочатку я увагу на це не звертав – приголомшила картина живого відкритого моря. Круті вигини смарагдових хвиль зі "сніговими" баранчиками на вершинах, розсип теплих бризок в обличчя, біла "дорога", що піниться за кормою катера, зелена стіна гір на березі. Вибачте вже за поросяче захоплення, але саме так все й було. Плюс найсмачніший солоний вітер в обличчя. І сонце, сонце, сонце! Скрізь!
На вируючій іскристій воді, на різнокольорових вітрилах яхт, що летіли по хвилях, на ватяних білосніжних хмарах, на нікельованих ручках катера, на засмаглих обличчях друзів, що сиділи в човні. Зізнаюся, в якийсь момент захотілося встати, вдихнути на повні груди, а потім на все Лігурійське море заголосити: О, соле, о соле міо! Слів великої пісні я не знав, але не сумнівався: за такого антуражу вони самі спадуть на думку.
Ліворно. Манкін та Сидяк у яхт-клубі
Із вокалом вирішив таки зачекати. На шиї висів фотоапарат, і треба було ловити мить. Цим, трохи прийшовши до тями після лігурійського екстазу, і зайнявся. Знімання було непростим. Катер то здіймався на вершини хвиль, то провалювався в долини між водними пагорбами та в нескінченній балаканці ніяк не вдавалося навести на фокус. Але муки творчості були недовгими – дуже скоро почалися зовсім інші...
Морська хвороба
Поганий стан обрушився на мене з міццю цунамі, яке миттєво винищило всі мої захоплення. За лічені секунди морський рай перетворився на пекло – моторошна нудота, сильне запаморочення, в очах великі темні плями. Спочатку ще намагався якось триматися – дуже ніяково було в компанії міцних мужиків скаржитися на морську хворобу. Але з кожною хвилею мені ставало дедалі гірше, а хвиль було не злічити. Про "Соле міо" забув геть.
Жахливо захотілося зараз же всього позбутися і шпурнути свій Canon подалі за борт. повітря мені не вистачало. Щоб глибоко вдихнути, мало не порвав на грудях. сорочку – ніби це вона у всьому винна.
Гамму почуттів товаришам по водній прогулянці вирішив не описувати.
– Валентин, захитало, – винно витріщився я в очі морського вовка. Незручно було й тому, що Манкін проводив важливу відбірну гонку своїх італійців перед якоюсь великою регатою. Але, повірте, сил терпіти бовтанку в мене вже не було.
Не вимовляючи жодного слова, Валентин різко повернув штурвал, і катер, описавши морем дугу, помчав нас у протилежний від вітрильної дистанції бік. Хвилин через десять ніс моторки плавно встромився в піщане дно якоїсь нескінченної коси.
– Виходьте! – скомандував Манкін мені й чомусь Сидяку, який ознаки морської хвороби аж ніяк не виявляв. – Заберу після перегонів.
До речі, Сидяк почав займатися фехтуванням у Львові. Багато років виступав на всесоюзних турнірах за Україну, а 1968-го на Олімпіаді в Мехіко у складі збірної тоталітарної країни СРСР виграв командне золото шаблістів, представляючи Львів.
Але повернемось на лігурійські простори. Вибратися з катера допоміг Віктор. Сам я не міг – хитало навіть у човні, що застиг на березі.
Катер Манкіна знову бадьоро застрибав хвилями, а мені кроки давалися важко – ступав по піску, як п'яний. Віктор порадив скупатися, і я плюхнувся у хвилю. Стало трохи легше, але й після водної процедури йти берегом без зигзагів не міг. Підтримувати розмову Сидяка, який намагався заговорити мене – теж. Загалом повний репортерський провал. Я виявився слабким і згоряв від сорому.
А Сидяка хитавиця, схоже, не взяла. Я ще подумав: Манкін дав мені гарного охоронця. Навіть без шаблі, якою Віктор добував золото на чотирьох Олімпіадах поспіль. Вусатий, веселий, спритний і сильний він нагадував д'Артаньяна, якого, до речі, у дитинстві дуже хотів бути схожий. Можна було не сумніватися, що з таким товаришем на Лігурійському морі не пропадеш. Піратів точно не злякається.
Уламок клинка
1972 року в Мюнхені Сидяк першим в історії з радянських шаблістів переміг в особистому олімпійському турнірі. На старті командного змагання в бою з італійцем Мікеле Маффеї шабля розпорола захисну маску Віктора, і уламок клинка глибоко увійшов у око. Німецькі лікарі наполягали на операції – уві сні не могли уявити, що Сидяк продовжить битися. Перед фіналом уже радянські лікарі, боячись відповідальності, вимагали від Віктора розписки. На уколах, з пов'язкою на оці Сидяк бився у найважливіших боях. Якби не суддя, бути ще одному золоту. Срібло, про яке багато хто тільки мріє, його відверто засмутило.
Цю та купу інших історій Віктор розповідав, сівши на прилизаний морем сірий валун розміром у баскетбольний м'яч. Говорив зі спокійною, іноді іронічною посмішкою в мушкетерські вуса, що колихнувся на вітрі, і якоюсь гілочкою малював на піску смішні фігурки – мені здавалося, чоловічків із шаблями. Бас прибою, гулкі пориви вітру, істеричні крики чайок створювали гучний хор, і Вікторові, щоб донести до мене свої історії, доводилося часом кричати. Мені ж, як і раніше, було недобре. І соромно. Чудово розумів: у порівнянні з тим, що терпів у боях Віктор, моє нездужання – це так, нежить. Але після кожної його розповіді відчував: стаю трішки сильнішою – морально точно.
Дві з половиною години на лігурійській косі, дякую Сидякові, пролетіли швидше, ніж я очікував. Манкін повернувся за нами просочений сонцем і сіллю, засмага на його обвітреному обличчі ще більше контрастувала з сивиною у скронях. Дорогу назад до яхт-клубу я переніс стійко – згадував про бої Віктора. А той у човні раптом замовк.
Розлучаючись на березі з моїм "охоронцем", хотів міцно потиснути йому руку. Але, на мою думку, вийшло якось мляво – морська хвороба сил не додає. Потиск рук Віктора теж виявився не дуже бравим. До того ж погляд був якийсь згаслий, блукаючий. Може, теж захитало? Але вирішив не питати. Пам'ятаю, сказав йому, що треба обов'язково зустрітися, зробити велике інтерв'ю. Віктор схвально, але не дуже енергійно закивав головою. Жаль, у Ліворно ми більше не перетнулися.
Ліворно. Манкін та Сидяк на базарі
Визнання Манкіна
Мене хитало цілий вечір, потім гойдало вночі на готельному ліжку. Злегка бовтало навіть наступного дня, коли йшов додому до Валентина. До обіду його дружина приготувала наваристий український борщ, білу картоплю пюре, найніжніші курячі котлетки. Запивали червоним "Vino da Tavola". У мандрівці домашня, по суті, київська їжа справила на мене майже таке ж враження, як краси Лігурійського моря.
Потім знову вмостилися з Манкіним на балконі. Задавав в інтерв'ю безліч запитань, але те, що найбільше хвилювало, припасувало наостанок. Відчуваючи деяку незручність, наприкінці запитав:
"Скажіть чесно, у вас буває морська хвороба?" Валентин майже без паузи видав: "Ніколи! У мене інша недуга – я просто хворий на море". Потім трохи посміхнувся: "Так в інтерв'ю і напишете. Це – красиво". Через кілька секунд, опустивши долоню на моє плече, видихнув: "Насправді заколисує всіх. Мене теж".
Зізнатися, такого від великого яхтсмена, можна сказати, короля хвиль не чекав. Прочитавши здивування на моєму обличчі, Валентин підтвердив: "Так-так, ще як заколисує". І тут же додав: "Але в гонці забуваєш про все на світі".
Фото Юхима Шаїнського