У шторм із Манкіним. Спогади про легендарного українського яхтсмена
Фін і дельфін
Лігурійське море кишіло піратами. Багато століть тому, звичайно. Тож перед виходом із Валентином Манкіним на водні простори у Ліворно я не хвилювався. До того ж самі розумієте, єдиний у світі спортсмен, який вигравав Олімпіаду в трьох різних класах яхт, усі хвилі, течії та вітри знав напам'ять. Напередодні на балконі його скромної квартири в Ліворно Манкін, який уже працював тренером збірної Італії, навіть не оповідав, а живописав, як перемагав колись на найбільших регатах.
"Перед останньою, шостою гонкою на Олімпіаді в Мехіко я вже забезпечив собі золоту медаль і міг у море не виходити, – з палаючими очима розповідав Валентин. – Але, природно, у гонку пішов. Усі яхти зібралися в тому місці, де очікувався великий захід. вітру з моря. "Фінн", зробив би невеликий вдих. Цього було достатньо, щоб я пішов у відрив від усього флоту на сотні метрів. Іноді дельфіни підходили так близько, що я бачив: вони посміхаються.
Крижана вода Київського моря
Були й інші спогади. Провесною 1967 року, коли на Київському морі ще плавали крижини, на "Фінні" Манкіна під час тренування зламалося кермо, яхта втратила управління і перекинулася. Море було в серпанку, і ніхто на березі не бачив, що сталося. Пів години пробув Валентин у крижаній воді, доки не дотягнув брасом до берега. Коли впав на прибережний пісок, то побачив на обмороженому тілі чорно-сині плями. "Потонути я не міг – море своє..." - пояснював усім потім.
Оманливий штиль
З ранку в день літнього сонцестояння 1998 року ми сиділи з Манкіним на терасі ліворнського яхт-клубу і дивилися на море. Цілковитий штиль, вода, як дзеркало, небо неможливо блакитного кольору – таке, як стверджують знавці, буває тільки в Італії.
– Схоже, контрольні перегони через безвітря доведеться перенести? – запитально дивлюсь на Манкіна.
– Все гаразд, години через дві буде гарний вітер із моря.
– Звідки ви знаєте?
– У Києві вранці завжди підходив до вікна та спостерігав за тим, куди йдуть білі клуби із труб ТЕЦ. А зараз дивлюся на стан моря, на серпанки, прапорці. Незабаром почне прогріватися берег, але вода, як і раніше, буде холодною. Невеликий вітерець над сушею, зігріваючись, прямує вгору, і в небі зберуться купчасті хмари, що підуть у море. У той самий час над берегом виникне розріджений простір, куди й задує вітер із моря. Пориви сьогодні будуть міцними, хвилі сердитими.
Все розвивалося точно за сценарієм Манкіна. Ще до полудня з моря потягнуло. Та як! на це не звертав – приголомшила картина живого відкритого моря. зі «сніговими» баранчиками на вершинах, розсип теплих бризок в обличчя, піниться біла "дорога" за кормою катера, зелена стіна гір на березі. сонце, сонце, сонце!
На вируючій іскристій воді, на різнокольорових вітрилах яхт, що летіли по хвилях, на ватних білосніжних хмарах, на нікельованих ручках катера, на засмаглих обличчях друзів, що сиділи в човні. Лігурійське море заголосити: "О, соле, о солі міо!" Слів великої пісні я не знав, але не сумнівався: при такому антуражі вони самі спадуть на думку.
Із вокалом вирішив таки погодити. На шиї висів фотоапарат, і треба було ловити мить. Цим, трохи прийшовши до тями після лігурійського екстазу, і зайнявся. Знімання було непростим. Катер то здіймався на вершини хвиль, то провалювався в долини між водними пагорбами та в нескінченній балаканці ніяк не вдавалося навести на фокус. Але муки творчості були недовгими – дуже скоро почалися зовсім інші...
Ливорно. Манкін та Сидяк у яхт-клубі
Морська хвороба
Поганий стан завалився на мене з міццю цунамі, яке миттєво винищило всі мої захоплення. міцних мужиків скаржитися на морську хворобу. хвилею мені ставало все гірше, а хвиль було не злічити. Про "Соле міо" забув геть.
Жахливо захотілося зараз же всього позбутися і шпурнути свій Canon подалі за борт. повітря мені не вистачало. Щоб глибоко вдихнути, мало не порвав на грудях. сорочку – ніби це вона у всьому винна.
Гамму почуттів товаришам по водній прогулянці вирішив не описувати.
- Валентин, захитало, – винно витріщився я в очі морського вовка. Незручно було й тому, що Манкін проводив важливу відбірну гонку своїх італійців перед якоюсь великою регатою. Але, повірте, сил терпіти балаканину в мене вже не було.
Не вимовляючи жодного слова, Валентин різко повернув штурвал, і катер, описавши морем дугу, помчав нас у протилежний від вітрильної дистанції бік. Хвилин через десять ніс моторки плавно встромився в піщане дно якоїсь нескінченної коси.
- Виходьте! - Скомандував Манкін мені і чомусь Сидяку, який ознаки морської хвороби аж ніяк не виявляв. – Заберу після перегонів.
До речі, Сидяк почав займатися фехтуванням у Львові. Багато років виступав на всесоюзних турнірах за Україну, а 1968-го на Олімпіаді в Мехіко у складі збірної тоталітарної країни СРСР виграв командне золото шаблістів, представляючи Львів.
Але повернемось на лігурійські простори. Вибратися з катера допоміг Віктор. Сам я не міг – хитало навіть у човні, що застиг на березі.
Катер Манкіна знову бадьоро застрибав хвилями, а мені кроки давалися важко – ступав по піску, як п'яний. Віктор порадив скупатися, і я плюхнувся у хвилю. Стало трохи легше, але й після водної процедури йти берегом без зигзагів не міг. Підтримувати розмову Сидяка, який намагався заговорити мене – теж. Загалом повний репортерський провал. Я виявився слабким і згоряв від сорому.
А Сидяка хитавиця, схоже, не взяла. Я ще подумав: Манкін дав мені гарного охоронця. Навіть без шаблі, якою Віктор добував золото на чотирьох Олімпіадах поспіль. Вусатий, веселий, спритний і сильний він нагадував д'Артаньяна, якого, до речі, у дитинстві дуже хотів бути схожий. Можна було не сумніватися, що з таким товаришем на Лігурійському морі не пропадеш. Піратов точно не злякається.
Уламок клинка
1972 року в Мюнхені Сидяк першим в історії з радянських шаблістів переміг в особистому олімпійському турнірі. На старті командного змагання в бою з італійцем Мікеле Маффеї шабля розпорола захисну маску Віктора, і уламок клинка глибоко увійшов у око. Німецькі лікарі наполягали на операції – уві сні не могли уявити, що Сидяк продовжить битися. Перед фіналом уже радянські лікарі, боячись відповідальності, вимагали від Віктора розписки. На уколах, з пов'язкою на оці Сидяк бився у найважливіших боях. Якби не суддя, бути ще одному золоту. Срібло, про яке багато хто тільки мріє, його відверто засмутило.
Цю та купу інших історій Віктор розповідав, сівши на прилизаний морем сірий валун розміром у баскетбольний м'яч. Говорив зі спокійною, іноді іронічною посмішкою в мушкетерські вуса, що колихнувся на вітрі, і якоюсь гілочкою малював на піску смішні фігурки – мені здавалося, чоловічків із шаблями. Бас прибою, гулкі пориви вітру, істеричні крики чайок створювали гучний хор, і Вікторові, щоб донести до мене свої історії, доводилося часом кричати. Мені ж, як і раніше, було недобре. І соромно. Чудово розумів: у порівнянні з тим, що терпів у боях Віктор, моє нездужання – це так, нежить. Але після кожної його розповіді відчував: стаю трішки сильнішою – морально точно.
Дві з половиною години на лігурійській косі, дякую Сидякові, пролетіли швидше, ніж я очікував. Манкін повернувся за нами просочений сонцем і сіллю, засмага на його обвітреному обличчі ще більше контрастувала з сивиною у скронях. Дорогу назад до яхт-клубу я переніс стійко – згадував про бої Віктора. А той у човні раптом замовк.
Ливорно. Манкін та Сидяк на базарі
Розлучаючись на березі з моїм "охоронцем", хотів міцно потиснути йому руку. Але, на мою думку, вийшло якось мляво – морська хвороба сил не додає. Потиск рук Віктора теж виявився не дуже бравим. До того ж погляд був якийсь згаслий, блукаючий. Може, теж захитало? Але вирішив не питати. Пам'ятаю, сказав йому, що треба обов'язково зустрітися, зробити велике інтерв'ю. Віктор схвально, але не дуже енергійно закивав головою. Жаль, у Ліворно ми більше не перетнулися.
Визнання Манкіна
Мене хитало цілий вечір, потім гойдало вночі на готельному ліжку. Злегка балакало навіть наступного дня, коли йшов додому до Валентина. До обіду його дружина приготувала наваристий український борщ, білу картоплю пюре, найніжніші курячі котлетки. Запивали червоним "Vino da Tavola". У мандрівці домашня, по суті, київська їжа справила на мене майже таке ж враження, як краси Лігурійського моря.
Потім знову вмостилися з Манкіним на балконі. Задавав в інтерв'ю безліч запитань, але те, що найбільше хвилювало, припасувало наостанок. Випробовуючи деяку незручність, наприкінці запитав:
"Скажіть чесно, у вас буває морська хвороба?" Валентин майже без паузи видав: "Ніколи! У мене інша недуга – я просто хворий на море". Потім трохи посміхнувся: "Так в інтерв'ю і напишете. Це – красиво". Через кілька секунд, опустивши долоню на моє плече, видихнув: "Насправді заколисує всіх. Мене теж".
Зізнатися, такого від великого яхтсмена, можна сказати, короля хвиль не чекав. Прочитавши здивування на моєму обличчі, Валентин підтвердив: "Так-так, ще як заколисує". І тут же додав: "Але в гонці забуваєш про все на світі".