День спорту в Україні: генерал Бутовський, олімпієць Ріттер та перший стадіон Російської імперії в Києві
У другу суботу вересня в Україні відзначається День фізичної культури і спорту. Свято було офіційно засновано в 1994 році.
Цей день дає яскравий привід згадати, з чого починався розвиток фізичної культури та спорту на теренах України, на той час розділених між Російською та Австро-Угорською імперіями. Згадати події та славетні постаті, що стояли у початків спортивного руху в Україні. Згадати побіжно, хоча всі вони гідні окремих розлогих текстів.
Отже, у другій половині XIX сторіччя в наших краях хаотично, без будь-якої системи, ентузіасти спорту почали створювати гуртки та проводити перші змагання. Тим самим закладалися науково-методичні основи спорту, формувалася організаційна платформа спортивного руху, який вступив у права важливого соціального явища.
Найбільш популярними тоді видами спорту в Європі та відповідно на теренах України були футбол, боротьба, фехтування, гімнастика. Потім до них додалися легка атлетика, велосипедний спорт, теніс, плавання, стрільба, бокс тощо. Сучасні види спорту розвивались поряд із традиційними національними видами спорту (козацький двобій, бойовий гопак, спас).
Літопис подій
Відстежуючи хронологію, варто згадати такі події.
У 1856 році в Ужгороді викладач міської гімназії Антал Абт заснував учнівський атлетичний гурток, де займались легкою атлетикою, гімнастикою і плаванням.
У 1887 році у Харкові та в Одесі були засновані Товариства велосипедистів. Головною зіркою одеського велосипедного спорту був легендарний авіатор Сергій Уточкін.
У 1893 році у Харкові було створено Перше гімнастичне товариство, яке очолив талановитий педагог Микола Вільгальм. У товаристві розвивали гімнастику, важку атлетику, бокс, боротьбу, фехтування. На початку ХХ сторіччя додали легку атлетику. Кращими вихованцями товариства були важкоатлети Микола Лукін (переможець Всеросійського чемпіонату 1903 р.), Віктор Соловйов та борець Іван Сєдих.
У лютому 1894 року у Львові було засновано українське патріотичне тіловиховне та руханкове товариство "Сокіл" (польський "Сокіл" працював у Львові з 1867 року, там були також і українці). Статут товариства базувався на чеському статуті товариства "Сокіл", територією діяльності були Галичина й Буковина. Першим головою товариства був Василь Нагірний (до 1900 р.). Значний внесок у розбудову "Сокола" та поширення його діяльності на всю Галичину зробив викладач та видавець Іван Боберський, голова товариства з 1908 року. Його ім’я з 2016 року носить Львівський державний університет фізичної культури,
14 липня 1894 року у Львові пройшов перший в українській історії футбольний матч – між командами Львова і Кракова. Грали на території нинішнього Стрийського парку – до першого голу, який на 6-й хвилині гри забив львів’янин Володимир Хомицький.
У 1895 році у Києві лікар Євген Гарнич-Гарницький заснував Київський атлетичний гурток, який у 1899 році переформатувався у Київське атлетичне товариство. Одним з учнів гуртка був уславлений борець Іван Піддубний, який розпочав професійну кар’єру 1898 року, а у 1904 році вперше здобув титул чемпіона світу.
Іван Піддубний
У 1901 році в Києві розпочало роботу Київський гімнастичне товариство, активісти якого у 1907 році створили місцеве відділення "Соколу" під назвою "Російський сокіл". Того ж року було зареєстровано "Сокіл" в Одесі, у 1908 році – у Харкові та Катеринославі, у 1909 році – у Полтаві та Чернігові.
У 1905 році у Катеринославі виник гурток важкоатлетів "Геркулес" та легкоатлетичний гурток, а у 1906 році в Ужгороді – Ужгородський атлетичний клуб (УАК).
У 1908 році у Харкові було створено "Першу харківську футбольну команду", яка з 1911 року перетворилася на спортклуб "Фенікс".
У 1912 році в Юзівці (Донецьк) було створено Юзівське спортивне товариство.
Власне, цей перелік дат, подій та імен, дещо хаотичний, хоч і хронологічно послідовний, має за мету показати процес становлення спортивного руху в Україні з позиції "Схід та Захід разом".
Зрозуміло, що всі події мали як загальні риси, притаманні всій тодішній Європі, так і специфічні особливості, зумовлені регіональними, соціально-політичними та економічними чинниками.
Олімпійський рух
Українські спортсмени та організатори спорту раннього періоду доклались і до олімпійського руху.
Перш за все треба згадати генерала Олексія Бутовського, який за посадою у воєнному відомстві Російської імперії займався проблемами фізичного виховання та спорту. Він багато вивчав європейський досвід та завдяки знанню кількох іноземних мов налагодив важливі контакти.
Олексій Бутовський
У 1894 році П'єр де Кубертен особисто запросив Олексія Бутовського на Міжнародний Атлетичний конгрес до Парижа. Попри те, що Бутовський не зміг бути присутнім на цьому конгресі, його все ж обрали до перших 13 членів Міжнародного Олімпійського комітету.
Генерал Бутовський став свідком Перших Олімпійських ігор сучасності як член МОК, а після Ігор видав книгу "Афіни весною 1896 року". Загалом брав участь в шести Олімпійських конгресах. У 1900 році Олексій Бутовський вийшов зі складу МОК – після того, як його спроби створити Російський олімпійський комітет не мали успіху.
Єдиним представником Російської імперії на Перших Олімпійських іграх 1896 року був 31-річний киянин Микола Ріттер.
Микола Ріттер
Оскільки Росія не брала участь в Іграх, він приїхав до Афін як кореспондент газети "Киевлянинъ". Втім, Ріттер подав заявку на участь у змаганнях з греко-римської боротьби, стрільбі з карабіна та фехтуванні на рапірах, та пройшов кваліфікаційні відбори. Проте до участі в турнірах він не дійшов: за однією версією – через те, що загубив медальйон-талісман, подарунок матері, а за іншою – через те, що зловживав сухим вином, лікуючи наслідки морської хвороби. Але цікаві репортажі з Афін Ріттер таки написав.
На ІІ Олімпіаді 1900 року в Парижі брав участь український фехтувальник Петро Заковорот – про нього Чемпіон розповідав раніше.
На V Олімпійських іграх 1912 року в Стокгольмі Україна отримала свого першого олімпійського призера: киянин Микола Мельницький став срібним медалістом у кульовій стрільбі (командні змагання, швидкісна стрільба з пістолета, 30 м).
Знаком визнання рівня розвитку спорту на теренах України стало проведення в Києві Першої Всеросійської олімпіади 1913 року, яка була присвячена відкриттю Всеросійської промислової виставки з нагоди 300-річчя царювання дому Романових. У Києві вперше в Російській імперії спеціально для змагань був побудований стадіон – з біговими доріжками, велотреком, трибунами на 5 тисяч місць.
Перший стадіон у Києві, побудований до Першої Всеросійської олімпіади 1913 року
До програми Олімпіади входили такі види спорту як легка атлетика, марафонський біг, футбол, боротьба, гирі, фехтування, плавання, гімнастика, стрільба, кінні змагання, велогонки та мотоперегони за маршрутом Київ-Чернігів-Київ. У змаганнях взяли участь близько 600 спортсменів з 22 міст імперії.
Головною українською зіркою Олімпіади стала київська легкоатлетка Ніна Попова (чемпіонка у бігу на 100 м, стрибках у довжину та висоту та в естафеті 4 х 100 м).
Такими були перші кроки славетного шляху. Які варто пам’ятати та інколи згадувати.