Батько працював бургомістром 11 сіл. Олімпійський чемпіон — про життя свого села в окупації
1 вересня 1939 року почалася ІІ Світова війна, яка кардинально змінила долю мільйонів українців.
За пів року до смерті 92-річний олімпійський чемпіон Рима-1960 з греко-римської боротьби Іван Богдан у відвертій розмові з Максимом Розенком розповів, чому його батько працював бургомістром 11 сіл у ІІ Світовій війні, як німецький комендант рятував місцеву молодь від вивезення до Німеччини і яким чином жорна сталінських репресій минули батька після того, як у їхнє село Дмитро-Білівка повернулася радянська влада.
З голови колгоспу – в бургомістри
"Коли тільки почалася війна, була тверда впевненість, що радянська армія швидко розіб'є німців, — не приховував Іван Гаврилович. — Були переконані, що до нашого села війна не дійде. Але вже за два місяці німці пройшли далі на схід від Дмитро-Білівки (село, де народився олімпійський чемпіон, знаходиться в Миколаївської області — прим. М.Р.). Нам пощастило: жили в глушині, якщо дощ пройде, ніхто до нас не добереться — ні танки, ні машини. У підсумку за всі три роки окупації німців практично не бачили. Був тільки комендант, який оселився в школі. І нам з ним дуже пощастило. Ми його між собою називали Петрашко – Петером звали. Забезпечував німецькі окупаційні частини продуктами. А також дивився за тим, щоб селяни вчасно посіяли і зібрали урожай".
Богдан заперечує, що німці забирали у селян більшу частину врожаю.
"Люди брали собі стільки зерна, скільки хотіли, — стверджує олімпійські чемпіон, — Моя рідна тітка була жадібною, з урожаю 1941 року навантажила пшеницею цілу кімнату до стелі. Так, навесні під вантажем зерна одна стіна хати не витримала — в ній з'явилися тріщини, з яких почала висипатися пшениця.
Думаю, німці навіть уявити собі не могли, наскільки родюча українська земля. З одного гектара ми збирали до 60 тонн пшениці. А в 1941 році взагалі був божевільний урожай — до 70 тонн зерна з гектара. Колгоспи у нас не розігнали — просто перейменували в громадські господарства. Бригади розбили по "десятихатках" — з тим, щоб у кожної групи була однакова кількість коней і сільгосп-інвентарю".
Зараз в Дмитро-Білівці живе трохи більш як 300 осіб. У 1941 році жило вдвічі більше.
"Було 142 двори в середньому по 5 чоловік, — згадує Іван Гаврилович. — У нас і на війну тоді не встигли мужиків забрати. Викликали і повезли на схід. Але німці до Дніпра вийшли раніше, ніж наші мобілізовані. В результаті селяни незабаром повернулися назад додому. Німці їх у полон не брали — народ ні озброїти, ні одягати у військову форму не встигли.
Прожили мужики в селі весь час окупації. У тому числі й мій батько, Гаврило Богдан, який став бургомістром 11 сіл. Вибрали його на цю посаду восени 1941 року самі селяни. До війни батя працював головою колгоспу, його знали і поважали. Хоча батько був неписьменним: "Богдан" ще міг написати, а ось "Гаврило" — ні. Пам'ятаю, коли ставив підпис, аж язик висував — так старався. Але голова в нього працювала чудово".
Богдан не вважає, що батько прислуговував німцям.
"Не німцям, а односельцям, — категорично відповідає олімпійський чемпіон. — Членом партії батько не був — зате був розумною людиною. І коли прийшли німці, зайняв правильну позицію. У нас ніхто німцям не служив. Було п'ятеро поліцаїв — наші хлопці з села. Ходили з карабінами, нікого з односельчан не чіпали. Навпаки, допомагали чим могли. Знали вони і про те, що в селі нелегально живуть наші колишні військовополонені. Але їх теж не чіпали.
У підвідомчі батькові 11 сіл регулярно приходили рознарядки на відправку хлопців і дівчат до Німеччини. Але жодної людини в Німеччину батько так і не відправив. Причому допомагав йому в цьому ... наш комендант. Він викликав батька, повідомляв, що прийшла рознарядка — потрібно відправити з села п'ять чоловік. Мовляв, підбирай кращих — начальство буде перевіряти. Відвозили хлопців в район.
Потім комендант уточнював час відправлення ешелону в Німеччину і сповіщав про це батька. Батя брав дві каністри самогону, пару пудів сала і відвозив коменданту. Той підходив до начальника конвою, віддавав йому ці гостинці і забирав наших хлопців та дівчат. Після говорив їм, мовляв, місяць вдома сидите, не висовуйте носа, а потім вже можете виходити на вулицю, говорите, що працювали на німців, рили окопи".
Батько ще збирав від жителів теплі речі — нібито для німців. Але насправді для партизанів — у наших краях діяв партизанський загін. Переправляв туди й продукти.
Кого цурався комендант
Навіть через мало не 80 років Івану Гавриловичу важко пояснити поведінку німця-коменданта.
"Ходив він у німецькій формі, але, кажучи по-спортивному, грав на нашому боці, — згадує олімпійський чемпіон. — Страшно любив наші народні пісні. Цю любов йому прищепили наші військовополонені в Першу світову — він з ними спілкувався підлітком. До війни ми працювали всі суботи і дуже часто неділі. Але комендант розпорядився, щоб у суботу працювали тільки до другої години дня. І роздавав подарунки селянам — горілку. Його родич працював комендантом Кіровоградського пивзаводу, він йому "казенку" і передавав.
Пам'ятаю, що святкували з ним закінчення збирання врожаю, справляли весілля. Молодь ішла до коменданта, і він давав вказівку: як весільний подарунок видати сторонам і нареченого, і нареченої по 10 тонн цукрових буряків — на самогон і компот. Його запрошували на весілля, він усе вимагав, щоб співали його улюблені народні пісні. Інший раз вип'є і навіть сльозу пустить. Взагалі на наших мужиків був дуже схожий. Випивати ніколи не відмовлявся. П'яного його на тачці відвезуть у комендатуру — проспиться, знову приходить посидіти. У нього ніякої охорони не було — сам по селу ходив, ні у кого і в думках не було зробити йому щось погане".
Парадокс, але німецький комендант ... цурався земляків.
"Іноді до коменданта з району навідувалися німці — в чорній формі, можливо, есесівці, — згадував Богдан. — Так він намагався уникнути зустрічей з ними! Будівля школи стояла далеко від в'їзду в село, і коменданта завжди встигали повідомити про приїзд його земляків. Він відразу всіх попередив: якщо німці приїжджають, говорити, що його немає на місці. І як тільки непрохані гості з'являлися, він через задні двері виходив на сусідню вулицю і там розчинявся".
За словами Івана Гавриловича, після приходу Червоної армії жорні репресії пройшли повз батька і лише торкнулися односельців, які працювали поліцаями.
"З поліцаїв, по-моєму, нікого не розстріляли. — зазначає Богдан. — Когось відправили відбудовувати зруйнований Донбас, комусь дали 10 років таборів. Цікаво, що через роки дехто з цих хлопців повернувся додому з купою грошей. Швидко побудували гарні будинки і без проблем зажили, як раніше. А батькові пощастило. У нього друг дитинства — Федот Совгиря — в НКВС працював. До війни керував Чернігівським відділенням, а після нападу німців очолив диверсійну групу. З цією групою він пройшов усю Білорусь і Західну Україну. Дійшов до нашого села, і хоча у нього там жили три сестри, відразу пішов не до них, а до батька.
Пам'ятаю, як вони при зустрічі обнялися, розцілувалися. Федот жив у нас більше місяця. Пам'ятаю, якось до нас у хату залетіли поліцаї на чолі з німцем. Я з племінником Совгирі грав у карти, батько з Федотом сиділи за столом. Був вражений самовладанням тата — він навіть бровою не повів. Налив поліцаям горілки, вони випили, закусили і відразу поїхали. Але через кілька днів у селі пішли розмови, що повернувся Совгиря. І незабаром Федот покинув село. Як тільки Дмитро-Білівку звільнили, від Совгирі в районний НКВС прийшов лист на захист батька. Мовляв, Гаврило Богдан на посаді бургомістра діяв тільки в інтересах радянської влади.
Батько сам пішов до райвідділу НКВС. Там йому сказали, що багато про нього чули, знають, чим він займався під час окупації. Мовляв, якщо і знадобишся, то тільки як свідок. Незабаром тата на рік мобілізували на відновлення Донбасу. В село повернувся наприкінці війни. Як тільки повернувся, його відразу на зборах вибрали головою колгоспу. Але в районі сказали, що ця кандидатура не пройде".
Івану Гавриловичу прийшла повістка в армію взимку 1945 року.
"На фронт встигли відправити хлопців 1927 року народження, — згадує олімпійський чемпіон. — Наш 1928-й рік забрали взимку. Пройшли "учебку", і в травні 1945 року повинні були їхати на фронт. Але війна закінчилася, і нас відправили додому. Мене в армію призвали в 1948 році. І вже там у 20 років я познайомився з греко-римською боротьбою".
Особова справа:
Іван Богдан. Народився 29 лютого 1928 року в селі Дмитро-Білівка Миколаївській області. Заслужений майстер спорту з греко-римської боротьби. Олімпійський чемпіон Рима-1960 важкій вазі. Дворазовий чемпіон світу (1958, 1961). Триразовий чемпіон СРСР (1958, 1959, 1961).
Помер 25 грудня 2020 року.
З 2010 року в Миколаєві проводиться турнір на призи олімпійського чемпіона Івана Богдана.
Максим Розенко, Чемпіон