На межі мрії: олімпійська бронза Валентини Цербе, що народилася всупереч усьому

На чужих лижах та з фантастичною розв'язкою. Згадуємо, як 32 роки тому Валентина Цербе здобула першу олімпійську медаль в історії незалежної України.
Згодом про її успіх говорили різне. Найчастіше – що просто фантастично поталанило. Адже там, у Ліллегаммері, на фініші спринтерських перегонів Олімпійських ігор 1994, сталися просто неймовірні події. Та й узагалі не повинна вона була бігти цю дистанцію!
Тільки це анітрохи не применшує заслуги Валентини, до якої згодом кілька разів повертався сон: суперниці стартують одна за одною, ось-ось уже її черга, а вона – без лиж. Так і не вийшла із заціпеніння. Уві сні. Наяву ж – показала третій результат.
Кандидат серед контролерів
…35 років тому, після розпаду СРСР, біатлон зовсім не вважався головним зимовим видом спорту в Україні. А спогади про успіхи радянської доби пов'язані були з тими спортсменами, які переїхали з інших республік. Скажімо, з волжанином Іваном Бяковим, котрий своє друге олімпійське золото здобув уже як представник Києва.
Тож Цербе – не лише наша перша олімпійська медалістка, володарка посвідчення майстра спорту міжнародного класу під номером один, а й перша доморощена зірка біатлону. В якої й окрім олімпійської бронзи вистачає досягнень: посідала високі місця на етапах Кубку світу, двічі здіймалася на п'єдестал світової першості (1996-го в естафеті, ще за рік – у командних перегонах).
Починалося все у її Поліському, на Житомирщині:
"Завдяки нашому фізруку, школа мала й тир, і лижну базу, – згадувала Валентина. – Умовам могли позаздрити навіть у обласному центрі. Любов до лиж я "успадкувала" від старшої сестри. Закінчивши вісім класів, обирала варіант, який давав би можливість продовжувати освіту паралельно з тренуваннями. Коли ж випускалася з Житомирського деревообробного технікуму, вже мала перемогу на перших молодіжних іграх УРСР і звання кандидата в майстри спорту".

У Прилуках, де за розподіленням працювала контролером ВТК на меблевій фабриці, Цербе до лижного комплекту додала й гвинтівку. Точніше, її затягнув у новий вид Микола Зоц. Майбутній заслужений тренер України, серед чиїх вихованців такі наші зірки, як Андрій Дериземля та Оксана Хвостенко, тоді й сам тільки опановував біатлон. Спільні експерименти врешті-решт привели спортсменку до національної збірної. Зоц залишався фактично єдиною людиною, яка реально вірила, що в Ліллегаммері його учениця здатна добитися успіху.
У збірну – на чужих лижах
Аби перебороти обставини й таки забронювати за собою путівку на Олімпіаду, треба було перевершити себе. Валентина ретельно дотримувалася програми, яка пік форми передбачала десь до Нового року. Щоденні виснажливі дистанції по 40-50 кілометрів, жодних послаблень!
І результати – прийшли. На грудневому "Кубку Уралу", де зібралися практично всі найкращі біатлоністки колишнього СРСР, Цербе двічі фінішувала в першій шістці. Здобула дві перемоги на чемпіонаті України в Тисовці.
"Відібратися до збірної було навіть складніше, ніж потім виступати в Ліллегаммері, – згадує бронзова призерка той складний етап кар'єри. – Умови, м'яко кажучи, спартанські. Під час зборів, пам'ятаю, винаймали з колегою дешеву квартирку, навіть без газу. Спали удвох на одному панцирному ліжку, а їжу готували до першої години ночі на електроплитці.
Та в мене навіть лиж своїх нормальних на той час не було! У Тисовці на передолімпійські старти позичала кращу пару в юної тоді Ніни Лемеш, а черевики брала в сумської лижниці Марини Пестрякової.
Але найприкріше, що перед тим чемпіонатом України я зазнала травми коліна. Лікар заявив, що про Олімпіаду можна навіть не мріяти. Але я наполягла: заморозили коліно, вкололи знеболювальне, і – на старт..."

Після змагань Валерій Борзов, тодішній міністр спорту України, сказав: "Усе, Цербе треба брати до збірної!" Взяли. Й першою перевіркою стали січневі змагання Кубку світу.
"Проковтнувши" невдачу на прем'єрі в Німеччині, вже на наступному етапі, в Італії, Валентина показала, що може дати бій еліті. Побігла першою в естафетній команді, пройшовши свій відрізок з п'ятим результатом, зовсім трохи відставши від конкуренток. Вердикт тренерів, котрі, перепробувавши в дебюті цього колективного випробування ледь не всіх дівчат, нарешті зітхнули з полегшенням: "Ось тепер ми маємо стартера!"
Доленосна заміна
Ось так вона і їхала до Ліллегаммера – виключно заради естафети, на яку в нашій команді робили особливу ставку. Але вже в ході змагань плани змінилися. Програму відкривали індивідуальні перегони. Зубрилова прийшла до фінішу 12-ю, Бєлова – одразу за нею. А ось Петрова надій не виправдала, тому було вирішено замість неї поставити на спринт Цербе. І тут!
У спринтерських перегонах Ігор-1994 брали участь 69 спортсменок. Цербе вирушила на дистанцію в першій групі – під 10-м номером. Знову, до речі, на тих-таки лижах Ніни Лемеш. Хвилювалася, звичайно, страшенно:
"Перед гонкою весь час згадувала слова Зоца: "Не треба винаходити велосипед, просто роби що вмієш..." Але досвіду не вистачало, багато речей були в новинку – маркування, волонтер-перекладач… Вирішила уважно стежити за тим, що робить Надія Таланова, яка стартувала трохи раніше. Дуже боялася припуститися якоїсь дурної помилки. Але бігла вже без стресу – практично на автопілоті. Подолавши ж без промахів другий вогневий рубіж, почала чути й підказки тренерів".
Ну а далі – спрацювало правило наставника команди Василя Карленка: "Стріляєш на нуль – і ти на п'єдесталі". Чисто пройшовши обидва вогневі рубежі, Валентина показала дуже пристойний час на трасі.
"Коли фінішувала, ніхто й не припускав, що претендую на медаль, – розповідає Цербе. – Через якийсь час підійшов наш лікар і, посміхаючись, повідомив: "Тримаєшся на першому місці". Але те, що залишусь у трійці призерів, не вірила до останнього. Сумнівалася навіть коли вже запросили на нагородження".

Дивовижний розклад на фініші
По дорозі на почесну церемонію Цербе перетнулася із Зубриловою. "Тобі просто пощастило…" – приблизно так прозвучало привітання подруги по команді, яка сама фінішувала 14-ю з двома промахами. В тій гонці без промаху відстрілялися п'ятеро учасниць, а перевершити результат Цербе на дистанції змогли лише "маститі" канадка Бедар і білоруска Парамигіна. Обидві промазали двічі, але бігли трохи швидше, випередивши українку на 1,2 і 0,1 секунди відповідно.
Гандикап, звісно, мізерний. Навіть для спринту (особливо ця одна десята!). Але там іще й справжня драма під кінець гонки розігралася.
Загалом до трійки призерів мала потрапити Інна Шешкіль із Казахстану. Бедар вона навряд чи обійшла б, але посперечатися за "срібло" – цілком. За такого розкладу наша Валентина опускалася на найобразливіше четверте місце. Але за кілька метрів до фінішу Шешкіль… упала, втративши справді дорогоцінний час і поступившись Цербе майже 4 секунди.
Звичайно, для Шешкіль, колишньої збірниці СРСР, це була справжня трагедія, а для Цербе – ще один щасливий випадок. Але хіба ж вона його не заслужила?..
