Недооцінений: Семен Полонський – геніальний творець запорізького гандболу
Моє рідне місто Запоріжжя – гандбольна столиця України. Ми були єдиним містом, крім Москви, яке мало дві команди у чоловічій вищій лізі чемпіонату СРСР – ЗІІ та ЗАС. Щороку одне коло чемпіонату проводилось у запорізькому палаці спорту "Юність" за переповнених трибун.
Кращі роки команди ЗІІ (раніше – ЗМетІ, коли Запорізький індустріальний інститут називався Запорізьким металургійним інститутом), за яку грали олімпійські чемпіони та чемпіони світу, припали на керування головного тренера Семена Полонського, видатної постаті українського гандболу. Кілька років тому його включили до топ-10 українських тренерів у командних видах спорту.
Ігор Турчин – найкращий гандбольний тренер світу
Семен Полонський – творець команд ЗАС та ЗІІ, заслужений тренер України та СРСР, який виховав п'ять олімпійських чемпіонів, трьох чемпіонів світу, дев'ять чемпіонів світу серед студентів. Команда ЗІІ під його керівництвом сім разів ставала призером чемпіонату СРСР, а 1983 року виграла Кубок ЄГФ.
Серед його учнів – 6 заслужених майстрів спорту, 18 майстрів спорту міжнародного класу, 60 майстрів спорту, один заслужений тренер СРСР та два заслужені тренери України. Тренував збірну України, студентську збірну СРСР, другу збірну СРСР.
Доля Семена Ісааковича (у радянські часи його звали Семен Іванович) склалася драматично. У серпні 2018 року він приїжджав до України, і його друзі попросили мене зробити з ним інтерв'ю для видання "Еврейский обозреватель". Я мав можливість довго й детально поспілкуватись з легендарним тренером, якого багато разів бачив з трибун палацу спорту "Юність". Під час бесіди він подарував мені свою книгу "Трагедія команди-легенди" – гірку сповідь про сумну долю фундатора запорізького гандболу та створеного ним клубу.
Семен Полонський народився 30 квітня 1933 року в Черкасах, де пройшло його дитинство. Під час війни родина Полонських жила на Далекому Сході, де батько працював у лісовому господарстві. Він пішов добровольцем на фронт і загинув 1944 року на Волині.
Після війни родина повернулася до Черкас, і 15-річний хлопець був змушений, щоби прогодувати сім'ю, освоїти професію діда – стати бляхарем і піти працювати на завод. Паралельно з роботою він навчався у вечірній школі, а після уроків йшов на тренування – займався баскетболом, грав за заводську команду.
Тобто спочатку Полонський був баскетболістом.
До гандболу його привернув голова Черкаського міського спорткомітету Альфред Свідерський, різнобічний спортсмен, який дуже захоплювався цим видом спорту. Коли формували міську команду для участі в чемпіонаті України, Свідерський запросив туди кількох баскетболістів, зокрема й Полонського. Незабаром Свідерський переїхав до Одеси, а Полонський став капітаном і граючим тренером гандбольної збірної команди Черкас.
У Запоріжжя герой цієї розповіді приїхав з молодшим братом Юхимом 1958 року – його туди покликав друг, київський тренер Юрій Предеха, який після закінчення Київського інституту фізкультури отримав призначення у Запоріжжі. Полонський влаштувався на роботу в трест "Запоріжбуд" (ремонтував дахи) та грав у баскетбол за команду "Будівельник".
А потім його запросили до тресту "Запоріжалюмінбуд" (ЗАС) на посаду завідувача спортивних споруд. Це був маленький спортзал, перероблений з колишнього будинку культури, а штатом, яким керував Полонський, були дві прибиральниці та дитячий тренер з боксу. За його спогадом, саме там його підлеглі почали звати його Семен Іванович – мовляв, їм так було зручніше.
Саме там, у тресті ЗАС, Полонський створив гандбольну команду, в якій був граючим тренером. У 1962 році в першому чемпіонаті СРСР з гандболу 7 на 7 ЗАС посів 6 місце, через рік вони стали вже срібними призерами, а в 1964-му знову посіли друге місце.
"Я, можна сказати, тренер із життя, – казав Полонський. – Так сталося, що з 19-річного віку у всіх командах, за які я виступав, мені доводилося виконувати і тренерські обов'язки".
У 1965 році в Запоріжжі відкрилася філія Дніпропетровського металургійного інституту. Полонський прийшов туди на посаду викладача кафедри фізичного виховання і зайнявся створенням гандбольної команди. Уже в 1969-му студентська команда грала у вищій лізі СРСР та виграла чемпіонат України. Запоріжжя виявилося представленим у вищій лізі двома клубами – ЗМетІ та ЗАС, таким могла похвалитися лише Москва (ЦСКА та МАІ).
1971 року ЗМетІ став срібним призером Союзу, 1972-го – бронзовим, а троє вихованців Семена Полонського – Михайло Іщенко, Юрій Лагутін та Олександр Резанов – виступили у складі збірної СРСР на Олімпійських іграх у Мюнхені.
У 1974-1975 роках запорізький клуб знову повторив бронзовий успіх, а у складі збірної СРСР, яка у 1976 році виграла олімпійський турнір у Монреалі, грали вже п'ятеро гандболістів клубу – до Іщенка, Лагутіна та Резанова додалися воротар Микола Томін та Сергій Кушнирюк.
На той час клуб за вузом став називатися ЗІІ (Запорізький індустріальний інститут). Потрібно врахувати, що працювати було надзвичайно складно, бо найкращих гравців постійно забирали до армійських клубів. Команда периферійного українського вишу як конкурент столичним грандам була не потрібна.
А знаходити та готувати перспективних гравців – завдання вкрай складне, тим більше, коли це перетворюється на систему. Набагато простіше було переманювати чи насильно забирати до своїх клубів готових майстрів.
Попри всі трудноші, Полонському вдалось підготувати нове покоління сильних гравців. ЗІІ ще тричі брав бронзу Союзу (1982-1984), а 1983 року стався найбільший успіх в історії комнди – перемога в Кубку ЄГФ, головному клубному турнірі Європи. У фіналі у двох матчах ЗІІ обіграв шведський клуб "Карлскруна" – 22:20 у гостях та 23:16 вдома.
"Завершальний матч пройшов у Запоріжжі 30 квітня, наступного дня команда пройшла з Кубком Європи на першотравневій демонстрації, і могло скластися враження, що наша перемога є головною причиною свята", - згадував Полонський.
До того ж збірна України під його керівництвом виграла гандбольний турнір VIII Спартакіади народів СРСР.
Але вже восени того ж таки 1983 року Полонський пішов із ЗІІ після того, як його вкотре не випустили за кордон. Цього разу до Швейцарії на матч Кубка ЄГФ проти клубу "Тофінген".
"У країни соціалістичного табору мене випускали без проблем, – розповідав мені Семен Ісаакович. – Але в капстрани мені зарубали виїзд загалом 14 разів. А в окремих випадках доводилося стикатися з таким гумором, наприклад, як одного разу на банкеті якийсь спортивний чиновник, звертаючись до секретаря обкому, запропонував підняти тост за те, що Полонський з'їздив із командою до Франції та повернувся. Чи можна було це терпіти?"
Уже без нього невиїзним у ЗІІ став Леонід Беренштейн, один із найкращих розігрувачих радянського гандболу. Потім він став ключовою постаттю гандболу в Ізраїлі.
Після відходу із ЗІІ Полонський півтора роки пропрацював у Ростові з жіночою командою "Ростсільмаш", значно покращивши її турнірні показники. Але тренер покинув клуб, не захотівши покривати махінації керівництва, яке буквально обкрадало спортсменок.
У 1986 році Полонського запросили знову очолити чоловічу збірну України на ІХ Спартакіаді народів СРСР та запропонували роботу й житло в Києві. Проте доля підготувала "сюрприз". У день, коли тренер приїхав із Ростова, рвонув Чорнобиль, і йому з родиною довелося повернутися до Запоріжжя.
Фінальний турнір Спартакіади, який проходив у серпні 1987-го у Києві, збірна України виграла, і Полонського знову покликали до ЗІІ. Тоді від колишнього основного складу залишилося лише троє гравців.
У чемпіонаті СРСР 1988 року ЗІІ посів 7 місце через складний календар і зовсім непотрібну участь у першості ЗС ДФСО профспілок (яку вони виграли), що забрала надто багато сил у гравців.
"Мене тоді звинуватили у всіх мислимих та немислимих гріхах і зняли з роботи, фактично заборонивши займатися гандболом у Запоріжжі. Мене не брали навіть у ДЮСШ", – з гіркотою згадував тренер.
На думку Полонського, кампанію проти нього з Москви надихав головний тренер збірної СРСР та клубу МАІ Анатолій Євтушенко. Колись вони були друзями, проте Євтушенко щиро користувався методичними розробками та ідеями Полонського, а за його спиною плів інтриги.
"Я готував спортсменів технічно і тактично, опікувався ними й поза майданчиком, розробляв ігрові схеми та комбінації, досягав хороших спортивних результатів, – розповідав Полонський. – Але я не був ані ділягою, ані дипломатом, ані оратором, ані інтриганом. Я не обходив начальство, не привозив дорогі подарунки із закордонних поїздок, не догоджав, не звеличував свої заслуги, списуючи невдачі на гравців чи помічників. А ось Анатолій Євтушенко в цих питаннях був справжнім гросмейстером, і тому переграв мене, теж, до речі, непоганого шахіста, начисто".
Дуже боляче Полонський сприйняв те, що його цькування підтримали деякі з його вихованців.
Після року вимушеного безробіття дружина тренера порилася у візитівках, які назбиралися у нього за роки змагань, і надіслала запити потенційним роботодавцям до Польщі та ФРН. Уже за тиждень приїхали поляки й запросили спеціаліста до команди "Медь" з міста Легниця.
Український фахівець одразу ж вивів команду до вищої ліги, а потім перейшов до клубу "Сталь" із Мельця. Там керівництво клубу не виконало своїх зобов'язань перед наставником, і Полонський вирішив поїхати до Ізраїлю.
Він написав одному ізраїльському судді, з яким познайомився на чемпіонаті світу серед студентів у Румунії, і за десять днів той уже зустрічав його в аеропорту Бен-Гуріон.
Полонський став тренером клубу "Маккабі" (Нетанія), і команда, якій пророкували виліт із вищої ліги, набрала на 18 очок більше, ніж у попередньому сезоні. Молодіжна ж команда клубу стала чемпіоном та володарем Кубка Ізраїлю. Мер Нетанії вручив Семену Полонському медаль почесного громадянина міста.
Дружині та доньці тренера не дуже подобалися клімат та умови життя в Ізраїлі. До того ж коли вони мешкали в Польщі, їхня донька познайомилась із хлопцем, з яким навчалася в українському ліцеї. Сім'я хлопця емігрувала до Канади, він незабаром поїхав туди та надіслав доньці Полонського запрошення. Дружина тренера поїхала з донькою до Канади, захопивши й восьмирічного сина, якого просто не було на кого залишити, адже Полонський весь час перебував на зборах та змаганнях. Родині сподобалося на новому місці, вони не хотіли повертатися до Ізраїлю. Полонський поїхав їх умовляти й зрештою сам "застряг" у Канаді.
"Я жив у Монреалі, працював – благо, свого часу був бляхарем найвищого шостого розряду, як кажуть, руки ростуть, звідки треба, – розповідав Семен Ісаакович. – Потім переїхав до Торонто, навчав дітей баскетболу – так химерно закольцювалася композиція моєї спортивної долі. Зараз живу в Торонто й сумую за Україною, Запоріжжям і гандболом".
За часів незалежності Полонського двічі запрошували тренувати збірну України.
Уперше – в 1992 році напередодні Спартакіади СНД, але тоді він тренував "Маккабі" і не хотів виявити невдячність до клубу, який надав йому притулок і роботу.
Олександр Колчинський: виграв дві Олімпіади, любив жінок та відсидів два роки у в’язниці
Вдруге справа була 1998-го, коли Полонський приїжджав в Україну на Меморіал Юрія Лагутіна. Очолити національну команду йому запропонувала група бізнесменів на чолі із колишнім гравцем ЗІІ Володимиром Мірошниченком. Але умовою було, що процесом керуватиме банкір Вадим Гетьман – той самий батько української гривні. Свого часу він очолював Запорізьку обласну федерацію гандболу та Федерацію гандболу України, і вони з Полонським товаришували з далекого 1971 року. Буквально через місяць після розмови Гетьмана було вбито. Для Полонського то була велика особиста втрата. І питання про збірну відпало саме собою.
Помер Семен Полонський 20 липня 2020 року у Торонто. Коли у зв'язку з цим його згадували в українській пресі, колишній правий напівсередній ЗІІ Олексій Тищенко сказав:
"Він володів незрівнянним тонким відчуттям гри, був великим психологом, відмінно розумів, коли й яку заміну потрібно зробити, кого зараз необхідно похвалити, а кому потрібна прочуханка, м`яко кажучи. Таких тренерів було одиниці в історії".
