Вікторія Онопрієнко: "Мій батько захищає Україну на фронті, а я борюся за неї на спортивних аренах"
У кожної перемоги є своя неповторна історія. Для українки Вікторії Онопрієнко, яка є однією із найяскравіших зірок у світі художньої гімнастики, шлях до медалей і титулів на міжнародній арені нерозривно пов’язаний із болісною реальністю війни. Неймовірно тендітна, але з незламним внутрішнім стрижнем, Вікторія пройшла через важкі моральні випробування останніх років, адже її батько Максим Анатолійович Онопрієнко з перших днів війни боронить Україну на фронті.
Як відомо, саме Вікторія Онопрієнко здобула єдину для українських "художниць" цьогорічну олімпійську ліцензію. А її тернистий шлях, встелений як трояндами, так і шпичками різного штибу, настільки вразив Міжнародний олімпійський комітет, що про неї було знято документальний фільм як про зразок стійкості на шляху до Олімпіади-2024. Її обличчя стало одним із символів української війни у світовому спорті: вона присвячує свої нагороди українським воїнам і невтомно нагадує світові про біль свого народу.
Однак, як це не парадоксально, а попри всі її спортивні досягнення і світове визнання, на Олімпіаду Вікторія... не потрапила.
Чому? Відповідь на це запитання спортсменка дала у своєму доволі відвертому інтерв’ю, в якому, крім того, розповіла й про перші кроки в гімнастиці, про радість перемоги і гіркоту поразки, про війну і свого батька на ній.
Про перші кроки у гімнастиці
– Вікторіє, ви зростали у спортивній родині: батько в минулому займався фехтуванням, а мати – легкою атлетикою. Як сталося, що ви обрали саме художню гімнастику?
– Так, дійсно розминутися зі спортом шансів у мене не було (усміхається – прим.). Коли мені виповнилося три роки, батьки привели мене до секції фігурного катання. Однак там не склалося, бо через постійний холод на ковзанці я почала хворіти.
Доля ж моя як спортсменки визначилась у столичному Палаці спорту, куди ми якось прийшли з мамою Лілією Вікторівною та батьком Максимом Анатолійовичем подивитися змагання "художниць" на Кубок Дерюгіних. Я була зачарована і буквально очей не могла відірвати від виступів гімнасток. А коли на килим вийшла Ганна Безсонова і я побачила відомий на весь світ її номер із пурпуровою стрічкою, то закохалася в цей вид спорту, що називається, з першого погляду і назавжди.
– У чому полягає підтримка ваших батьків-спортсменів?
– В усіх моїх спортивних перемогах є і їхня частка. Моя родина – це моя головна опора. Приміром, тато змалечку вчив дисципліни. Поки мої подруги-ровесниці насолоджувалися канікулами, ми з ним бігали кроси та займалися фізичними вправами. Але він умів так цікаво все організувати, що ці тренування були для мене в радість. Завдяки батькові я з дитинства зрозуміла, що таке професійний спорт, почала уважно стежити за національними та міжнародними змаганнями. Саме тоді я поставила собі за мету потрапити до збірної України з художньої гімнастики та представляти нашу країну на міжнародній арені.
Пам’ятаю, як напередодні перших у моєму житті змагань батьки разом пришивали паєтки на мій костюм. Камінці тоді ще не були в тренді (сміється – прим.). Так ось, не знаю, як татові це вдалося, але він пришив паєтки навіть краще за маму.
Мама із самого мого дитинства завжди поруч зі мною. Вона – немов той янгол-охоронець – допомагає непомітно, ненав’язливо, коректно і водночас завжди доречно й ефективно. З нас двох у найважчі миті, спричинені переживаннями за батька, який воює зараз на фронті, коли розпач і тривога морально знесилюють і спустошують, саме вона завжди знаходить правильні слова, аби повернути нам обом і сили, і мотивацію, і віру.
– Я помітила, що майже у всіх сюжетах і фільмах, в яких розповідається про вас, ваша мама тримає на руках маленького симпатичного песика, який, здається, теж доволі емоційно вболіває за вас на змаганнях. Улюблений член родини?
– Так, це моя пухнаста, чотирилапа підтримка. Як і більшість дітей, я з дитинства мріяла мати песика, але так сталося, що ця мрія здійснилася лише тепер. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з мамою і моєю хрещеною були в Ужгороді. Мама бачила, в якому пригніченому моральному й психологічному стані я тоді перебувала, готуючись до перших своїх змагань після початку великої війни — Кубку світу в Болгарії. І тоді мама зробила мені подарунок, про який я мріяла все життя. Вона подарувала мені чарівного цуценятка. Цей сюрприз був настільки несподіваним і настільки зворушливим, що я тієї миті просто розплакалася від щастя.
Собачку по паспорту звати Лія, але ми звемо її Люся. І знаєте, в неї теж бойовий, спортивний характер: якщо Люся чогось дуже хоче, то обов'язково досягає свого. Як я!
Про перші тижні війни та від’їзд батька на фронт
– Вікторіє, пригадайте, будь ласка, перші тижні після початку повномасштабної війни. Як ви їх пережили, де перебували в той момент?
– Не думаю, що колись зможу забути перший день війни. О четвертій ранку зателефонувала моя хрещена і сказала, що почалося повномасштабне вторгнення. У той момент я відчула страх і повне нерозуміння — як таке можливо? Як у 21-му столітті можуть бомбити Київ? Ми увімкнули телевізор, і перші кадри, які побачили, були з Харкова, який теж уже зазнавав обстрілів. У паніці ми почали збирати "тривожну валізу" – найнеобхідніші речі. На щастя, у нас були певні запаси їжі та води, але цього вистачило ненадовго.
Вибухи навколо Києва лунали чи не щогодини, і тоді ми разом із сусідами зрозуміли, що потрібно шукати укриття. Спустилися в підвал нашого будинку. Він був у жахливому стані: старий, холодний, захаращений…
Але він нас рятував. Майже тиждень провели в цьому підвалі, практично не виходячи звідти. Коли все ж таки наважилися подихати свіжим повітрям, зіткнулися з іншим жахом – прямо над нами в небі з оглушливим звуковим супроводом летіла ракета. Хтось із присутніх, пам’ятаю, вимов тоді: "То – на Гостомель". Це було так моторошно, що аж ноги підкошувалися…
Тато з перших днів казав, що приєднається до лав тероборони, але ми з мамою його благали ще побути з нами, бо дуже боялися залишитися самотніми в такій ситуації. Невдовзі нам повідомили, що збірна команда "художниць" буде евакуйована до Ужгорода. У день від'їзду нас із батьками підвезли сусіди, а решту шляху від нашого мікрорайону Оболонь до пункту збору гімнасток у центрі Києва ми подолали пішки.
Прощання з татом було надзвичайно важким. Ми не знали, що буде далі, що на нас чекає. Дорога до Ужгорода тривала три доби: через комендантську годину і нескінченні затори. Я проплакала майже весь цей час. Навіть зараз, коли згадую ті дні, відчуваю пекучий біль.
– Вікторіє, як ви сприйняли рішення батька?
– Звісно, у голові вирували думки: як, навіщо, чому саме він… Але я розуміла, що батько не міг інакше. Це його вибір, його характер, його переконання. І вчинити по-іншому він просто не зміг би. Я виросла в патріотичній родині і з дитинства знала, що таке любов до своєї країни. Мій батько був переконаний, що його обов’язок – захистити нас: мене, маму, бабусю…
Спочатку він перебував у теробороні, а потім пішов на фронт. Коли в травні 2022 року ми повернулися з Ужгорода до Києва, тато зробив неможливе – він приїхав до нас на два дні. Він вирішив зробити нам сюрприз і не попередив, що приїде. Тож зустріч вийшла надзвичайно емоційною.
Це було справжнє щастя. Після стількох тижнів розлуки, постійних хвилювань і переживань просто побачити його, обійняти – це було таке щастя... Наступного разу побачились лише за дев’ять довгих місяців. Батько не завжди міг виходити на зв’язок так часто, як нам усім хотілося б. Тож кожне повідомлення, кожна розмова були, наче ковток повітря. Камінь з душі щоразу, коли дізнавалися, що живий, не поранений, що з ним усе гаразд.
Про повернення до тренувань і змагань та втрати на війні
– Як відбувався процес вашого повернення до тренувань? Що надавало вам сили, що мотивувало в цей період?
– Мої сила та мотивація – це мій батько та його побратими! Вони, щодня ризикуючи своїм життям, борються за те, щоб ми могли прокидатися щоранку і хоча б трохи відчувати смак нормального життя. Разом з тим, зізнаюся, що повертатися до тренувань було непросто. У перші тижні війни я питала себе, а для чого це мені тепер, коли стільки болю навколо. Але мама, як і завжди, знаходила потрібні слова, щоб розвіяти такі сумніви: "Це ж просто непристойно – склавши руки, сидіти в розпачі. Уяви, якби наші захисники зробили так само й сказали, що більше не можуть. Що тоді було б з нами, з нашою країною?" Ці слова повертали мене до реальності, давали поштовх.
Тренери теж підтримували, допомагали зібратися психологічно, знайти сили рухатися далі. Наш тренувальний графік – з 9-ї ранку до 19-ї вечора, але через постійні тривоги він перетворився на випробування. Щойно починаємо заняття, як звучить сирена – біжимо до бомбосховища. Були дні, коли тренувалися лише кілька годин, що для нашого виду спорту замало.
Але думки про наших захисників на передовій не дають зупинятися. І я хочу своєю працею на гімнастичному килимі, максимальною самовіддачею та успіхами на змаганнях віддячити їм за надану мені можливість робити це.
– У вашому тренувальному залі в Києві висить великий плакат "Слава ЗСУ!"…
– Це насправді дуже підтримує. Коли йде вже сьома чи восьма година тренувань з перервами упродовж одного дня і втома валить з ніг, я дивлюся на цей плакат і – о, диво! – в мене з’являються нові сили, відкривається друге дихання.
– Знаю, що, на війні, на жаль, загинули ваші двоюрідні брат та дядько, а також близький друг сім’ї. Мої щирі співчуття. Як же вам вдалося на тлі такої трагедії успішно виступити на чемпіонаті Європи?
– Сама не знаю, як. Це був один із найважчих періодів у моєму житті. Близький друг нашої сім’ї, побратим мого батька, Олександр загинув 11 травня 2023 року. Я дізналася про це під час чемпіонату континенту. Трагічна звістка прилетіла майже перед виходом на килим. Звісно, що вона відразу вибила землю з-під моїх ніг. Я не могла, та й досі не можу усвідомити, що Саші більше немає. Він був не просто другом нашої родини, а, б сказала, частинкою її серця. А ще Саша – споріднена нам душа, бо, як і ми з мамою й татом, він теж був спортсменом – професійним хокеїстом, чемпіоном України.
Крім того, ця трагедія підтвердила і мої найгірші здогадки: тато перебував на найгарячішому напрямку, адже вони з Олександром воювали разом, пліч-о-пліч. Таке "відкриття" пройшлося по мені катком. Я відчувала страх – шалений, всепоглинальний страх за рідну людину. Страх, який неможливо заглушити. Тепер я розумію: це те, що переживають абсолютно всі близькі й рідні військових – двадцять чотири години на добу. Я хочу, щоб про це знали всі українці. Щоб усвідомлювали ту ціну, яку ми платимо за свободу.
Тоді я прийняла рішення – в жодному разі не впадати у відчай, а боротися. Знову допомогли мама, тренери. Допомогли нібито й простою, але абсолютно безапеляційною підказкою – цей мій виступ важливий не лише для мене, я маю перемогти, аби пролунав гімн України і замайорів український прапор, щоб вчергове нагадати світу про нашу країну.
Якщо мій тато та його побратими знаходять у собі сили щодня дивиться у вічі смерті в ім’я Перемоги України над ворогом, то і я маю віддати всю себе задля перемоги спортивної. Я знайшла в собі сили для цього. Знайшла стільки, що крім золотої медалі в індивідуальному заліку, здобула ще й срібло в командному. До слова, ця моя золота медаль стала першою для України у нашому виді спорту за останні вісімнадцять років. Зійшовши на п’єдестал, я відчула неймовірну радість і гордість за те, що змогла зробити це для батька, для Олександра, для всіх наших захисників, для своєї країни.
Моя місія у спорті – нагадувати світу, що в Україні триває страшна війна. Щодня нас убивають, руйнують наші домівки, міста, нашу землю. Ми чуємо нічні обстріли, а на ранок читаємо новини, від яких серця розриваються від болю.
Під час одного з таких обстрілів уламок ракети впав прямо біля будинку батьків мого тата в Києві. Дивом бабуся і дідусь залишилися неушкодженими. Їм, можна сказати, пощастило, а ось їхні сусіди втратили свої оселі.
А буквально днями "шахед" упав зовсім поруч із будинком моєї рідної тітки, у якої я ночувала всього за тиждень до цього. Знову ж таки, у нас дивом обійшлося без жертв і руйнувань, а, наприклад, поруч – у житловому будинку, в гуртожитку, в корпусі університету, в офісному центрі – були значні пошкодження.
Світ має розуміти, що допомагаючи Україні, він перш за все допомагає собі. Тому я використовую кожну можливість, щоб нагадувати про цю несправедливу і жорстоку війну, яку розв’язала Росія. І навіть це інтерв’ю для мене – один зі способів донести правду до людей.
– Якою є ваша позиція щодо участі російських і білоруських спортсменів у міжнародних змаганнях?
– Я вважаю, що участь російських та білоруських спортсменів у міжнародних змаганнях абсолютно неприпустима. Як це може бути, що вони виходять на ті самі арени, що й ми, українці, після всього, що їхні країни чинять із нашим народом, з нашими містами і селами? Це неприйнятно на всіх рівнях. Я не можу навіть уявити ситуації, де ми разом у тому самому залі, на одному килимі, змагаємося й ніби "розділяємо" спортивні досягнення. Адже їхні країни продовжують вбивати наших людей, нищити наші міста.
Про патріотизм та благодійність на користь ЗСУ
– Чи є у вашій спортивній кар'єрі моменти, коли почуття патріотизму допомагало вам долати труднощі або досягати нових вершин?
– Так, любов до країни завжди у моєму серці. Це почуття надихає, окрилює, надає сил навіть у найважчі моменти, коли здається, що вже немає ресурсу йти далі. Україна дала мені все. Це земля, де я народилася, де почала свій спортивний шлях, де зросла до тих вершин, про які мріяла. Я завжди відчуваю глибоку вдячність до своєї країни. І кожна спортивна перемога для мене — це можливість прославити Україну, донести до світу, хто ми є і які ми є. Це мій спосіб віддячити їй за все, що вона мені дала, і підтримати тих, хто зараз стоїть на захисті наших домівок.
– Вікторіє, ви неодноразово брали участь у благодійних акціях і різноманітних донатних акціях для потреб Збройних Сил України. Знаю, що ви навіть свій унікальний костюм, в якому виграли золото на чемпіонаті Європи, передали на благодійний аукціон…
– Цей костюм має для мене особливе значення, у ньому я здобула чимало вагомих перемог. А ще тому, що пошили його саме в період повномасштабного вторгнення країни-терориста, і для мене він символізує силу та незламність. Саме в цьому костюмі, крім золота на чемпіонаті Європи, я здобула й ліцензію на Олімпійські ігри. Тож він буквально заряджений на перемогу.
І тепер мені дуже приємно, що кошти, зібрані на аукціоні, допомогли закрити збір благодійного фонду "Солом’янські котики" для придбання обладнання для зберігання та переливання крові нашим захисникам і захисницям. Це моя маленька вдячність військовим за те, що вони дають нам можливість жити, змагатися і мріяти про перемогу. Я переконана, що нині кожен має робити все, що в його силах, щоб допомогти армії та наблизити перемогу.
Про Олімпіаду-2024
– Вікторіє, не можу не оминути й таку тему. Ваше непотрапляння на Олімпіаду-2024, без перебільшення, стало однією з найдраматичніших історій минулого олімпійського циклу. Попри те, що саме ви вибороли єдину для України ліцензію на Ігри в Парижі, рішенням головного тренера збірної Ірини Дерюгіної на ці змагання замість вас поїхала 16-річна Таїсія Онофрійчук. Пані Дерюгіна пояснила своє рішення тим, що, мовляв, у вас травми. Але пізніше на своїй сторінці в Instagram ви чітко відповіли, що ці травми не є суттєвими, і що траплялися й складніші, з якими ви цілком достойно виступали. Тобто травми не завадили б вам боротися на Олімпіаді, і ви готові були там виступати?
– Зізнаюся чесно, ця тема для мене все ще залишається доволі болісною й гострою, як кровоточива рана. Нехай вона трохи загоїться. Можливо, дещо пізніше я зможу дати відповідь на всі запитання, пов'язані з цим рішенням.
Про плани на майбутнє та мрії
– Розкажіть, будь ласка, чим зараз живете, де навчаєтеся?
– Навчаюся на тренера в Національному університеті фізичного виховання та спорту. Після шістнадцяти років у художній гімнастиці в якості діючої спортсменки моє обожнювання цього виду спорту ані на йоту не зменшилося. Тож я мрію стати тренером, щоб ділитися своїм досвідом і знаннями, виховувати нове покоління спортсменів і допомагати їм досягати вершин. Хочу відкрити власну гімнастичну студію. А ще...реалізувати давню мрію, яку ми колись задумали разом із татом, – створити затишний сімейний ресторан.
Так-так, кулінарія – моє друге захоплення. Воно – від обох моїх бабусь, які є великими майстринями у цій справі, а одна з них навіть працювала професіональним кондитером! Коли я приїжджала до них на канікули чи свята, бабусі вчили мене готувати, ділилися всіма своїми кулінарними секретами. І тепер я вмію готувати багато чого! Насамперед, українські страви — борщ, вареники, голубці, а ще — тортики й тістечка.
— Зізнайтеся, ви це все і їсте чи тільки готуєте?
— (Сміється) Раніше тільки готувала, пригощала всю родину. Але тепер, зізнаюся, можу й сама трохи скуштувати!
– З чого зараз складається ваше спортивне життя ?
– Нещодавно я брала участь у щорічному гала-шоу "Euskalgym 2024" в Іспанії. Туди запрошують відомих гімнасток з усього світу. Мій виступ був про мій непростий спортивний шлях.
– З цього можна зробити припущення, що ви все ж таки ще не прийняли остаточного рішення – залишати килим чи продовжити свої виступи на ньому?
– Поки що я не можу дати остаточної відповіді. Після стількох років років у гімнастиці важко прийняти таке рішення, це викликає стільки емоцій…
Але то не головне. Найголовніша моя мрія нині — щоб якнайскоріше настав мир. Щоб Україна перемогла. Щоб усі наші захисники та захисниці повернулися до своїх родин. Щоб ми могли радіти кожному моменту життя поруч із ними.
Досьє
Вікторія Онопрієнко
Киянка, 21 рік. Вихованка Школи Дерюгіних. Перший тренер – Ольга Юрченко. Тренери – Ірина Дерюгіна. Майстер спорту міжнародного класу з художньої гімнастики. Срібна призерка командного турніру Євро-2018 серед юніорок, бронзова призерка чемпіонату світу-2023 у вправі з булавами, чемпіонка Європи-2023 у вправах з обручем а також віцечемпіонка Європи-2023 в командних змаганнях.
Дворазова переможниця етапів Кубку світу. Здобула сім нагород на рівні серії, включно з двома "бронзами" у сезоні-2024.
Учасниця Олімпійських ігор-2020, де посіла десяте місце в особистому багатоборстві.
Юлія Семененко, для Чемпіона
Відповідальний редактор – Микола Дендак
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції