Історія дня. Легендарний гімнаст Віктор Чукарін, чиє ім'я міг би носити Львівський інфіз
Львівський державний університет фізичної культури з 2016 року має ім'я професора Івана Боберського, фундатора української національної фізичної культури. Втім, ще 2011 року цьому поважному вишу могли дати ім'я доцента Віктора Чукаріна, випускника і працівника Львівського інфізу, двократного абсолютного олімпійського чемпіона з гімнастики. Таку пропозицію вносили на урочистих заходах, присвячених 90-річчю з дня народження Чукаріна. І це був би не менш гідний вибір.
Вікторові Чукаріну, заслуженому майстру спорту СРСР, володареві 11 олімпійських медалей (7 золотих), дещо не пощастило з походженням та епохою. Він не був, на відміну від Івана Боберського, питомим галичанином ба навіть етнічним українцем: син донського козака та гречанки, Чукарін свого часу приїхав до Львова з Маріуполя.
Його спортивні досягнення та життєві пригоди випали на радянські часи – що не надто вітають за Незалежності. Ще й певною мірою славу Віктора Чукаріна затьмарив інший великий український радянський гімнаст – Борис Шахлін.
Втім, ані славою, ані пам'яттю Батьківщина Чукаріна не образила: його ім’ям назвали вулицю у львівському Сихові (1984), а 2016 року на його честь перейменували вулицю Куйбишева в Маріуполі. Меморіальна таблиця на будівлі Львівського інфізу та традиційний турнір зі спортивної гімнастики – відкритий Кубок Львова також є гідною шаною великому спортсменові.
Так склалося, що Чукаріну довелось важко боротися не лише з суперниками у спортивному залі, а й з надважкими випробуваннями, які надіслала йому доля.
Віктор Чукарін народився у 1921 році в селі Красноармійське на Приазов'ї. Через три роки його родина перебралася до Маріуполя. Хлопець вчився у 10-й середній школі, де захопився гімнастикою й тренувався у свого вчителя фізкультури Віталія Поповича, великого ентузіаста гімнастики.
Віктор мав погану репутацію:
"Сильний хлопець, але дурний".
Але його ставлення до навчання змінилося після того, як у 1937 році його батька Івана репресували за те, що він написав листа своїм родичам в Румунії з проханням прислати продуктів. Мати Христина залишилась з трьома дітьми...
Віктор вступив до металургійного технікуму, а згодом перевівся до Київського технікуму фізичної культури. Родичі його засуджували: це несерйозно, інша справа – працювати на "Азовсталі". Але юнак, завдяки наполегливій праці (він став тренуватися двічі на день, коли інші тренувались тричі на тиждень, а також тренувався влітку – чого тоді не робили гімнасти), виконав норматив майстра спорту, вигравши у Харкові чемпіонат України 1940 року.
Влітку 1941-го перед випускником технікуму, молодим перспективним гімнастом відкривались великі горизонти. Але почалась німецько-радянська війна...
Віктор пішов на фронт добровольцем. Воював в артилерійській частині стрілецької дивізії, обороняв Київ. А в липні 41-го під Полтавою був поранений та потрапив у полон. Пройшов німецькі концтабори – Зандбостель, Бухенвальд, Везермюнде. На певний період він втратив ім'я та прізвище, які замінив номер 10491 на табірній робі. Працюючи в каменоломні, Віктор придивлявся до тренувань з гімнастики німецьких військових: німці тоді вважались найсильнішими гімнастами у світі.
Наприкінці війни Чукарін був серед групи в'язнів концтабору Зандбостель, яких посадили на заміновану баржу і відправили в море. Від загибелі приречених врятували кораблі союзників.
Коли звільнений Віктор Чукарін потрапив до СМЕРШу на прискіпливі та принизливі перевірки, його вага складала 40 кг. Спортивні перспективи тоді не розглядались взагалі, мова йшла про фізичне виживання. Коли Віктор повернувся додому, його не впізнали ані сусіди, ані родичі. Навіть мати спочатку також не впізнала сина, але ідентифікувала його за шрамом на голові, який у нього залишився після падіння у дитинстві.
Віктор влаштувався пастухом до радгоспу, але через слабкий стан здоров'я не зміг працювати. Мати й сестра виходили його, з великими складнощами роздобуваючи дефіцитні смалець, молоко та мед...
Одужавши, Віктор спочатку попрацював у міському комітеті фізкультури Маріуполя. Там йому довелось обладнувати гімнастичний зал у приміщенні колишньої міської лазні. Потім він поїхав до Львова, де в інституті фізкультури працював проректором його колишній викладач по Київському технікуму Абрам Ліпман, який допоміг Віктору зі вступом, хоча вже йшов вересень 1946-го. Паралельно з навчанням, Чукарін займався обладнанням гімнастичного залу, використовуючи маріупольський досвід, підробляв двірником та вантажником.
Інтенсивні тренування під керівництвом кваліфікованого фахівця Петра Собенка принесли результати: 1948 року Чукарін став чемпіоном СРСР у вправах на брусах. То був його улюблений вид програми: його навіть жартома називали Брусевич (напевне, обігруючи прізвище знаменитого воротаря київського Динамо Миколи Трусевича). А 1949 року він став абсолютним чемпіоном СРСР та утримував це звання ще два роки поспіль. У 1951 році після перемоги на Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Берліні Чукаріну надали звання "Заслужений майстер спорту СРСР".
А наступного року спортсмени СРСР дебютували на Олімпійських іграх – Гельсінкі-1952. Чукаріну було вже за тридцять, а в січні 52-го, він на тренуванні, виконуючи вправу на кільцях, дістав травму (надірвав сухожилля). Але до липня, до початку Ігор він відновився та на арені "Мессухаллі" у столиці Фінляндії спромігся здобути чотири золоті (абсолют, команда, кінь, опорний стрибок) та дві срібні (бруси, кільця) медалі.
За два роки Чукарін тріумфував на чемпіонаті світу в Римі: золото у багатоборстві, команді та на брусах плюс срібло на коні. А ще за два роки вже 35-річним ветераном Віктор їде на Олімпіаду-1956 у Мельбурні, де у боротьбі з японським майстром Такасі Оно (молодшим на 10 років) здобуває друге олімпійське золото в багатоборстві, додаючи до нього ще золото в команді та на улюблених брусах, а ще – срібло у вільних вправах та бронзу на коні.
У 1957 році разом з уродженкою Херсону Ларисою Латиніною (уродженою Дирій), ще однією героїнею ОІ-1956, Віктор Чукарін став першим атлетом, якого нагородили орденом Леніна, тоді – вищою державною нагородою СРСР. Незалежно від нашого сьогоднішнього ставлення до Радянського Союзу, до Леніна та інших історичних реалій того часу, це було надзвичайним досягненням – об'єктивно та назавжди. Йдеться не про "совкодрочерство", а про історію, якою вона була.
Завершивши кар’єру спортсмена, Віктор Чукарін зосередився на науці та тренерстві – у Львівському державному інституті фізичної культури. У 1963 році він став доцентом кафедри спортивної гімнастики, а 1971 року був обраний завідувачем кафедри. Чукарін підготував понад двадцять майстрів спорту, серед яких – олімпійський чемпіон 1980 року Богдан Макуц.
Віктор Іванович працював старшим тренером збірної СРСР на ОІ-1972 в Мюнхені. Команда тоді поступилась японцям, здобувши срібло. Це розцінили як неуспішний виступ та звільнили Чукаріна.
Великий гімнаст помер 1984 року, він був похований на головній алеї Личаківського цвинтаря.
Віктор Чукарін був першим та був кращим. Він гідний нашої вдячної пам’яті.