Так падала Суперліга Китаю: нахаба Тевес, 120 договірняків та чемпіони, яких давно не існує
А ви ще пам'ятаєте, як китайська футбольна Суперліга вважалася реальною загрозою європейським чемпіонатам?
Не забули їхні рекордні трансфери? Гігантські контракти? Зірок, які буквально вимагали продати їх в Піднебесну?
Це було не так давно – якихось 8-10 років тому.
А зараз... тиша. Випалене поле.
Футбольна мрія Китаю зникла так само миттєво, як і народилася, і Чемпіон розповідає, як це друга найбільша економіка світу зазнала такого гучного фіаско.
***
У січні-лютому 2016 року китайські клуби витратили на трансфери 348 млн євро, що більше, ніж АПЛ та Серія А разом узяті.
Джексон Мартінес із Атлетико за 42 млн, Рамірес із Челсі за 28 млн, Жервіньйо з Роми за 18 млн, Фреді Гуарін з Інтера за 17.
Трохи раніше до Китаю поїхали Робіньйо, Пауліньйо, Демба Ба, Асамоа Г'ян.
Для українського вболівальника найбільш пам'ятний трансфер Алекса Тейшейри із Шахтаря за цілих 50 млн.
"АПЛ варто переживати. Здається, у Китаю досить економічної потуги, аби перекупити всі європейські топліги", – бідкався тоді ще тренер Арсенала Арсен Венгер.
І надалі істерія лише наростала.
Коли Оскар переїхав із Челсі до Шанхай СІПГ у січні 2017-го за 60 млн, бразильцеві було лише 26. Він входив у найкращі роки кар'єри, проте обрав 400 тисяч фунтів в тиждень. Це змусило заговорити вже Антоніо Конте, що очолював синіх:
"Китайський ринок становить небезпеку для нас всіх, не лише Челсі".
І майже одразу після Оскара інший китайський клуб Тяньцзинь Цюаньцзянь вийшов на лондонців з пропозицією щодо їхнього лідера – Дієго Кости...
Тим часом Цзянсу Сунін от-от мав домовитися про перехід Гарета Бейла з Реала щонайменше за 100 млн...
Шок!
І от минуло 10 років, і найдорожчим гравцем китайського чемпіонату є бразилець Жеффіньйо, якого Transfermarkt оцінює у 4,5 млн євро, а 11 із 16 клубів-учасників сезону-2020 вже ліквідовані за борги.
***
Китайський футбольний апокаліпсис – ось як це виглядає.
І його перший вершник – той, хто це розпочав.
Китайський президент Сі Цзіньпін, бачте, не розбирався у футболі, але вважав його важливою складовою позитивного іміджу – як себе, так і держави. Він відвідував базу Ман Сіті, робив селфі з Серхіо Агуеро, Девідом Бекхемом.
Саме Сі наполіг на плані футбольного переозброєння Китаю у 2015-му.
50 пунктів – і майже кожен, як анекдот.
Вже до 2030-го збірна Китаю мала стати найкращою в Азії, а до 2050-го ще й виграти чемпіонат світу. Також уряд мав збудувати 50 тисяч футбольних шкіл та підготувати для них пів мільйона тренерів.
Інвестиції в спорт мали досягнути 5 млрд юанів (650 млрд євро) до 2025 року – і то приватних, а не державних грошей.
Окремий пункт – Китай мав стати футбольною наддержавою.
Уявляєте, як сильно Сі не розумів футбол?
За всю історію Китай не підготував жодного виконавця топрівня , а на ЧС грав лише у 2002-му – 3 поразки із загальним рахунком 0:9.
"Це все через Олімпіаду в Пекіні, що пройшла з великим успіхом. Китайська економіка вийшла на 2-ге місце в світі, запускала в космос ракети, але в цей час збірна не могла обіграти Гонконг. Мабуть, в цьому справа. Але треба було не тільки інвестувати у футбол, а й формувати футбольну культуру. На це йдуть десятиліття", – каже Том Баєр, який був технічним радником футбольної програми Китаю.
Ще простіше це пояснює Роб Вілсон з Унверситету Шеффілда: "Вони хотіли купити 150 років історії і довели, що це неможливо".
А що було можливо?
Ну от хіба що інвестувати 5 млрд, як хотів вождь.
Китайські компанії вишикувалися в ряд, аби його потішити, тож дуже скоро в Суперлігу вклалися забудовники Greenland, Evergrande, China Fortune Land Development, Sinobo, SIPG (Шанхайський порт), гігант роздрібної торгівлі Suning Group, власник AliExpress та Taobao компанія Alibaba.
Ніякого спорту чи бізнесу – це була чисто політика, аби покращити репутацію в очах всесильного президента. Було ясно – як тільки йому набридне, все припиниться.
Ну, і довго чекати не довелося.
По-перше, "винні" самі зірки, які дратували китайців захмарними вимогами. Карлос Тевес, наприклад, вибив собі у Шанхай Шеньхуа 650 тисяч фунтів на тиждень.
"Я пам'ятаю, ми якось рахували, то я ледь з дивана не впав. Тевес отримував за 3,5 дня суму, яку звичайний мешканець Шанхая заробляв за рік", – каже Вілсон.
При цьому той же Тевес за 20 матчів забив 4 голи і знущався над китайцями в інтерв'ю: "Ваші гравці не мають техніки, бо їх не вчили футболу з дитинства. Вони не зможуть конкурувати навіть через 50 років".
Лише одиниці, як Оскар та Пауліньйо, вивчили мову та приязно вели себе з місцевими.
А, наприклад, від Халка зверхність так і перла – він іноді просто китайських тренерів гамселив!
По-друге, хоч трішки якісних китайських виконавців дико не вистачало, і в умовах ліміту на легіонерів вони стали на вагу золота. Гравців, яких Transfermarkt оцінював у 50-100 тисяч, китайські клуби купували за 15-20 млн. Посередності, які не влучали по м'ячу, заробляли як гравці основи Мілана чи Ювентуса, і влада боялася, що це наростатиме.
Ну, і коли у відборі на ЧС-2018 Китай зганьбився та 5-те місце, програвши навіть Сирії, що палала у громадянській війні...
От тоді-то Сі й почав згортати експеримент.
У 2017-му уряд ввів податок у розмірі 100% на кожен трансфер.
У 2018-му – встановили стелю зарплат для китайських гравців у 1,6 млн на рік, а всього клуб мав витрачати на зарплати не більше 65% бюджету.
З 2019-го – стелю зарплат вже для всіх встановили на рівні 142 млн на рік.
Ну, а з 2021-го зарплати іноземцям обмежили 3 млн євро на рік, що остаточно зупинило притік до Китаю жадібних до грошей зірок футболу.
Сі дав – Сі забрав. А ніхто інший топового футболу в Піднебесній ніколи й не хотів.
***
А от чого там прагнули – то це легких грошей.
Другий вершник китайського апокаліпсису – договірняки, яких там так багато, що їм дають поетичні назви. "Випадок п'яти щурів", "скандал чорного свистка" – звучить!
Так, ще в лютому 2012-го найкращого китайського арбітра Лу Цзюня посадили на 5,5 року за 128 тисяч доларів хабарів, які він брав в рамках Суперліги. Влітку 2012-го на 10,5 року сіли двоє екскерівників Суперліги Нань Юн і Се Ялун – на них до 20 випадків вимагання хабарів. У лютому 2013-го дискваліфікували довічно 33 гравців та офіційних осіб за договірні матчі, а у Шанхай Шеньхуа забрали титул чемпіона-2003.
Можете собі уявити масштаби?
І коли Сі Цзіньпін затягнув до Суперліги гігантські інвестиції, хіба це могло змінити істинну традицію?
От воно й не змінило.
Зараз майже всі причетні до футбольного буму в Китаї сидять в тюрмі.
Екскерівник федерації футболу Чень Сюйюань отримав довічне – набрав 10 млн євро хабарями.
Ймовірно, найкращий футболіст в історії Китаю Лі Те, що трохи пограв за Евертон при Девіду Моєсу, присів на 20 років – за його ж словами, він двічі виводив команди в еліту за хабарі, а ще заплатив 3 млн юанів за крісло тренера національної збірної у 2020-му:
"Я вдавався до впливу на суддів, підкупу гравців та тренерів, іноді через клуби, які вели справи з представниками моїх суперників. Така поведінка входить у звичку, і, зрештою, виникає навіть залежність".
Загалом у вересні 2024-го аж 43 особи довічно відсторонили від футболу, 120 матчів визнали договірними; серед дискваліфікованих – 4 гравці збірної.
І навіть це не все, бо у січні 2026-го під санкції потрапили ще 73 особи, а з 13 клубів зняли очки.
Ось так виглядала турнірна таблиця Суперліги перед стартом сезону. Цирк!
А звідки це у китайців? Ну, історично так повелося.
Комуністи заборонили в країні букмекерство, залишивши дві державні лотереї. Решта ринку – в тіні, і Міжнародний центр безпеки спорту (ICSS) оцінює його у 600 млрд доларів. Навіть при маржі у 5% це дасть 30 млрд прибутку на рік.
Тут ходить готівка через підпільних агентів; використовуються анонімні криптобіржі; "сірі" букмекери готові приймати сотні тисяч доларів на одну подію – ідеально для договірняка.
Уявляєте шок Феллаїні, Вітселя, Феррейри-Карраско, Рафи Бенітеса й десятків інших, які сюди приїхали? І чи були шанси збудувати сильну лігу за таких умов?
Давайте чесно – їх не було.
***
Третій та четвертий вершники не зіграли вирішальну роль у апокаліпсисі, але додали йому темпу й історичності.
Ви ж не забули? 10 із 16 клубів Суперліги у 2019-му контролювалися місцевими забудовниками.
Так-от китайська будівельна бульбашка надувалася із початку 2000-х. Щороку тут вводили в експлуатацію 15 млн нових помешкань – більше, ніж США та ЄС разом узяті. Будівельний сектор давав Китаю 25-30% його ВВП. При тому величезні житлові площі залишалися невикупленими. Цілі хмарочоси, квартали стояли пусткою, а поруч вже зводилися нові.
Як вони взагалі виживали? Та просто безкінечно перекредитовувалися, аж поки у 2020-му Сі не оголосив:
"У нерухомості треба жити, а не спекулювати нею".
Влада змінила правила: співвідношення боргу до активів не більше 70%, чистий борг не вище власного капіталу, готівки має бути достатньо для погашення короткострокових зобов'язань.
А у найбільшого девелопера Evergrande, на секунду, 310 млрд боргу при сукупній вартості активів у 240 млрд. Та й у решти не краще.
От чому гранди із 2019-го у Китаї не дожили до 2026-го – вони стали непідйомним тягарем для забудовників, а нових власників не знайшли через накопичені збитки та повне невміння заробляти на футболі чесно.
"Квитки дуже дешеві. Наш абонемент на сезон коштував 50 або 60 фунтів стерлінгів. Студентам продають ще дешевше. Ніхто не купує офіційну атрибутику; натомість під стадіоном продають підробки за 3 фунти", – розповідав британець Джон Гассет, що мешкав у Гуанчжоу і не пропускав матчів.
Зрештою його улюблений Евергранде, що виграв дві азійські ЛЧ та всі чемпіонати Китаю у 2011-17 роках – вже історія. Його нема навіть на папері. Стерли.
З тією причини не існує більше Хебей Чайна Форчун, Бейцзин Гоань, Тяньцзинь Теда та інших.
***
Ну, а чемпіон-2020 Цзянсу Сунін зник через ще одного нічогенького вершника – пандемію коронавірусу.
Клуб фінансувався компанією із роздрібної торгівлі, а у Китаї були дуже жорсткі карантинні заходи, пусті вулиці, і галузь просіла.
Потрапивши в біду, Suning двічі не думала, і негайно "скоротила" свій футбольний клуб.
"Ми рішуче зосереджуємось на роздрібній торгівлі та без вагань відмовляємося від активів, що не стосуються прямо роздрібної торгівлі", – оголосив бос компанії Чжан Цзіньдун на початку 2021-го.
В принципі, це ідеально описує, як сильно китайці "любили" футбол – вони розігнали команду, яка тільки-но стала чемпіоном країни!
На додачу пандемія вдарила й по всіх інших, трибуни не заповнювалися майже два роки, і вже не влада, а самі клуби скоротили видатки до мінімуму.
А, скоротивши, не стали потім відновлювати.
Сі промовчав.
***
Зараз найдорожчий склад у Китаї має Шанхай Порт. Його 16,45 млн євро – це вдвічі менше, ніж має наше Полісся.
У відборі до ЧС-2026 збірна Китаю програла навіть Індонезії.
Чиновник Міносвіти Ван Денфен якось бовкнув, що по країні відкрито 30 тисяч футбольних шкіл, де тренуються 55 млн учнів, але вже скоро його арештували за корупцію. Вочевидь, інформація не надто правдива.
"Наш футбол прогнив до глибини душі. Своїми скандалами він зганьбив китайський народ", – оголосив таблоїд Компартії The Global Times.
Футболісти у Китаї ще недавно були мільйонерами, а тепер – парії. Це вони винні в тому, що нічого не вийшло! Вони, супостати, провалили блискучий план!
Бо якщо не вони, тоді...
Про це в тоталітарних країнах безпечніше навіть не думати.
Тим часом професор університету Ноттінгема Джонатан Салліван запевняє, що потуги Сі ніяк не вплинули на "простого китайця". Суспільство залишилося таким же, як було до футбольного "буму". Його єдина спадщина – у кишенях таких, як Оскар:
"Китай зробив те, що засуджував десятиліттями найжорстокішими словами: найняв жменьку бразильців, щоб допомогли їм негайно перемогти.
Тим часом прищеплення любові до футболу у дітей наткнулося на батьків, які не хочуть, щоб ті відволікалися від навчання, та самих дітей, яких не відірвеш від відеоігор. Футбольна культура – це не те, що можна створити за бажанням. Вона вимагає довгого і ретельного формування".
Телеграм-канал автора: Футбольні історії