"Луїсе Енріке, твій батько – Амуніке!" Як тренер ПСЖ проміняв Реал на Барселону
Луїс Енріке – тренер, що об'єднує історії ПСЖ та Барселони, які зіграють сьогодні у Лізі чемпіонів.
Ба більше, він вигравав цей турнір з ними обома!
Але ще раніше, перед каталонським періодом, у житті Луїса був мадридський Реал.
В юності Енріке вважався безвідмовною робочою конячкою на "Сантьяго Бернабеу" і лише носив рояль, на якому грали яскравіші зірки. Ну, і якось у 1996-му йому таке безнадійно сіре життя остаточно набридло. З цього все й почалося...
***
А він же щиро хотів грати за Реал.
Справді!
Усе вирішувалося у червні 1991-го, і позаяк вирок у справі Босмана ще не оголосили, то трансфери були по суті джентльменськими угодами.
Луїс Енріке, якого вже тоді прозивали Лучо – на честь мексиканської зірки Лучо Флореса – був найяскравішим гравцем у рідному Расингу. В дебютному сезоні Прімери він забив 14 голів, піднявши Хіхон на 5-те місце.
Хто не хотів молодого супербомбардира? Барселона, Реал, Атлетико – всі тут як тут.
Ба більше, це каталонці мали кращі стартові позиції через товариські стосунки президентів – Хосепа Луїса Нуньєса та Пласідо Родрігеса, який переконував ЗМІ:
"Реал може домовитися з гравцем, але не з клубом. Я дав усне зобов'язання Барселоні. Для неї діє особлива ціна. До Мадрида він перейде тільки у разі виплати 250 млн песо відступних".
І що ви думаєте?
Виплатили!
Скаути "Вершкових" так нахвалювали юне дарування, що президент Рамон Мендоса махнув рукою.
"Підписатися у Реалі – здійснення мрії. Варто було це зробити, хай навіть я втратив 15% від суми трансферу, які б отримав, якби перейшов до Барселони.
З самого початку, я був певен, що гратиму тут. Це велика честь. Гравці, що приїздять сюди, майже ніколи не покидають клуб розчарованими. І якщо вже мені випав шанс обирати, то я обрав Реал", – так заявив Лучо, коли сага завершилась.
Натомість Йохан Кройф, що запрошував його до Dream Team, звучав ображено – мовляв, не такий вже Лучо і сильний, як малюють.
Ну чим не початок шляху істинного мадридиста, якого б не одне десятиліття обожнював "Бернабеу", а на "Камп Ноу" – проклинали?
Втім, все пішло шкереберть.
***
Мадрид в ту пору, як і завжди, був перевантажений зірками атаки.
Ще догравали Уго Санчес, Мічел та Бутрагеньйо; зі Сходу прибули плеймейкери Роберт Просинечки та Георге Хаджи; кантера тільки-но випустила Альфонсо Переса.
Ну і кого, скажіть, мав посунути 20-річний відтягнутий форвард із Расинга?
Радомир Антич, Лео Бенгаккер, а тоді й Беніто Флоро не мали відповідей – натомість лише посували Енріке далі й далі вглиб поля.
"З такими партнерами мені гралося легко, бо вони були дуже якісні. Але я ж переходив як бомбардир. Натомість мене ставили у півзахист, де я ніколи раніше не грав.
А потім – взагалі правим захисником. Важко було. Я не знав, що робити. За таких обставин гравець зазвичай йде, але я адаптувався до позиції. Я виконав те, що хотів з мене тренер", – описував свою кар'єру у Реалі Енріке.
Сумно, еге ж.
Нападник, що зривав овації у Расингу, перетворився на чорнороба, поки трибуни Реала аплодували Мічелу, Івану Саморано, Мікаелю Лаудрупу, Фернандо Редондо...
У своєму першому сезоні на "Сантьяго Бернабеу" Енріке забив 4 голи – і ніколи не перевершив цю цифру.
Та попри шалені незручності, впродовж наступних п'яти років Лучо все одно відчайдушно намагався стати у Мадриді своїм. У Ель Класіко 7 січня 1995-го, він забив четвертий гол "Вершкових" у історичній перемозі 5:0, після чого святкував разом із трибунами – підняті вгору кулаки, футболка на голові...
Енріке хотів не йти, а навпаки – переконати фанатів та клуб, що він їм потрібен.
Вінцем його зусиль став сезон-1994/95, коли Реал перервав гегемонію Dream Team та став чемпіоном Іспанії.
Втім, не вийшло. Все ще раз пішло шкереберть.
***
Сезон-1995/96 – тотальна катастрофа Реала. Поразка йшла за поразкою.
Тренував тоді Хорхе Вальдано, і у нього не було рішень – лише безкінечні зміни складу, що руйнували залишки гарної, чемпіонської команди.
Інтеграція юних Рауля та Гуті – єдині хороші новини у Мадриді у ті дні.
Ну, а Енріке ж був на правах нелюбимої невістки...
"Чи відпочиваю я? О, ні! З такими темпами, як я відпочиваю, то зможу грати до 70 років", – коли його витурили зі старту, Лучо вже не терпів.
Ще через місяць астурієць заговорив холоднокровніше : "На особистому рівні це сильно прояснює моє майбутнє. Все гранично просто. Я поговорю зі своїм агентом, щоб зрозуміти, які маю варіанти".
У Луїса закінчувався контракт, тож це було легко.
У Реалі він не грав хіба воротаря і центрбека, а універсали завжди на вагу золота.
До всього, весь цей час Лучо був помітною фігурою у збірній Іспанії. І нехай його найвідоміший епізод пов'язаний не з голом, а з відмашкою Мауро Тассотті, все одно це було знаменито.
На "Бернабеу" розуміли, що він знайде новий клуб швидко, але Барселона?! Тут важливий контекст. Ель Класіко – це вам не Міланське дербі. Навіть сьогодні у історії цих протистоянь є лише 17 гравців, які переходили напряму з Барси до Реала, і четверо, що переїхали з "Бернабеу" одразу на "Камп Ноу".
Луїс Енріке – четвертий та єдиний, хто ризикнув, за останні 50 років.
Реал не міг заперечити, бо Лучо йшов вільним агентом, але секретність все одно була такою, що в столиці не знали аж до травня 1996-го, коли з'явилися фото з медогляду:
"Я дуже схвильований, і всі ми тут щасливі. Це нова ера для мене і клубу. Я завершив цикл у Мадриді, який поважатиму до кінця червня. Потім я почну новий".
***
Ось так-от воно все й відбулося.
Кажуть, коли Боббі Робсон вперше зайшов до роздягальні Барси, то вказав на Енріке й Піцці та запитав свого асистента Жозе Моурінью: "А хто це в біса такі?"
"Чи відчував я, що Жозе колись стане Особливим? Ніколи! Навіть він сам так не думав! Але Моурінью був дуже відвертим з нами, і мені подобався", – каже Лучо.
Ще більше Моур тоді зблизився з Жузепом Гвардіолою – їх обох цікавила тактика, схеми, менеджмент...
Енріке – ще ні.
Позаяк Робсон грав за принципом "Усі – в атаку!", то наказав йому використовувати простір, який створював шаленими спринтами Роналдо. Після років на фланзі захисту Реала це була як манна небесна.
У сезоні-1996/97 Феномен забив 34 голи і виграв Золоту бутсу.
Енріке, у свою чергу, відзначився 17 разів, із яких 2 – у домашній перемозі над Реалом.
Ну, а головне – каталонці підняли над головою Кубок кубків-1997, здолавши у фіналі... ПСЖ.
"Боббі постійно гнав мене вперед, і так я відродив гольовий нюх. У роздягальні проблем не було жодних, я всіх знав по збірній. На те, щоб відчути себе тут бажаним, не пішло і десяти хвилин", – здається, не було у всій Каталонії щасливішої людини за Лучо.
А те, що в Мадриді сердилися – ну, хіба не байдуже?
***
Його "очна" зустріч із фанатами "Вершкових" сталася аж 1 листопада 1997-го.
В ту пору у Реала ще були справжні ультрас, а не костюмовані прихильники Флорентіно Переса, як зараз, тож це було трохи небезпечно.
Тим не менш, коли Енріке забив, то святкував гол скажено.
"Немов божевільний, він побіг до трибуни ультрас і дивився на неї, стиснувши кулаки. Лучо повільно йшов лінією поля і, мабуть, не усвідомлював, скільки предметів летить у нього з трибун, і що співали фани. А може навпаки, аж надто добре усвідомлював", – писала того дня El Pais.
Щодо кричалки, то це рифма з претензією на расизм: "Луїсе Енріке, твій батько – Амуніке!" Її запам'ятали найбільше за недолугість, бо до чого тут нігерійський невдаха?
Ну, і загалом те Класіко вдалося, і Барса перемогла у важкому трилері – 3:2.
Вже після свистка президент Реала Лоренсо Санс накинувся на Енріке, типу, ти нащо провокуєш, і отримав у відповідь: "Добре. Коли заб'ю вам знову, то буду плакати".
"Кулес" реготали від захвату.
Це не кейс Луїша Фігу, який після легендарної зради покинув обидва міста і сьогодні є послом далекого Інтера.
Енріке, у свою чергу, повністю інтегрувався у Барселону – її стиль футболу, життя, тренерські ідеї, вболівання. Випадковому глядачеві, який не знав його минуле, могло здатися, ніби перед ним вихованець Ла Масії.
Даремно він не послухав Кройфа ще тоді, у 1991-му...
Втім, і так непогано вийшло. До 2004 року Енріке набігав за Барсу 300 матчів, забив 109 голів, 2 роки був капітаном команди і, логічно, тут же розпочав кар'єру тренера.
Що ж до Реала...
Звісно, в еру Галактікос той був сильнішим та збирав трофеї, проте для Лучо це нічого не змінило:
"У мене не дуже гарні спогади про час, проведений там. Я іноді бачу себе у вершковій формі на картках Panini та у телевізорі. Це дивне, незручне відчуття. Гадаю, синій та фіолетовий пасують мені набагато більше".
Телеграм-канал автора: Футбольні історії