Мілевський як символ занепаду Динамо. Легенда, на яку ми заслужили
28 червня 1989 року на поле Республіканського стадіону міста Києва вийшов Олег Блохін. Він робив це досі безліч разів, але той день був особливим. Близько ста тисяч глядачів на трибунах стали свідками прощання з легендою. Напередодні Тамара Гвердцителі особисто виконала спеціально написану пісню "Віват, король", а сам Король востаннє покидав газон у якості гравця, ледве стримуючи сльози.
24 жовтня 2021 року, в перерві матчу Динамо – Дніпро-1, на поле цього ж стадіону вийшов Артем Мілевський. Тепер арена мала інші назву та вигляд. Сто тисяч поміститись тут вже давно не могли та й не хотіли, і справа зовсім навіть не в коронавірусних обмеженнях. Тамара Гвердцителі цього разу не приїхала, але "Віват, король" знову лунав, а сам Король, як годиться, знову плакав.
Між цими датами сталося чимало подій. Головна з них – 32 роки, що минули. Інша країна, інші люди, інше (попри формальну схожість) прощання з легендами, які також поміж собою зовсім різні.
Артем Мілевський – особливий футболіст. Здається, це Ігор Бойко якось написав, що Міля є унікальним, адже оголосив про завершення кар’єри через 8 років після її закінчення фактичного. Світові гастролі, які були після Динамо, навряд чи варто вважати чимось, що заслуговує на увагу.
Про цього білоруського українця складно додати щось нове. Виділитися можна, хіба що згадуючи його виступи крізь призму власних вражень.
Автор даних рядків починав дивитися футбол саме тоді, коли Мілевський починав професійно у цей футбол грати. Він, авжеж, був великим талантом, іноді міг бути лідером та завжди міг стати тим, хто вносить конструктив на полі та деструктив – поза ним. Типовий інфант терібль, який не розкрився на повну, бо не захотів.
"Головне не сильно, а точно", – ці слова, сказані коментатором Дмитром Джулаєм після голу Артема у ворота Порту в ЛЧ-2008/09, уособлюють період, коли за Динамо ще хотілося вболівати. То був прекрасний матч, що в кінцівці став трагічним (невдалим), як і кар’єра Мілі. Символ усього.
Хоч більшість насамперед згадує про знущання над Спартаком або пенальті проти Швейцарії, коли Блохін не витримав напруги та пішов до роздягальні. Характерно, що саме він поклав край великого дорослого футболу для Мілевського, перед тим, грубо кажучи, давши йому в ньому старт. Цих двох поєднує дещо більше, ніж історія з халатом на презентації.
Тут здебільшого написано про Мілевського, але текст цей зовсім не про нього. Він – про Динамо, а отже і про наш футбол загалом. Динамо – це і є наш футбол. Системність, розвиток та планування сюди не клеяться.
Фармклуби, переноси матчів на гостьові поля за замовленням, вихваляння аншлагами під час пандемії, поєдинки о 14:00 буднього дня та закоханий погляд Ігоря Циганика на Олександра Ярославського. А ще ж Євген Селезньов...
Щоб серйозно аналізувати, дивитися та писати про футбол, в якому присутнє усе це, потрібна стійкість духу – такими людьми захоплюєшся. І це написано майже без іронії.
Нещодавно на одній пафосній церемонії Артем Мілевський публічно та не менш пафосно вибачився перед Олегом Блохіним, визнавши його велич та свою неправоту в ситуації, коли вони неприязно розійшлися в Динамо.
Він міг і не вибачатися, а просто показати своєму екстренеру відео власного прощання із київськими фанами. 24 жовтня 2021 року на трибунах Олімпійського їх була жалюгідна жменька – вона завітала на один із центральних матчів чемпіонату країни. "Віват, король" того дня викликав сльози не лише у Мілевського, але й у всіх, хто усвідомив увесь жах ситуації.
Вперше цей текст було опубліковано 26 жовтня 2021 року.
Андрій Дунець, Чемпіон
Підписатися на ТГ-канал автора, щоб читати більше його статей