Леонід Островський – легендарний динамівець, останній із заслужених майстрів

Один з основних гравців диво-команди Віктора Маслова, що в 1966-68 роках тричі поспіль здобувала титул чемпіона Радянського Союзу, Островський вражав надійністю й ефективністю. В його активі – кілька непересічних досягнень.

Переховувався в дублі під чужим прізвищем

Скажімо, прізвище оборонця фігурує в першій групі футболістів, удостоєних звання "Майстер спорту міжнародного класу" – через рік після його заснування, за успішні виступи на світовій першості 1966 року. Разом з одноклубниками-киянами Йожефом Сабо, Віктором Серебряниковим і Валерієм Поркуяном. Разом із воротарем Левом Яшиним, для якого той мундіаль, як і для Островського, став третім. З українців подібний здобуток матимуть іще всього четверо – Віктор Серебряников, Анатолій Дем'яненко, Володимир Безсонов і Віктор Чанов.

З дев'яти поєдинків Леоніда в складі збірної СРСР шість припали саме на фінальні турніри чемпіонатів планети! У змаганнях такого рангу, в 1958-му у Швеції, він уперше з'явився 21-річним, тільки два сезони перед тим залишивши другий дивізіон і рідну ризьку Даугаву. Наставники радянської команди – Гавриїл Качалін і Микола Морозов – прекрасно знали: цей гравець має рідкісне вміння завжди діяти на потрібному рівні з повною віддачею й практично без помилок; на полі він дбає не про те, щоб зірвати оплески трибун ефектним технічним прийомом, а про досягнення загальної мети. Відзначала захисника ще одна новаторська риса – умів і полюбляв підключатися до атак, забезпечуючи гравців передньої лінії точними гострими передачами.

"Швидкість дозволяла мені опановувати всю "брівку", стометрівку долав за 11,2 секунди, – згадував Леонід Альфонсович, котрий також упевнено почувався в центрі оборони. – Тож і йшов уперед, знаючи, що повернутися встигну. Хоча тодішні тренери, м'яко кажучи, не дуже схвалювали рейди крайніх захисників до чужих воріт. Від Маслова з цього приводу стільки наслухався!.."

Для Віктора МАСЛОВА Леонід ОСТРОВСЬКИЙ був одним із стовпів командної гри. Творчість цього дуету вписалася золотом в історію київського Динамо.

Йосип ШАЇНСЬКИЙ

Із Віктором Масловим вони вперше перетнулися в московському Торпедо, де Дід (так звали наставника самі гравці й уболівальники) зліпив класний колектив, вигравши з ним у 1960-му чемпіонське "золото" й Кубок. "Лише" срібні нагороди сезону наступного – завдяки тріумфу київського Динамо – керівники автозаводців розцінили як невдачу. Тренера звільнили, за тим розійшлися по інших колективах і декілька провідних виконавців.

Поява Островського в Києві супроводжувалася гучним "трансферним" скандалом. Московські чиновники за будь-що прагнули втілити в життя погрози на адресу футболіста: мовляв, до будь-якої тамтешньої команди – зелене світло, але до української столиці – зась!

"Сказали: "Залишишся в Москві – матимеш гарантоване місце в збірній, поїдеш у Київ – гратимеш хіба що за ковбасну фабрику", – посміхався Островський, розповідаючи ту історію. – "Що ж, – кажу, – вишлю вам ковбаски до столу". Жарти – жартами, але ледь не ворогом народу мене виставляли, згадали, що народився ще в буржуазній Латвії. Півроку довелося виступати за динамівський дубль під прізвищем Шпаков. І лише втручання керівництва республіки дозволило повернутися у великий футбол".

Кубок СРСР 1964 року став першим київським трофеєм для Леоніда ОСТРОВСЬКОГО (в кадрі отримує приз від Олега БАЗИЛЕВИЧА).

Скан із журналу "Україна"

Склав Маслову протекцію в Динамо

Коли невдовзі для Динамо підшукували нового тренера на заміну В'ячеславу Соловйову, коло кандидатів склали Костянтин Бєсков, Олег Ошенков і Віктор Маслов.

"Ми знали, що неодмінно спросять думку ветеранів команди, – повертався Л.Островський у 1964 рік. – Переконав хлопців "топити" за Діда, розписавши всі його чесноти, найперше – людяність. Каневський, Турянчик, Щегольков, Сабо та Біба такий вибір підтримали".

Колишній і вже теперішній підопічний узяв на себе дуже важливу місію налагодження стосунків тренера з колективом. Розповідав партнерам про характер Маслова, радив, як реагувати на зауваження, які вимоги наставника не підлягають обговоренню, а які можна пропускати повз вуха.

Рік 1966-й. Київське Динамо поклало золоті чемпіонські медалі в Кубок Союзу. Леонід ОСТРОВСЬКИЙ сидить другий ліворуч.

Особистий архів Віталія Хмельницького

Відповідальність стала для Островського додатковим джерелом натхнення, під орудою добре знайомого фахівця він немовби переживав другу футбольну молодість. Коли Маслов рішуче перебудував дії захисників, відмовившись від персональної опіки на користь "зони", Леонід отримав роль такого собі дядька-вчителя, бо вже добре знав, що до чого в такій організації оборонних редутів. До золотої медалі московської проби додав іще дві київські, стільки ж разів здійняв і кубковий трофей, оформивши таким чином переможний дубль у двох різних клубах!

"У новому колективі, з надійними партнерами він, як кажуть спортсмени, "додав" до своєї гри багато. І, мабуть, не останню роль відіграла тут іще одна обставина: це дуже пряма, чесна людина, що ніколи не кривить душею. На розборах ігор Леонід не дає спуску навіть найближчим друзям, і саме тому має в усіх незаперечну репутацію", – так характеризувала преса одного з ватажків тієї диво-команди, її найтитулованішого гравця.

Він, вочевидь, іще міг би пограти на найвищому рівні. Але, всього кілька разів вийшовши на поле в чемпіонаті 1968 року, остаточно вирішив дати дорогу молодим. Пробував себе на тренерській роботі, працював у динамівській академії. Залюбки відгукувався на запрошення до участі у ветеранських баталіях.

А ще – легко йшов на контакт із пресою, даруючи журналістам щирість, довіряючи їм. Інколи, на жаль – надміру. Один із писак, Михайло Назаренко з відомого своєю подеколи огидною жовтизною "Бульвару", опублікував скандальне "інтерв'ю" з Островським. Не інтерв'ю навіть – стенограму застільної розмови, де відвертість спортсмена присмачувалася... оковитою. Наплювавши на професійну етику, геть спаплюживши уявлення про недоторканість певних особистих речей, залишивши спалену землю для колег.

"Гонорар" за матч – пів мішка цукру

Леонід Альфонсович не приховував, що "вживав". Іще з московського періоду кар'єри. "У Торпедо, – казав, – навіть девіз був: хто не п'є – той не грає".

Розповідав, що теплі командні посиденьки траплялися й у Динамо, іноді Віктор Маслов саме таким чином розряджав напругу в колективі, ініціював атмосферу, де кожен міг висловити все наболіле, поділитися проблемами, сумнівами й претензіями. Щоправда, на наступному тренуванні ганяв підопічних уже не до сьомого, а до десятого поту – заради загального успіху, що про нього неодмінно йшлося напередодні.

Рік 1967-й. Київське Динамо в шотландському Глазго напередодні матчу Кубку чемпіонів проти Селтика. Леонід ОСТРОВСЬКИЙ – у білій футболці. Наступного дня чинний володар трофея буде битий із рахунком 2:1.

Особистий архів Віктора Серебряникова

Власне, перелік титулів Островського, як і багатьох його партнерів, лише підкріплює твердження: ті покоління і пити вміли, і грати. Принаймні й згадати було про що, і журналістам розповісти. Для тих, хто в роботі звик керуватися принципами порядності, Леонід Альфонсович іще довго залишався справжньою знахідкою.

Багато історій від нього пішли в народ. І про юних Пеле з Гаррінчею. І про єдиний гол у складі Динамо – "безіменний", бо саме після нього на стадіоні зламалося табло. І про те, як у Чилі рибалив на восьминогів. І про китайську кухню. І про розміри преміальних для бронзових призерів чемпіонату світу.

До речі, авторові цих рядків пощастило раз зіграти поруч з Островським, котрий отримав як винагороду за матч... пів мішка цукру. Було це на початку 1990-х. Команда київських спортивних журналістів "Пресинг" дотримувалася тоді практично тижневого графіка, поїздивши Україною заради товариських зустрічей з аматорськими та ветеранськими колективами. Іноді, задовольняючи прохання господарів, нам удавалося підсилитися заслуженими динамівцями.

Ось в один із вояжів на Полтавщину нас і супроводжували Віталій Хмельницький із Леонідом Островським. "Спонсорство" події взяв на себе Кобеляцький цукровий завод – тож і "сувеніри" від приймаючої сторони були відповідні. Хто не забув ті часи, погодиться, що два десятки кіло солодкого "піску" (та ще й у розпал періоду консервування!) були цілком гідним "гонораром" не тільки для представників преси, але й для заслужених майстрів спорту.

Рік 1989-й. Щойно ветерани київського Динамо обіграли на футбольному полі земляків-хокеїстів Сокола. Леонід ОСТРОВСЬКИЙ стоїть четвертий зліва.

Микола БОЧЕК

Знаком "ЗМС" Леонід Альфонсович, тричі чемпіон країни, мав би розжитися ще в 1960-х. Але в Москві майже чверть століття не могли пробачити ризькому киянину його перехід у Динамо! Навели в цьому питанні лад аж у листопаді 1991-го – Леонід Альфонсович разом із Валерієм Поркуяном отримали заслужених "заслужених" останніми в Союзі, за півтора тижня до офіційного розпаду імперії.