Художник-терорист і ніякого викупу: як комуністи викрадали найкращого футболіста світу
Гра у футбол буває вкрай небезпечним заняттям, і мова не лише про травми.
Ах, ви у це не вірите? Вважаєте перебільшенням?
Тоді Чемпіон розповість вам про дивовижні події, що сталися з одним із найбільших талантів за всю історію гри – Альфредо Ді Стефано.
***
– Я вас слухаю.
– Ви сеньйор Ді Стефано?– Так. Говоріть.
– Тут прийшли полісмени, вони хочуть поставити вам кілька запитань, просять спуститися.
Дон Альфредо спочатку не відреагував на консьєржа, бо подумав, що це партнери по Реалу так жартують.
Надворі світало, і хоча вони вже тиждень жили в Каракасі, від місцевої вологості в нього далі боліла голова. У 37 років Ді Стефано все ще був найвідомішим футболістом світу, володарем п'яти Кубків чемпіонів, проте фізіологію не перебореш, і тіло потроху здавало. Позаочі говорили, що це останній його сезон за Мадрид.
Аж раптом у двері постукали.
Виходить, це був не жарт?
Відкривши, Ді Стефано побачив перед собою працівника готелю і трьох полісменів, які пробубніли щось про "перевірку на наркотики".
"Зачекай. Давай спершу повідомимо тренера", – гукнув з іншого кінця номера Хосе Еміліо Сантамарія.
Альфредо, однак, не послухав.
Він був у поганому гуморі і хотів якомога скоріше з цим покінчити. В компанії поліцейських він спустився вниз, але вони повели його не на перший поверх, а одразу на стоянку. Дорогою під ребро зірці футболу ткнули пістолет і наказали не рипатися. Такі-от копи.
Ді Стефано закрили очі пов'язкою і одягнули темні окуляри, перш ніж машина рушила.
Одна зупинка й пересадка, тоді знову й знову – так заміталися сліди.
Лише близько 13:00 йому нарешті розв'язали очі на якійсь квартирі, де було повно картин – готових і ще не домальованих.
Одночасно речник Військових сил національного визволення Венесуели (FALN) передав газетярам, що "Ді Стефано в них, але йому не завдадуть шкоди й відпустять, як тільки історія набуде достатнього розголосу".
Надворі було 24 серпня 1963 року.
***
Навіщо він взагалі приїхав в цю діру?
Ну, найперше в ту пору Венесуела ще вважалася молодою демократією, де шанували вибори, приватну власність.
У 1952-му місцеві нафтові магнати стали першими, хто придумав "клубний чемпіонат світу" – вони назвали його "Мундіаліто" і покликали найкращі клуби Європи та Південної Америки. Реал Мадрид бував тут постійно і двічі здобував трофей – у 1952-му та 1956-му.
Європа й не здогадувалась, що після перемоги революції Фіделя Кастро на Кубі Венесуелу теж захитало.
Її президент Ромуло Бетанкур у тому ж 1959-му заборонив компартію від гріха подалі, але не допомогло – та пішла в підпілля, набирала добровольців. Подекуди ставало гаряче.
У 1963-му венесульці ще запевнили делегації Реала, Порту та Сан-Паулу, що усе під контролем, але насправді влада вже не могла дати таких гарантій.
Викрадення Ді Стефано значною мірою пролило світло на все це.
Ну, і максимально здивувало теж.
У кімнаті навколо захопленого Альфредо сиділи дев'ятеро чоловіків, що не ховали обличчя і були на диво люб'язними. Вони пропонували йому шахи, доміно, хотдоги, газировку, навіть паелью приготували – ну де таке бачено?!
"Насправді вони добре до мене ставилися, але я не міг заспокоїтися. Я думав тільки про втечу. Слава богу, я не зробив цього", – пригадував футболіст.
Тим часом преса стояла на вухах, і в центрі усього був кореспондент іспанської Marca у Каракасі Ласаро Кандаль, чия дружина – випадково! – працювала в перукарні готелю, звідки викрали Ді Стефано, а її брат продавав тістечка у кондитерській навпроти.
"Ніхто не може ні вийти, ні зайти. Я налякана, перукарню наказано не покидати. Всюди поліція", – бідкалася жінка своєму чоловіку.
Коли ж її нарешті відпустили, вона побігла прямо до брата, де її історія збила з ніг одного з пекарів:
"Господи, це ж Пауліто".
***
Пауліто – він же Пауль Дель Ріо, він же Максімо Каналес – у свої 19 років очолював один із осередків FALN та марив світовою соціалістичною революцією.
Чоловік, який схопився за серце, був його батьком.
Він теж підтримував комуністів – тому і втік з Іспанії у 1938-му після перемоги Франсіско Франко. Разом з тим, старий, що пережив війну, дуже боявся насилля, і найбільше – що його сина вб'ють.
Авжеж, поліція так би й зробила, але Дель Ріо, хоч і мрійник, дійсно добре сховав конспіративну квартиру.
Вдень до Ді Стефано сходилися ліві інтектуали – хтось побалакати, хтось потиснути руку, бо після виступів за Рівер Плейт та Мільйонаріос він був страшно популярний у цій частині світу.
Ввечері, коли Реал мав грати з Порту, викрадачі ще й притягнули радіо, аби він міг послухати репортаж.
Ніякого насилля.
Це нагадало б анекдот, якби не охоронці біля дверей та вікон з пістолетами-кулеметами Томпсона в руках – на випадок, якщо поліція все ж їх знайде.
"Ви мусите мене відпустити. У моїх батьків проблеми з серцем, вони помруть", – казав Ді Стефано.
"Не хвилюйтеся. З вами нічого не станеться. Ми лише хочемо, аби світ визнав нас і дізнався, хто ми. Нашу країну експлуатують великі держави в нафтовому бізнесі", – відповідав Пауль.
Він не брехав. Тактикою Бетанкура у боротьбі з комуністами було повне замовчування FALN, ніби їх не існувало. Революціонери, натомість, навпаки прагнули публічності, тому поруч з Ді Стефано стояв фотограф, який усе знімав – бойовиків, їхні прапори, заручника і як він грає в шахи з Дель Ріо.
Ді Стефано схопили, бо він був найвідомішим з Реала – отже, гарантував найбільший резонанс.
Дель Ріо навіть розповів шокованій зірці, що спочатку планував викрасти композитора Ігоря Стравінського, що був в Каракасі з концертом, але передумав, "бо у старого проблеми зі здоров'ям".
***
У цих бесідах вони провели три дні, та Ді Стефано не заспокоївся ні на мить.
Він вирішив, що раз йому розказують так багато секретів, значить, точно не планують лишати живим.
Але Дель Ріо не був вбивцею.
Ближче до обіда 26 серпня дона Альфредо почали "готувати" до свободи. Йому змінили одяг, а ще хотіли побрити налисо, але він відговорив – мовляв, волосся й так майже нема. Тоді викрадачі нап'ялили на нього ковбойську шляпу.
О 14:00 за місцевим часом авто висадило футболіста прямо серед дороги – йому дали навіть готівку на таксі, аби доїхав до іспанського посольства.
Він став тікати – думав, що навздогін стрілятимуть, але революціонери мирно поїхали собі геть.
Посольство виявилося майже поруч – можна було й пішки дійти.
Вже там на дверях Альфредо прочитав, що воно працює до 14:00, а на годиннику було 14:10, та він так довго й вперто гатив у двері, що вийшов охоронець. Той ледь не обімлів, коли побачив, хто перед ним.
Тут же набігли репортери, політики, поліція – усі чекали, що скаже Ді Стефано, але він лише рвався зателефонувати дружині Сарі й дітям, що лишилися в Мадриді.
"Ці три дні були для мене наче три роки", – це все, що з нього витягнули.
Він так і не пробачив Сантьяго Бернабеу за те, що президент Реала лише посміявся, мовляв, мене б вони відпустили швидше через дурний характер, і наказав вже наступного дня грати проти Сан-Паулу, хоча ні морально, ні фізично Альфредо не був готовим.
Він видав, за власним зізнанням, "найгіршу гру в житті", на табло горіли 0:0, і трофей підняли бразильці.
Та й байдуже.
***
Вже у 1980-х Ді Стефано пригадував, що серед поліцейських, яких він зустрів на імпровізованій прес-конференції в день звільнення, були й ті, хто заглядав на квартиру до Дель Ріо.
Він їх не здав.
У тих-таки 1980-х Пауль передав своїй "жертві" одну з власних картин, яку дон Альфредо навіть повісив вдома. Спортсмен-інтелігент, він любив живопис, літературу.
Чи знав він про подальшу долю Дель Ріо? Ну, можливо.
Надихнувшись "успіхом" з Ді Стефано той невдовзі захопив вантажне судно Anzoátegui, а через рік викрав і так само відпустив військового аташе посольства США Майкла Смолена.
Лише у 1971-му Пауля вдалося арештувати і посадити, після чого він вгомонився і присвятив себе малюванню й скульптурі. З часом Дель Ріо став видним авторитетом, виконував замовлення нафтового картелю ОПЕК та різних лівих урядів.
Одне неясно – хто додумався запросити його на прем'єру документалки Real, The Movie у 2005-му?
Задум-то очевидний – кіношне рукостискання колишніх ворогів, мир, дружба, оплески. Але в реальному житті так просто не буває. Помітивши Дель Ріо, Ді Стефано призупинився і посерйознішав:
"Ви змусили мою родину відчути сильний страх. Нам нема про що говорити".
Кіна не вийшло.
Лише ближче до смерті у 2014-му дон Альфредо трохи пом'якшився щодо тих подій:
"Знаєш, я їх пробачаю. Все це було дуже дивно. Вони були альтруїстами, людьми з якимись ідеалами. В мене вдома є картина – він прислав її, аби якось спокутувати вину".
Ну, а ще за рік після легенди футболу пішов з життя і Дель Ріо – вистрілив з гвинтівки собі в серце, роздивившись наостанок, до яких злиднів, репресій та безпросвітного мороку довів Венесуелу омріяний ним соціалізм.
