Зламана рука щасливого школяра та оплески на пляжі в Козині. Унікальні історії про Валерія Лобановського
6 січня – день народження українського футбольного генія
Жора в гіпсі був щасливий
Один із найяскравіших дитячих спогадів: січень 1962-го, спортивний майданчик біля київського стадіону Динамо. Мороз, сніг по коліно, пара валить із рота. Я в шапці-вушанці та валянках дивлюся за грою в дир-дир Войнова, Біби, Каневського, Лобановського. Коли м'яч відлітає за межі майданчика, разом із такими самими фанатами-пацанами кидаюся за ним у замет, відштовхую конкурентів, першим його хапаю і гордо передаю в руки самому Лобановському. Мій кумир – розчервонілий, у в'язаній синій динамівській шапочці, у рукавичках – плескає мене по плечу:
"Дякую".
Пам'ятаю, мій товариш Жора одного разу з'явився у дворі з рукою в гіпсі, яку гордо всім демонстрував.
"Пробрався на тренування динамівців, – з гідністю, смакуючи кожне слово, віщав він. – Стояв біля самої штанги. Коли пробив Лобановський, хотів зупинити м'яч. Рука не витримала".
Тоді багато хто заздрив Жорі, який постраждав від Валерія Лобановського.
Золотий сухий лист
Неординарний дриблінг форварда Лобановського, його розуміння гри, не кажучи вже про вбивчі кутові, захоплювали не тільки динамівських шанувальників. Внесок нападника в перше всесоюзне київське чемпіонство 1961 року був величезним. І справа не тільки в його 10 голах. Згадаймо хоча б ключову сутичку за золото в Москві з Торпедо – чинним на той момент чемпіоном СРСР.
Розклад був такий. Переможуть господарі, їхнє відставання від киян, які йдуть на першому місці, стане мінімальним – одне очко. І потім ще два тури. Причому в останньому у динамівців – матч у Москві з потужним Локомотивом. Тож гостям програвати торпедівцям категорично не можна. Але на 70-й хвилині за 103 тисяч (!) глядачів у Лужниках Метревелі виводить господарів уперед. Кияни кидаються відіграватися і на 85-й хвилині заробляють кутовий з лівого флангу. Подає Лобановський, м'яч підправляє головою Серебряников, і Турянчик у падінні через себе забиває гол-красень. Можна сказати, золотий!
У тому чемпіонському сезоні після кутових Лобановського кияни досягали успіху 11 (!) разів. Зазвичай, подаючи зліва, Лобановський правою ногою закручував м'яч так, що той, описуючи неймовірну дугу, на величезній швидкості завертав до воріт. Там уже напоготові були Базилевич (він чекав на м'яч найчастіше біля дальньої штанги), Серебряников (біля ближньої), Турянчик (у центрі штрафного). Цей удар від кутового прапорця вважався хрестоматійним, його називали "сухий лист".
Відпрацьовуючи на тренуваннях подачу з кута поля, майбутній інженер за освітою Лобановський використовував фізичний ефект Магнуса і власні математичні розрахунки. Після кутового в його виконанні м'яч, бувало, на загальний захват і здивування врізався прямо в сітку – так, наприклад, сталося в матчі з бакинським Нафтовиком (1960), олімпійською збірною Швеції (1963). Але, дивовижно, у грі з Торпедо Лобановський подав... лівою ногою, і м'яч летів від воріт. Явно домашня заготовка, що стала для москвичів вкрай неприємним сюрпризом. У підсумку нічия – 1:1. І пряма дорога до золота!
Анекдот
Багато хто сперечався, на якій позиції краще використовувати Лобановського. Додому до нас часом заходив володар футбольних дум того часу неперевершений журналіст Аркадій Романович Галинський. Він палко доводив моєму батькові – спортивному фотокореспонденту Йосипу Шаїнському, іншим журналістам, які збиралися в нас, що місце Лобановського зовсім не на лівому краю атаки, а в її центрі. Усі курили, голосно сперечалися, били себе в груди. Я, звісно, мовчав, свою думку висловлювати не смів, але з Аркадієм Романовичем був не згоден.
Пам'ятаю, як народ обурювався Віктором Масловим, який прийняв київське Динамо, – у його модель загальний улюбленець Лобановський взагалі не вписувався. Кадрову політику нового тренера кляли нащо попало, але вже незабаром сам потерпілий Лобановський визнав її правоту. Чим ще більше заслужив повагу і захоплення.
У жовтні 1973-го кумир київських уболівальників тріумфально повернувся в Динамо. Уже як тренер. І одразу став брати трофеї "пачками". Після грандіозних перемог команди на всесоюзній та європейській аренах популярність Лобановського не знала меж. Чи жарт, про нього складалися анекдоти! Ось один із них.
Приходить мужик у РАЦС:
– Хочу змінити прізвище.
– Яке бажаєте? – запитує співробітниця.
– Хочу, як у найбільшої знаменитості – Лобановський.
– А яке зараз?
– Лобачевський.
Для тих, хто давненько закінчив середню школу, нагадаю: Лобачевський – видатний математик, який створив нову геометричну систему – так звану неевклідову геометрію.
Дзвінок на самий верх
Журналісти часом скаржилися, мовляв, із Лобановським важко спілкуватися. Я цього підтвердити не можу. Батько розповідав, як одного разу в другій половині сімдесятих у Ленінграді (нинішній Санкт-Петербург, – прим.), виконуючи редакційне завдання, попросив Валерія Васильовича сфотографувати київське Динамо, що було в дусі того часу, на тлі... крейсера Аврора.
У Валерія Васильовича це прохання ентузіазму, м'яко кажучи, не викликало, з приводу редакційної вигадки одразу ж висловив чимало "теплих" слів. Але тренер знав мого батька ще з кінця п'ятдесятих, коли той фотографував його як студента Київського політехнічного інституту, і розумів, що відмовою фотокореспондента серйозно підведе.
У підсумку о пів на сьому ранку Лобановський підняв хлопців, які чортихалися, всі сіли в автобус, доїхали до Аврори і вишикувалися для знімання. Щоправда, не виявивши жодного пієтету до радянської святині, позували всього секунд десять. Більше стояти біля революційного крейсера не хотіли.
У середині сімдесятих батько готував у видавництві Мистецтво великий фотоальбом про київське Динамо, і Лобановський про це знав. Перед фіналом Кубка кубків 1975 року в Базелі Валерій Васильович наполягав, щоб мого батька включили в делегацію динамівців – дзвонив із цього приводу навіть у ЦК Компартії України.
Зауважу, в ті часи з київською командою за кордон, тим паче до Швейцарії, журналісти не їздили. Пам'ятаю, батько казав, що згоден навіть ночувати в літаку, аби сфотографувати історичний матч. На жаль, у ті роки бажання головного тренера в таких справах було недостатньо...
У 1985-му вже мені треба було сфотографувати київських динамівців, які вкотре стали чемпіонами Союзу. Завдання було не з простих. І справа не тільки в тому, що Блохін, Заваров, Бєланов, Безсонов та інші зірки терпіти не могли позувати перед фотокамерою. За кілька днів до цього всі вони вже мучилися перед об'єктивами на офіційній зйомці, на якій зібралися десятки журналістів. Ось тільки мене на ній не було – якраз у той час перебував у відрядженні. Але я набрався сміливості й зателефонував Лобановському. "Приїжджайте", – коротко кинув він. Наступного дня Блохін і компанія позували мені, як миленькі.
Лобановський на пляжi!
Попри зовнішню замкнутість і небагатослівність, Лобановський згадується аж ніяк не "сухарем", тим більше не "людиною у футлярі". Одного разу, роблячи черговий репортаж про київське Динамо, ми з батьком дотемна затрималися на базі в Конча-Заспі. Колега, чиєю машиною приїхали, чекати не міг і давно повернувся до Києва. Коли ми з важкими кофрами понуро попленталися до зупинки автобуса, до якої було не менше кілометра, Лобановський нас зупинив:
"Куди зібралися? Підкину". Вмовляти нас не довелося: поклали фотоапаратуру в багажник його Волги і сіли в просторий салон. І відразу ж Валерій Васильович увімкнув у машині на повну гучність магнітофон із колонками. "Як якість запису? Згоднi, що блискуча? Як вам музика?" – багаторазово запитував він дорогою до Києва. І майже весь час, поки ми їхали, широко посміхаючись, стукав пальцями по керму в такт мелодіям.
Взагалі, твердження, що Лобановський ніколи не сміється, явно суперечить дійсності. Сам виявився свідком. У селі Козин під Києвом у нього була дача. Коли в спекотні літні дні Валерій Васильович приходив на річку Козинку скупатися, на пляж збігалися ледь не всі мешканці села і відпочивальники з навколишніх пансіонатів: "Лобановський іде!" За кожним його рухом у воді стежив увесь пляж, а коли він виходив на берег, його тут же щільним кільцем оточував і розглядав натовп.
Усе це мало доволі кумедний вигляд, і Валерій Васильович явно насилу стримувався, щоб на очах у всіх не вибухнути сміхом. Після купання луговою стежкою знову чинно крокував до дачі. Якось, пройшовши метрів сто і відчуваючи на собі погляди всього пляжу, обернувся і привітно помахав рукою. У відповідь пролунав такий вибух оплесків і захоплених вигуків, ніби київське Динамо забило гол Баварії. Цього разу стримати регіт Лобановський не зміг.
"Ви не готові до роботи!"
Мені пощастило не раз зустрічатися з Валерієм Васильовичем і на спортивній базі в німецькому Руйті. І ніколи він не відмовляв в інтерв'ю. Навіть тоді, коли я мав не найкращий вигляд. Якось зимового вечора у Руйті біля тренувального поля Лобановський почав відповідати на мої запитання, а в мене раптом "застряг" диктофон – на холоді "здохли" батарейки.
"Ви не готові до роботи!" – насупився метр.
Попри мороз, я змок. І гарячково почав шукати в кофрі нові батарейки, які, на щастя, захопив із собою. Потім тремтячими руками почав вставляти їх у диктофон, але через стрес плутав полюси, ніяк не міг закрити кришку.
"Та не хвилюйтеся, – спостерігаючи за моїми муками, уже посміхався Валерій Васильович. – Не поспішайте, все нормально. Час є".
У мене тут же відлягло, я впорався з технікою, і ми продовжили інтерв'ю.
Свої футбольні теореми Лобановський доводив чіткими "інженерними" фразами, власну думку відстоював за допомогою неспростовних фактів і вбивчих аргументів. І завжди, навіть після грандіозних успіхів повторював, що його головна мета – створити конкурентоспроможну команду.
– У світі немає досконалості. Це стосується і футболу, – говорив Валерій Васильович. – Він розвивається. І тому завжди треба виходити на новий рівень, адже вимоги весь час зростають. Нікому ще не вдавалося створити конкурентоспроможну команду і, не вдосконалюючись, тримати її на високому рівні протягом кількох років.
– Чи відчувають ваші гравці постійне бажання вдосконалюватися, виходити на новий рівень майстерності, про який ви часто говорите?
– Якби в когось воно було відсутнє, цих гравців не було б у Динамо. Без зростання майстерності кожного футболіста не може вдосконалюватися гра команди. А якщо у гравців немає мотивації, про яке вдосконалення може йти мова?
– Якось ви говорили, що в Динамо немає можливості запросити Марадону, і тому завдання – створити не команду зірок, а команду-зірку.
– Я взагалі приходжу до висновку, що не окремі зірки, а саме команди-зірки будуть значною мірою визначати еволюцію світового футболу. Зірки часто не хочуть працювати, вдосконалюватися, вони, як правило, прагнуть виїхати на старому багажі. Їм не треба працювати, вони чинять опір новому. А нове в сучасному футболі – це означає все швидше, все інтенсивніше, все важче.
Людям, у яких багато грошей, усе це просто не потрібно. Крім того, значно більше можливостей вивести футболіста на рівень так званих зірок – мені це слово, зізнаюся, не подобається – саме в команді-зірці. Це набагато перспективніший шлях, ніж запрошувати гравців, які вважають себе метрами та бажають бути на особливому становищі.
– Навіть таких, як, наприклад, бразилець Роналдо?
– Таких, як Роналдо, я називаю гравцями, які експлуатують свій талант. Вони не вдосконалюються, а саме експлуатують свої дані. Це може тривати, лише наскільки вистачить природних здібностей.
Час, по суті, підтвердив вердикт Лобановського. Так, звісно, Роналдо досяг багато чого. Але, зверніть увагу, після 28-29 років його успіхи різко пішли на спад. Порівняйте бразильця з 37-річним Ліонелем Мессі або Кріштіану Роналду, якому 5 лютого "стукне" 40. Судячи з усього, ця парочка ставиться до своєї ігрової кар'єри інакше.
Визнання професора Рангніком
Приїзди Лобановського до Німеччини завжди були подією. Місцеві тренери часом шикувалися в чергу, щоб подивитися його заняття. Пригадую свою бесіду з Ральфом Рангніком, який очолює нині збірну Австрії. Я приїхав наприкінці 2008-го до німецького Гоффенгайма, однойменний клуб якого, щойно прорвавшись до Бундесліги, виграв перше коло чемпіонату 2008-09 рр. Тренував команду якраз Ральф Рангнік. Уже на початку розмови він несподівано заговорив про Лобановського. І заявив, що багато чому навчився в українського футбольного генія.
– Це було, здається, в 1985-му, – згадував Ральф. – Я працював тренером у Вікторії з Бакнанга (у цьому містечку землі Баден-Вюртемберг 1958 року Рангнік народився – примітка Ю.Ш.). Тоді я сам іноді як гравець виходив на поле. Ми проводили товариську зустріч проти Динамо, яке очолював Лобановський.
Київська команда тоді була на зборах у Руйті під Штутгартом. У динамівців блискуче виглядали Блохін, Михайличенко та інші. Матч проходив у лютому на жахливому за якістю штучному покритті. Я був граючим тренером, і в якийсь момент мені здалося, що у Вікторії на три гравці менше. Я навіть на полі швиденько всіх перерахував. Ні, футболістів в обох командах була рівна кількість. Динамівці просто виявилися на три голови сильнішими за нас. Після цього став їздити в Руйт на кожне тренування Лобановського.
Спостерігаючи за заняттями цього великого тренера, дізнався для себе багато нового.
– Що найбільше вразило вас у грі команди Лобановського?
– Пресинг по всьому полю. Пам'ятаю, хтось із німецьких журналістів тоді ще в Лобановського запитав: "У чому суть сучасної футбольної філософії?" Метр відповів: "Пресинг. На всіх ділянках поля".
– Розмовляти з Лобановським доводилося?
– Він був не з тих, хто багато говорив. Коли спробував за допомогою перекладача поставити йому кілька запитань, одразу зрозумів: це не дуже комунікабельна людина. Але, як уже казав, я не пропускав потім жодного його тренування. У наступні роки і динамівці, і збірна СРСР у Руйті тренувалися часто. Коли я дізнавався, що Лобановський на околицях Штутгарта, тут же все кидав і приїжджав у Руйт.
Школа Лобановського виявилася для Рангніка надзвичайно корисною. Він захопився вивченням тактики, методики підготовки команд і згодом німецький футбольний люд став називати його професором. Рангнік здобув зі Штутгартом Кубок Інтертото, три різні клуби виводив у бундеслігу.
З Шальке брав Кубок Німеччини, грав у півфіналі Ліги чемпіонів. Як спортивний директор зальцбурзького Ред Булла все вигравав в Австрії. Пів року тренував Манчестер Юнайтед. У 2004-му Юрген Клінсманн, очоливши збірну Німеччини, хотів бачити своїм помічником саме Рангніка. Лише після його відмови був запрошений Йоахім Лев. У травні 2024-го Рангніка наполегливо сватали в Баварію.
Пристрасті за Безсоновим
А що коїлося в Німеччині перед стиковими матчами зі збірною України за право участі у світовому чемпіонаті в Кореї та Японії! Журнал Sport Bild великий нарис про Лобановського назвав так: "Перед цією людиною тремтить Німеччина". У тій статті, та й у безлічі інших Валерія Васильовича називали "футбольним генієм", "живою легендою", "генералом", "іконою".
При цьому публікувалися знімки, на яких Лобановський був зображений у грізному вигляді. Мабуть, лише на фотографії, опублікованій у Kicker, тренер української збірної виглядав не таким уже й страшним. Щоправда, на знімку він був зі своїм другом – видавцем і колишнім багаторічним головним редактором Kicker Карлом-Хайнцем Гайманном, який написав про нього дуже теплу статтю.
До речі, з Гайманном я не раз говорив про Лобановського.
"Ми близько знайомі понад чверть століття, – розповідав мені авторитетний німецький журналіст. – Нерідко їздив разом із київськими динамівцями на матчі в їхньому клубному автобусі, одного разу на гру збірної України спеціально прилетів до Парижа. На моє глибоке переконання, Лобановський – один із найкращих тренерів світу, він завжди випереджає час. Але з ним цікаво говорити не тільки про футбол.
Кожне спілкування з Валерієм Васильовичем – для мене подія, завжди після розмови ловлю себе на думці, що дізнався щось нове. Під час наших зустрічей висловлювали один одному все, що думали. І не завжди наші стосунки були безхмарними. На початку вісімдесятих написав статтю про Безсонова, який починав кар'єру як гравець атаки, а потім відтягнувся в півзахист, ще пізніше – в оборону. Я вважав, що це неправильно.
Прочитавши статтю, Лобановський на мене образився, після чого ми навіть перестали розмовляти. Помирилися ж за найцікавіших обставин. У 83-му летів із Франкфурта до Лісабона. Посадка в літак уже закінчувалася, а крісло поруч зі мною було вільним. І раптом стюардеса підводить до мене... Лобановського. Приголомшливий збіг обставин. У польоті ми пропустили по чарочці і помирилися".
Так сталося, що востаннє я побачив Валерія Васильовича восени 2001-го в Дортмунді на матчі Німеччина – Україна. Перед грою з фотокамерою стояв біля порожньої лавки запасних українців, сподіваючись сфотографувати вихід Лобановського. За кілька секунд до початку зустрічі Валерій Васильович нарешті з'явився. Йти йому було нелегко, за лікоть його підтримував один із помічників по збірній. Я натиснув на затвор фотоапарата, а потім одразу ж опустив камеру. Мені стало соромно... Валерій Васильович відчув усю цю ситуацію і, доброзичливо посміхнувшись, під гуркіт трибун "Вестфаленштадіону" гучно, явно намагаючись мене підбадьорити, вимовив: "Привіт! Усе нормально".
Досьє. Валерій Лобановський (1939-2002). Нападник. У київському Динамо в чемпіонаті СРСР 144 матчі і 42 голи (1959-1964), в одеському Чорноморці – 59 і 15 (1965-1967), у донецькому Шахтарі – 50 і 14 (1967-1968). Чемпіон СРСР (1961), срібний призер всесоюзної першості (1960). По 2 матчі за першу і олімпійську збірні СРСР.
Головний тренер київського Динамо (1973-1982, 1984-1990, 1996-2002). Чемпіон СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986, 1990). Володар Кубка СРСР (1974, 1978, 1982, 1985, 1987, 1990). Володар європейського Кубка кубків (1975, 1986). Володар Суперкубка УЄФА (1975). Виводив Динамо в півфінал Кубка європейських чемпіонів (1977, 1987) і Ліги чемпіонів (1999).
Чемпіон України (1997, 1998, 1999, 2000, 2001). Володар Кубка України (1998, 1999, 2000). Головний тренер збірної СРСР (1975-1976, 1981-1982, 1982-1983, 1986-1990). Віцечемпіон Європи (1988). Бронзовий призер Олімпіади-1976. Учасник чемпіонатів світу (1982, 1986, 1990). Головний тренер збірної ОАЕ (1990-1992), збірної Кувейту (1994-1996). Бронзовий призер Азійських ігор (1994).
Головний тренер збірної України (2000-2001). Заслужений тренер СРСР. Заслужений тренер України. Кавалер Рубінового ордена УЄФА. Кавалер ордена ФІФА "За заслуги" за внесок у розвиток футболу. Отримав звання "Герой України" (посмертно).
Другий футбольний тренер у світі 1986 року (версія World Soccer). Входить до десятки найкращих тренерів в історії футболу за версіями World Soccer, France Football, FourFourTwo і ESPN. У списку найкращих тренерів післявоєнного періоду за версією The Times. На початку 2017 року УЄФА занесла його до списку десяти найвидатніших тренерів європейського футболу з моменту заснування організації в 1954 році.
Завоював як тренер 30 трофеїв (четвертий показник в історії футболу). У 2008 році Лобановський за підсумками народного голосування посів шосте місце в телепроєкті "Великі українці", у якому взяли участь приблизно 2.5 мільйона людей.
Відповідальний редактор – Станіслав Лисак