Історія дня. Як журналіст Чемпіона випадково поспілкувався з президентом Німеччини та пробився до Кісінджера
29 листопада минулого року пішов із життя відомий американський політик Генрі Кіссінджер. Йому йшов 101-й рік.
Ця історія, що трапилася наприкінці минулого тисячоліття (звучить як!), почалася досить буденно. У моїй орендованій вісбаденській квартирі задзвонив телефон – дзвінок був явно міжнародний. Я зняв слухавку і відразу впізнав трохи хриплуватий голос нашого заввідділу футболу.
- Старий, – почав він, – потрібна велика аналітична стаття про проблеми німецького футболу. Добре, якби у ній прозвучали думки відомих тренерів, гравців, функціонерів.
- Коли матеріал має бути у тебе?
- Як завжди – вчора.
Відклавши справи, я закопався в гори німецьких журналів та газет. Незабаром на очі потрапила крихітна замітка, яка мене надзвичайно надихнула. З неї дізнався: завтра у вісбаденському театрі відбудеться футбольна конференція за участю не лише провідних німецьких тренерів, гравців та функціонерів, а й відомих політиків. Ура! Але як туди пробитися? У Німеччині без акредитації нікуди не потрапиш. А щоб у ті часи її отримати, потрібно було за кілька тижнів до заходу надсилати організаторам прохальні листи.
Потім ще доводилося довго чекати на відповідь, яка аж ніяк не завжди була позитивною. Втім, вірилося у краще. "Журналістська спритність і чималий досвід, підкріплені купою посвідчень, допоможуть пробитися в гущу подій", – дещо самовпевнено міркував я, вирушаючи на "справу".
Біля входу до театру, в який на моїх очах одна за одною проникали футбольні зірки, стояли кремезні охоронці. Я вирішив влитися в загальний потік, сподіваючись, що він винесе мене до Бекенбауера, Нетцера, Феллера, Заммера, обличчя яких ще з вулиці встиг розгледіти в яскравому світлі старовинних люстр розкішного фоє. Але, схоже, я виділявся із загальної маси. Страж порядку біля дверей мене рішуче зупинив: "А ви куди?" Тут же пред'явив йому міжнародне журналістське посвідчення, яке, на жаль, не справило ніякого враження. "Найн", – ввічливо, але твердо промовив охоронець. А потім пояснив те, що я вже знав: вхід дозволений тільки за перепустками, клопотати про них треба було давним-давно.
Франц Бекенбауер та Гюнтер Нетцер
Звичайно, з наскоку прибрехав, що заради цієї конференції спеціально прилетів з-за кордону. Однак брехня "заради порятунку" на стража ніяк не подіяла. Не "пробили" його і цілком правдиві слова про те, що в редакції терміново чекають на велику статтю з "живими" висловлюваннями німецьких зірок. "Ordnung muss sein", – вже дивлячись кудись поверх мене, сухо промовив охоронець. Вкотре довелося переконатися у величезній силі цього надзвичайно популярного в країни висловлювання, що означає: "Порядок має бути". Банально, але по суті вірно. Що вдієш, "найн" у Німеччині – це "найн". Особливо в устах охоронців, переконати яких важче, ніж зрушити Бранденбурзькі ворота.
І все ж таки навіть у місцевих стражів порядку серце – не камінь. Побачивши мій щирий розпач, людина "Найн", як я його подумки охрестив, несподівано запропонував: "Впустити вас не можу, але раджу почекати біля входу. На конференції передбачено паузи. Дехто вийде курити. Спробуйте скористатися".
Що лишалося? Подякував співчутливому стражу і неподалік від входу смиренно присів на свій металевий кофр. Час тягнувся дуже повільно. Здавалося, до моменту, коли настала перша перерва, пройшла вічність. Але чоловік "Найн" мав рацію. У паузі дійсно вдалося перекинутися двома-трьома словами з деякими зірками, які палили. На жаль, для фундаментальної статті цього було явно замало.
Перерва пролетіла миттєво, і мої співрозмовники зникли у фоє. Знову тяжке очікування. Все настирливіше стукали думки: треба було б плюнути і піти. Зовсім не факт, що пощастить у наступну паузу. Та й скільки, зрештою, очікувати невідомо чого? Але я все ж таки змусив себе залишитися.
Стражі з обличчями сфінксів, як і раніше, не давали мені жодної надії на те, щоб проникнути в заповітний театр. "День намарно", – поглядаючи на годинник, зітхав я... Коли вже сутеніло, у фоє виникло якесь пожвавлення, і невдовзі з дверей у супроводі численної охорони вийшов сивий представницький чоловік. Це ж президент Німецької футбольної спілки Егідіус Браун! Схопився з кофра, як з гарячої сковорідки, і з диктофоном "напереваги" рвонув прямо до нього. "Пан президент, лише кілька питань!" – відчайдушно вигукнув я на своїй німецькій, яка залишала бажати кращого. До футбольного боса не підпускали, але він раптом повернув голову в мій бік: "О'кей!" Охоронці, які щойно стояли стіною, миттєво зобразили на, здавалося, кам'яних обличчях подобу посмішки і відкрили для мене "зелений коридор".
Роман Герцог (зліва) та Егідіус Браун (справа)
Поки співрозмовник на моє прохання висловлював свої думки про поточні футбольні справи, я встиг кілька разів глянути на всі боки. Навколо стояли люди, обличчя яких, мені здалося, я вже десь бачив. І точно не на футболі. Усі вони якось надто доброзичливо, мало не з розчуленням дивилися на мене. Аж ось і з'явилися кінооператори із софітами і почали метушливо знімати моє інтерв'ю. Втім, часу глибоко проаналізувати ситуацію не було – намагався поставити якнайбільше запитань.
Не можу не віддати належне співрозмовнику: він відповідав старанно, сумлінно і лише після п'ятого питання, усміхнувшись, чемно промовив "Danke", давши зрозуміти, що інтерв'ю закінчено. Потім цей приємний, з бездоганними манерами чоловік у супроводі охорони попрямував до розкішного чорного мерседеса. Автомобіль, що неподалік чекав на нього, навіть у сутінках блищав, як нова копійка.
Провівши співрозмовника вдячним поглядом, вирішив прослухати запис. На щастя, все було чутно чудово. Не встиг вимкнути диктофон, як підбігла незнайома німкеня, на шиї якої висіла та сама журналістська акредитація, якої мені так не вистачало. Жінка була надзвичайно схвильована.
- Як вам удалося взяти у нього інтерв'ю? – свердлячи поглядом, запитала колега.
- В Егідіуса Брауна?
- Якого Брауна? Не жартуйте – адже ви щойно говорили з президентом Федеративної Республіки Німеччина Романом Герцогом!
"Нічого собі! Гарненька справа..." – сторопів я. Серце забилося, як відбійний молоток у руках стахановця. Господи, адже Герцог і Браун справді схожі – обидва сивоволосі, статні. Ще ці сутінки... Тільки тепер почав впізнавати обличчя у свиті. Там були відомі політики, представники фракцій у бундестазі... "Заввідділу буде задоволений, – подумав я. – Напевно, й уві сні не міг уявити, що президент Німеччини дасть нам футбольне інтерв'ю".
Роман Герцог (зліва), Егідіус Браун (по центру) та Генрі Кіссінджер (справа)
Осмислюючи те, що сталося, все більше заводився. Як звір у клітці туди-сюди крокував по п'ятачку біля входу до театру, збуджено згадуючи про подарунок, який несподівано звалився на мене – інтерв'ю з президентом ФРН. Вкотре проходячи повз скляні двері, машинально повернув голову у бік фоє, де побачив раптом... колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера. Вже цієї людини, обличчя якої десятиліттями не сходило з телевізійних екранів, я не впізнати не міг. У напруженій позі він сидів біля стіни і, обхопивши голову руками, думав чергову думу. Загалом Кіссінджера нерідко запрошували на футбольні тусовки у Німеччині. Американець народився під Нюрнбергом, відомий був як шанувальник "соккера" та команди другої бундесліги "Гройтер Фюрт".
"У президента Німеччини інтерв'ю вже взяв, тепер непогано б поговорити про футбол з колишнім держсекретарем США", - промайнула в голові шалена думка. Легко подумати, але як це зробити? Схоже, Кіссінджер зовсім не збирався виходити з фоє.
Обурюваний мисливським азартом, який, напевно, знайомий кожному журналісту, я вирішив зробити ще одну спробу прорватися крізь ряди охоронців. Напустивши на себе найсерйозніший вигляд, швидким кроком попрямував до дверей, де стояв знайомий мені чоловік "Найн". Порівнявшись з ним, уже був готовий до того, що він знову виставить свою руку-шлагбаум, проте, на мій подив, раніше неприступний страж раптом не тільки не загородив прохід, а навіть (о диво!) навпаки дуже ввічливо пропустив мене у фоє. Ще й підлесливо шепнув: "Проходьте, будь ласка". Ну, звичайно! Адже щойно на його очах сам президент Німеччини охоче давав мені інтерв'ю.
Генрі Кіссінджер
Через кілька секунд я вже представився Генрі Кіссінджеру. Він націлився на мене втомленими мудрими очима, просвітивши поглядом, немов рентгеном. Не знаю, напевно, я надто вразливий, але мені здалося, що він одразу все про мене зрозумів: хто я, що я, звідки, хто мої бабусі та дідусі.
Чесно кажучи, спочатку розгубився – з пам'яті раптом начисто вилетіло багато німецьких слів. Поставивши перше запитання, "бекав" і "мекав". Але поговорити про футбол колишній держсекретар США та лауреат Нобелівської премії навіть із таким "розібраним" журналістом не відмовився! І хоча Кіссінджер відповідав переважно загальними фразами, формулюючи їх, до того ж вкрай дипломатично, я був, зрозуміло, на сьомому небі. "Дякую! Дуже дякую!" – вирвалося в мене чомусь аж ніяк не німецькою, коли закінчив інтерв'ю.
Додому я не крокував, а летів – поспішав похвалитися. І поділитись враженнями. Треба ж, президент Німеччини та колишній держсекретар США будь-якої миті готові балакати про футбол з абсолютно незнайомим журналістом! Впевнений, якби звернувся до них того дня з питаннями про високу політику, шансів отримати інтерв'ю не було б. А поміркувати про футбол, обговорити голи, поговорити про улюблених гравців, згадати найкращі матчі – bitte schön, please, будь ласка! Виходить, нормальні мужики, такі ж уболівальники, як і ми.
Наступного ранку, зателефонувавши завідувачу відділу, збуджено повідомив:
- Є ексклюзивні інтерв'ю з президентом Німеччини Херцогом та колишнім державним секретарем США Кіссінджером про футбол!
- Ну що ж, непогано, – почув я в трубці рівний, без тiнi здивування, голос колеги. – Можеш включити їх до статті. І не забудь: часу у тебе в обріз.
Відповідальний редактор – Станіслав Лисак