Футбол як зброя: як матч відбору на чемпіонат світу-1970 спровокував війну
Окрім свого потенціалу до примирення спорт може бути приводом для застосування жорсткої сили. Як засвідчує практика світової політики, це трапляється доволі часто.
Досить згадати, що Олімпійські ігри не раз ставали каталізатором заворушень або символом насильства, а не втіленням кубертенівського ідеалу миру. "Кров у басейні" (1956), "Ніч Тлателолько" (1968), "п'ятиденна війна" в Грузії (2008), незаконна анексія українського Криму Росією (2014) та повномасштабне вторгнення Росії в Україну (2022) – лише окремі приклади цього зв'язку між спортом і силовою політикою.
Однак найяскравішим кейсом, безперечно, залишається La Guerra de Fútbol у Латинській Америці 1969 року. Саме його ми й проаналізуємо у цій главі. Почнемо з тези, що уряди вже давно визнали соціально-політичне значення футболу і використовують цей вид спорту для сприяння процесам державотворення, просування ідеологій та формування колективної ідентичності.
Футбол також є впливовим інструментом для урядів у досягненні інших цілей. Так було в 1969 році, коли Сальвадор розпочав воєнне вторгнення до Гондурасу після футбольного матчу.
"La Guerra de Futbol", що в перекладі з іспанської означає "футбольна війна", спалахнула після відбіркового матчу в Мехіко між двома державами за право участі у чемпіонаті світу з футболу 1970 року, в якому Сальвадор переміг Гондурас з рахунком 3:2. Незважаючи на перемогу і подив Гондурасу, Сальвадор розірвав усі дипломатичні відносини з Гондурасом і розпочав воєнне вторгнення до сусідньої держави після матчу 14 липня 1969 року. Хоча Латинська Америка відома своєю любов'ю до футболу, цей вид спорту не був основною причиною війни, яка тривала чотири дні і отримала назву "100-hour war".
Натомість футбол був використаний урядом Сальвадору як політичний інструмент, щоб переключити увагу своїх розчарованих громадян на дії громадян і уряду Гондурасу, які кривдили та виганяли сальвадорських іммігрантів. Відтак наростання напруженості між Сальвадором і Гондурасом надало сальвадорському уряду оптимальну можливість сформувати менталітет "свій – чужий" навколо подій футбольних матчів 1969 року. Зауважимо, що, прагнучи відвернути увагу громадян від внутрішніх заворушень і консолідувати власну владу, військовий уряд перетворив футбол на впливовий інструмент у цій війні, в основі якої лежав захист національної ідентичності.
І тут варто наголосити на тому, що національна ідентичність має ключове значення у спорті в Латинській Америці, особливо у футболі. Національна ідентичність — це сприйняття держави як єдиного цілого, втіленого в особливій культурі, традиціях і мові, а спорт є одним з головних механізмів її самосприйняття.
В основі національної ідентичності лежить почуття "ми", яке є потужним інструментом формування образу нації як "особи" з власною історією, прагненнями, уподобаннями та впізнаваними характеристиками. У міжнародних змаганнях національні команди представляють державу і фактично ототожнюються з нацією, тобто втілюють національну ідентичність, що особливо характерно для Латинської Америки з її палким уболіванням за футбольні збірні та їхніх лідерів.
Для подальшого розуміння причин цієї війни важливо проаналізувати роль футболу в Латинській Америці, щоб з'ясувати, яким чином його можна було використати в націоналістичних цілях для розв'язання воєнного конфлікту з іншою державою. Наприкінці ХІХ століття масова імміграція європейців принесла цей вид спорту до регіону . Футбол швидко поширився, оскільки долав межі 2 соціально-економічних класів і став символом різних культур, розділених расовими та класовими лініями.
Водночас у Латинській Америці він став також засобом зміцнення авторитарних, націоналістичних і класових вимірів ідентичності та культури. Футбольні суперництва, які впливали і на політику, і на колективну самосвідомість, були особливо помітними серед сусідніх держав. Громадяни нерідко ототожнювали себе з грою сильніше, ніж із державними інституціями, ідентифікуючи себе зі спортом на рівні району, регіону й нації.
У такий спосіб футбол перетворився на впливовий інструмент у руках політиків: його використовували для націоналістичних і класових маніпуляцій, створюючи образи "свого" і "чужого" як між державами, так і між різними соціальними й культурними групами всередині них.
Водночас ми пам'ятаємо, що мова має вирішальне значення у формуванні національної ідентичності, оскільки вона структурує та відображає те, як громадяни інтерпретують соціальні реалії. Ще важливішим є те, що ідентичності існують у різних історичних і географічних просторах та на різних рівнях суспільства — і саме це стало одним із ключових чинників футбольної війни.
Більшість сальвадорців, які іммігрували до південних департаментів Гондурасу, були корінними селянами з найнижчих соціально-економічних прошарків. Це означало, що їхня соціальна та культурна ідентичність різко контрастувала з ідентичністю іспаномовних метисних еліт Гондурасу та Сальвадору європейського походження. Отже, у футбольній війні визначальною була не лише національна належність, а й регіональна ідентичність мігрантів та їхній соціально-економічний статус.
Саме ці чинники сприяли ескалації напруженості між двома державами, оскільки значна частина гондурасців сприймала сальвадорських переселенців як загрозу своїй державі та економіці — так званих "безбілетників".
Напруженість між Сальвадором і Гондурасом накопичувалася майже три десятиліття, а найгострішим її виміром залишався земельний конфлікт. Сальвадор був приблизно у п'ять разів меншим за Гондурас, а темпи зростання його населення в 1960-х роках значно перевищували гондураські. До 1969 року в Сальвадорі проживало близько 3,7 мільйона осіб, тоді як у Гондурасі — лише 2,6 мільйона.
Унаслідок цього сальвадорці масово переселялися до малозаселених районів Гондурасу, де осідали дрібними фермерами. Закон про земельну реформу 1967 року започаткував послідовність подій, які зрештою вилилися у конфлікт, що проявився і на футбольному полі. Гондурас почав масово депортувати як нелегальних мігрантів, так і легальних громадян Сальвадору, які мешкали в країні роками.
Сальвадорці зазнавали фізичного насильства з боку місцевого населення: їх били, з'являлися звинувачення в тортурах і жорстокому поводженні. Це ще більше загострило напруженість між суспільствами й урядами обох держав.
Водночас дії Гондурасу посилили реакцію уряду Сальвадору. Так, з 1967 по 1968 рік вигнання бідних громадян Сальвадору з Гондурасу було мінімальним. Однак у 1969 році ситуація змінилася. Гондурас почав масово виганяти нелегальних іммігрантів із Сальвадору, а уряд Сальвадору закрив свої кордони для власних громадян.
Під час футбольних матчів сальвадорці розглядали Гондурас як агресора щодо своїх співвітчизників, називаючи вигнання дискримінаційним за національною ознакою. Іншими словами, гондурасців сприймали як ворожих і несправедливих стосовно нелегальних іммігрантів, що стало одним із ключових джерел напруженості між двома державами.
Водночас у 1960-х роках Гондурас був погано підготовлений до масового припливу сальвадорців через свої кордони. На початку ХХ століття країна лише почала розвивати власну економіку, реалізуючи такі проєкти, як будівництво доріг і залучення прямих іноземних інвестицій через бананові компанії, які контролювали значну частину території Гондурасу . Мігранти дедалі більше сприймалися як соціально-економічний тягар для держави, яка й без того перебувала у складному фінансовому становищі.
Оскільки Сальвадор відмовлявся врегульовувати проблему переселенців, уряд Гондурасу вдався до примусового виселення як найшвидшого способу зменшити напруженість. У відповідь Сальвадор закрив свої кордони для власних громадян, намагаючись змусити Гондурас переглянути Закон про земельну реформу, що стало важливим чинником формування передумов футбольної війни.
Значна частина гондурасців і політичної еліти з насторогою ставилася до припливу сальвадорців, вважаючи його соціально шкідливим. Більшість іммігрантів належали до так званих "кампесінос" – фермерів із найнижчого соціально-економічного прошарку Центральної Америки. Передусім їх сприймали як економічне навантаження для держави, яка була ще біднішою за країну їхнього походження, і коли крамниці, що належали легальним сальвадорським мігрантам, почали розширюватися та досягати успіху, багато гондурасців відчули, що їхні робочі місця "забрали".
Така ситуація була сприйнята як несправедлива й викликала заворушення. І хоча Гондурас значно перевищував Сальвадор за площею, менша держава могла похвалитися кращими економічними показниками.
У 1969 році ВВП Гондурасу становив приблизно дві третини від ВВП Сальвадору. Крім того, великі корпорації в Гондурасі, зокрема Chiquita, яка володіла близько десятьма відсотками території країни, прагнули розширити свою діяльність і розглядали сальвадорських іммігрантів як загрозу власним інтересам.
Погляди уряду Гондурасу та значної частини населення можна охарактеризувати як ультраправі, що проявлялося в переконанні, ніби сальвадорські іммігранти спричиняють подальший економічний занепад країни. Подібно до праворадикальних рухів, уряд дотримувався жорстких націоналістичних позицій і поширював ксенофобські наративи, стверджуючи, що як нелегальні, так і легальні громадяни Сальвадору користуються пільгами, призначеними для населення Гондурасу, тим самим позбавляючи біднішу державу можливостей для розвитку. У міру зростання напруженості суспільство дедалі більше було готове "захищати" свою країну, і події навколо футбольних матчів стали зручним приводом для цього.
Варто також нагадати, що мотиви Сальвадору беруть початок у глибокій недовірі нижчих соціальноекономічних верств до військового режиму. Травматична пам'ять про "La Matanza" – "різанину" 1932 року – десятиліттями формувала почуття страху та відчуження від влади. Ця масова розправа була здійснена режимом генерала Максиміліано Ернандеса Мартінеса, який започаткував епоху військових диктатур у Сальвадорі. Комуністичні повстання селян-кампесінос були жорстоко придушені, і внаслідок репресій загинуло близько 30 тисяч корінних мешканців. Це стало недвозначним сигналом: військовий уряд контролює країну й не терпітиме жодних викликів своїй владі.
Крім того, концентрація земельної власності в руках еліти різко поглибила соціальну нерівність між верхівкою та селянством, що ще більше посилило політичну нестабільність і підірвало легітимність правлячого режиму.
Єдність у сальвадорському суспільстві була серйозним викликом для уряду Сальвадору, який уже в 1968 році зіткнувся з хвилею жорсткої критики. Погіршення економічної ситуації спричинило політичні протести та зростання трудових конфліктів, що ще більше загострилися у 1969 році, коли уряд Гондурасу відмовився продовжити двосторонній договір про імміграцію 1967 року, оголосивши сальвадорських мігрантів незаконними загарбниками землі. Крім того, масовий відтік громадян Сальвадору до Гондурасу загрожував соціальними вибухами та підривав політичну підтримку режиму Санчеса в самій країні.
Водночас у колах сальвадорської влади дедалі чіткіше утверджувалася думка, що виходом із внутрішньої кризи може стати війна з Гондурасом, а футбол – зручним символом національного об'єднання. Дії уряду Гондурасу, який фактично толерував фізичне насильство проти сальвадорських мігрантів, викликали спалах націоналістичних настроїв у Сальвадорі й привели до безпрецедентної консолідації політичних сил та більшості населення на підтримку війни "на захист нації". Хоча сальвадорське керівництво, ймовірно, усвідомлювало тимчасовий характер такої єдності, війна дозволила перенести суспільну увагу з внутрішніх проблем на "несправедливі" дії Гондурасу.
У міру загострення двосторонніх суперечностей відбіркові матчі до Чемпіонату світу з футболу 1970 року перетворилися не лише на канал вивільнення масового гніву, а й на своєрідне символічне поле бою. Для пристрасних уболівальників ці ігри стали способом захисту національної гідності. У червні 1969 року відбулися три матчі плейоф, що визначали учасника фінальної частини чемпіонату світу.
Перший матч пройшов 8 червня в столиці Гондурасу – Тегусігальпі. Напередодні гри місцеві фанати всю ніч били по бляшаних каструлях і бочках, підривали петарди біля готелю, де розміщувалася команда Сальвадору, намагаючись позбавити суперника сну. Розрахунок справдився: господарі виграли з рахунком 1:0.
Сальвадорська сторона сприйняла поразку як несправедливу, оскільки вирішальний гол було забито в компенсований час. Ситуацію ще більше загострило самогубство Амелії Боланьйос після поразки її збірної. Вона була проголошена національною героїнею і символом помсти гондурасцям, що перетворило другий матч у Сан-Сальвадорі на подію з потужним політичним зарядом.
Матч-відповідь, який відбувся 15 червня в столиці Сальвадору, супроводжувався масовими актами залякування. Гондураську команду піддали нічним нападам: фанати розбивали вікна готелю, кидали всередину мертвих щурів, тухлі яйця та смердючі ганчірки. Щоб запобігти фізичним нападам, гравців довелося везти на стадіон у броньованих автомобілях. Під час виконання гімну Гондурасу національний прапор було спалено й замінено на брудну ганчірку під крики та свист трибун.
Військові оточили поле з автоматичною зброєю, намагаючись стримати насильство. Сальвадор переміг з рахунком 3:0, а після гри в столиці почалися заворушення: було атаковано автобуси та автомобілі, що прямували до Гондурасу, внаслідок чого загинули двоє гондураських уболівальників.
Коли новина про події в Сальвадорі дійшла до Гондурасу, в містах Сан-Педро-Сула і Тегусігальпа почалися погроми сальвадорських крамниць, а також напади на сальвадорців. Багатьох людей силоміць витягували з домівок і били. Це змусило близько 1 400 осіб щодня повертатися до своєї країни — переважно пішки. Будинки сальвадорців руйнували та спалювали, а тих, хто тікав, грабували дорогою.
Уряд Сальвадору звернувся до Організації американських держав (ОАД) із проханням втрутитися, звинувативши Гондурас у геноциді, проте, щоб запобігти подальшій ескалації, ОАД зайняла позицію нейтралітету. Третій і останній матч відбувся в Мехіко 26 червня, у якому Сальвадор переміг Гондурас з рахунком 3:2.
Незважаючи на перемогу та першу в історії кваліфікацію до чемпіонату світу, сальвадорське суспільство було охоплене жагою помсти і обуренням через відсутність міжнародної реакції на дії Гондурасу проти громадян Сальвадору. Уряд Сальвадору розірвав дипломатичні відносини з Гондурасом, обґрунтовуючи це тим, що гондураський уряд не покарав своїх громадян за злочини проти сальвадорських іммігрантів.
Обидві держави почали готуватися до війни, придбавши у приватних продавців винищувачі часів Другої світової війни. Примітно, що "футбольна війна" стала останнім збройним конфліктом, у якому застосовувалися поршневі винищувачі.
14 липня 1969 року Військово-повітряні сили Сальвадору завдали ударів по цілях у Гондурасі, зокрема по міжнародному аеропорту в столиці Тегусігальпі. Уже 18 липня, через чотири дні після початку війни, ОАД змогла домогтися перемир'я, яке набуло чинності за два дні. Лише 2 серпня Сальвадор почав виводити свої війська після того, як ОАД пригрозила економічними санкціями, а Гондурас пообіцяв гарантувати безпеку сальвадорським іммігрантам, які залишалися на його території, що стало вирішальним чинником зниження напруженості між двома країнами.
Фідель Санчес Ернандес, президент Сальвадору під час футбольної війни, був людиною з великим військовим досвідом, який використовував свою президентську посаду як прикриття. Національна партія примирення (PCN) виконувала роль цивільного фасаду збройних сил: у 1960–1970-х роках вона була домінуючою політичною силою країни й фактично існувала завдяки підтримці військових.
Власне в цьому й полягає значущість футбольної війни: військовий, який використовував державну владу у власних інтересах, не був для сальвадорців чимось новим. Президенти на кшталт Санчеса Ернандеса стали нормою ще з початку 1930-х років, а громадяни з нижчих соціально-економічних верств — передусім селяни — не могли ні довіряти таким режимам, ні ототожнювати себе з ними.
За цих умов події, пов'язані з футбольними матчами, створили для уряду унікальну можливість відновити порушений зв'язок між державою та суспільством. Тому, на відміну від свого гондураського візаві, президент Санчес активно долучився до воєнної мобілізації, відвідуючи війська та публічно заявляючи претензії на території в Гондурасі, де раніше мешкали сальвадорські селяни.
Постає закономірне запитання: якою була логіка дій уряду Санчеса Ернандеса? Зіштовхнувшись з економічною кризою, спричиненою падінням світових цін на каву та бавовну, режим прагнув відвернути увагу суспільства від внутрішніх проблем, зокрема від напруження, пов'язаного з поверненням десятків тисяч сальвадорських мігрантів у вже перенаселену країну. Саме тому підготовка до війни з Гондурасом розпочалася ще за кілька тижнів до третього матчу в Мехіко — у той час як гондураський президент робив ставку на посередництво Організації американських держав.
Футбольна війна яскраво демонструє, що в умовах політичної нестабільності уряди можуть використовувати спорт як інструмент відволікання уваги від проблем, які загрожують їхній легітимності. Ключовим у цьому контексті було те, що Санчес – якого сприймали насамперед як військового – публічно ототожнював себе з армією, відвідуючи солдатів і фактично схвалюючи воєнне просування на території Гондурасу, з яких були вигнані сальвадорські громадяни.
З огляду на тривалу історичну пам'ять про "La Matanza" генерала Максиміліано, така поведінка дозволяла інтерпретувати Санчеса не лише як чергового військового диктатора, а як президента, що нібито став на захист простих і пригноблених сальвадорців.
Більше того, такі дії мають темніший і тривожніший вимір. У цьому випадку президент намагався сконструювати ідентичність "свій-чужий", пов'язану з насильством навколо футбольних матчів, тим самим формуючи, умовно кажучи, інклюзивну сальвадорську національну спільноту. Це стало можливим тому, що громадяни сильніше ототожнювали себе з футболом, ніж із власною державою.
Як зазначає Джон Грікс, національні збірні зазвичай сприймаються як представники держави і часто "прирівнюються" до самої нації. Інакше кажучи, "стогодинна війна" є показовим прикладом цілеспрямованої маніпуляції національною ідентичністю з боку уряду, який прагнув утримати свою владу.
Дії сальвадорських уболівальників розпалили різкий націоналістичний запал, характерний для значної частини гондурасського суспільства, яке вдалося до насильства як, на його переконання, єдиного способу відновити справедливість. Спалення прапора Гондурасу було не просто актом образи, а символічним посяганням на державний суверенітет. У державних школах Гондурасу з дитинства прищеплюють культ прапора, навчаючи поваги до нього як до символу миру, єдності, свободи та справедливості.
Конституція країни (стаття 315) передбачає, що, хоча спеціальні санкції за наругу над прапором прямо не прописані, будь-яка неповага до національних символів карається позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років і штрафом у розмірі від п'ятдесяти до ста тисяч лемпір. Крім того, прапор дозволено спалювати лише у виняткових випадках – коли він став непридатним для використання або торкнувся землі під час офіційної церемонії, – адже він уособлює національний суверенітет Гондурасу. У такому контексті багато гондурасців сприйняли події як прямий виклик власній національній гідності.
Варто також пам'ятати, що п'ять зірок на прапорі Гондурасу символізують єдність між "п'ятьма сестрами" – державами Центральної Америки. Тому його спалення можна тлумачити не лише як образу однієї країни, а й як символічний напад на зв'язок між колишніми іспанськими колоніями регіону. Назва "футбольна війна", яку запровадив польський журналіст Ришард Капусцінський, у цьому сенсі є доволі точною: саме футбольні матчі різко загострили логіку "свій-чужий" серед громадян обох держав.
Водночас ця війна яскраво демонструє, наскільки значущим є футбол у Латинській Америці та як політичні лідери здатні використовувати його для консолідації влади або відволікання суспільної уваги в моменти внутрішньої нестабільності. Сальвадор не мав змоги ефективно впоратися з поверненням своїх громадян через дефіцит придатних для обробітку земель і глибоку соціально-економічну напруженість, породжену концентрацією землеволодіння в руках вузької еліти.
Додатковим каталізатором стало рішення Гондурасу не продовжувати імміграційний договір 1967 року та почати примусове виселення мігрантів назад до Сальвадору. На цьому тлі відбіркові матчі до чемпіонату світу ФІФА 1970 року були сприйняті в обох країнах із сумішшю очікування, гніву та прагнення помсти, що й зробило їх вибухонебезпечним політичним тригером.
Уряд Сальвадору визнав футбол потужним соціально-політичним інструментом, здатним створити менталітет "свій-чужий", корисний для переключення уваги громадян на інші питання. В історії Латинської Америки цей вид спорту допоміг зміцнити ідентичність держав, що були колишніми колоніями Іспанії, адже громадяни ототожнювали себе з футболом на рівні місцевих спільнот, регіонів і нації загалом.
Таким чином, коли політикам потрібно було заручитися підтримкою або об'єднати свою державу, футбол ставав найефективнішим засобом. У 1969 році цей вид спорту надав громадянам Сальвадору можливість згуртуватися та ідентифікувати себе і зі спортом, і з урядом, тим самим сприяючи формуванню ідентичності, яка контрастувала з Гондурасом.
Футбольні матчі, що в підсумку призвели до війни між Сальвадором і Гондурасом, можна також розглядати як кейс радикалізації вболівальників, які прагнули забезпечити перемогу своєї національної команди. Однак поразки та дії опонентів швидко почали інтерпретуватися як замах на національну гідність, що в поєднанні з напруженням, викликаним земельною реформою та міграційною кризою, переросло у війну за футбол.
Отже, історичне й к ульт урне значення футболу глибоко вкорінилося в уявленнях латиноамериканських суспільств і виявилося політично придатним у моменти кризи – зокрема як інструмент мобілізації, легітимації влади й навіть здобуття електоральної підтримки.
Зрештою, футбольна війна, підживлена ксенофобськими настроями, економічними труднощами та політичною напругою, стала наслідком розмитої межі між спортом і національною ідентичністю. У латиноамериканському контексті футбол часто сприймається як "серце нації", а атака на національну команду – як атака на саму державу. Це перетворює спорт на небезпечний інструмент у руках політичних еліт, які прагнуть зміцнити власну владу.
Інакше кажучи, футбол – спорт мас – може бути використаний як форма символічної зброї для досягнення політичних цілей: від ототожнення уряду з "простим народом" до створення ілюзії соціальних змін, що відвертає увагу від структурних проблем і приглушує спротив існуючому порядку. Таким чином, футбольна війна змушує замислитися над тим, чи не є цей вид спорту, який так часто проголошується силою, здатною об'єднувати й змінювати світ, водночас і димовою завісою, що приховує соціальну несправедливість та політичні маніпуляції.