Найгучніша історія про жагу до свободи: як Віктор Корчной публічно принизив Карпова та втік з СРСР
XX сторіччя мало велику кількість цікавих шахістів, зокрема й в СРСР. Це був цікавий час, коли до шахових матчів готувались не за допомогою комп'ютера, а великою кількістю задач, книг та розбором ситуація безпосередньо за шахівницею.
Також це був дуже цікавий час в історичному контексті: протистояння Сходу та Заходу, капіталізму та соціалізму, демократії та автократії, незалежності та лояльності до правлячих класів.
Сьогодні ми пропонуємо згадати найбільшу гучну втечу з СРСР серед шахістів – Віктора Львовича Корчного, який мав наслідки зовсім не такі, які були у Льва Альбурта.
Успіх за шахівницею – не гарантія спокійного життя
Станом на 1976 рік Корчной був одним з кращих шахістів СРСР та світу – він чотири рази вигравав національну першість, одного (на той момент) разу виграв міжзональний турнір та змагався з Анатолієм Карповим за звання чемпіона світу.
Попри такі успіхи, гросмейстер не був щасливою людиною – він вважав себе приниженим через те, що залежить від системи, а не від себе, свого вибору.
"В СРСР шахова кар'єра залежала не від рівня гри, а від рівня лояльності", – прямо казав Корчной.
У 1974 році відбувся матч за право грати з Робертом Фішером за чемпіонство світу, у якому Віктор Львович зустрічався з Анатолієм Карповим. Цей гросмейстер і був, і є людиною системи – тоді радянською, а зараз російської.
Протистояння тривало понад два місяці і у 24-х партіях перемогу святкував Карпов, який згодом став чемпіоном світу через відмову Фішера грати. Цікаво інше: організатори фіналу відверто демонстрували, кому віддають перевагу, за кого вболівають і кого вважають фаворитом. Карпова зустрічали бурхливими аплодисментами, тоді як Корчной входив в ігровий зал або під три-чотири сплески, або взагалі під гул публіки.
Ще один момент, який ілюструє ставлення радянських функціонерів до шахістів: коли Корчной дивився у роздумах над своїм наступним ходом, Карпов стояв у нього за спиною у буквально "пилив" поглядом. Після запитання від Віктора Львовича, чи не хоче Карпов щось йому сказати, гросмейстер отримав зауваження від судді. Красномовно. Команда Корчного подала на таку поведінку Карпова скаргу, яку розглянули одразу після завершення матчу.
"Співробітник Спорткомітету Батуринський домігся, щоб матч відбувся у Москві. Я просив почати гру о 16:30, Карпов захотів о 17:00 – звісно, вибір очевидний. На переговорах був присутнім Федерації шахів СРСР Авербах – колись ми були у добрих стосунках, але потім він обрав Карпова.
Я відправив йому записку: "від боязкості до зради – один крок, але з Вашими даними Ви легко подолаєте цю відстань". Оскільки всі були проти мене – я йшов проти всіх."
Програвши матч, Корчной дав доволі відверте інтерв'ю югославському виданню ТАНЮГ, яке сколихнуло радянське шахове суспільство.
"Влада обрала своїм фаворитом Карпова. Він – стовідсотковий росіянин, я – ні. Карпов – представник робітничого класу, а він у нас за Конституцією – влада. Я – ні, інтелігенція. Карпов слухняний, а в мене особиста справа з купою порушень. Нарешті він молодий і перспективний, а я на 20 років старше", – розповів тоді Корчной, а згодом зафіксував у книзі "Шахи без жалю".
Також гросмейстер поставив під сумнів майстерність Карпова – грою він його не вразив, а виграв за великим рахунком через психологічний та партійний тиск.
"Я вважаю, що Петросян, якого я переміг у півфіналі, краще за Карпова розуміє шахи".
"Ані Спаський, ані Полугаєвський, не поступаються йому за своїми талантами. Вважаю, я можу себе зарахувати до цих гросмейстерів."
"Карпов не має великого шахового арсеналу. Не можу стверджувати, що мій суперник має якесь блискавичне майбутнє", – ось такі тези в інтерв'ю озвучив тоді Віктор Львович.
Звісно, така подія не пройшла повз Комітет – на рік Корчной став невиїзним, пропускаючи цікаві та сильні шахові турніри. Також йому знизили стипендію.
Також розпочалась кампанія з приниження Корчного – відкритого листа опублікував Тігран Петросян, а згодом й Федерація шахів СРСР. ЗМІ запустили також публікацію "листів пролетаріату", в яких хвалили Карпова та висловлювали своє розчарування й "а-та-та" Корчному.
Після цього шахіст склав "лист вибачення", який редагував журналіст Віктор Васильєв – партія його не прийняла, а за публікацію співробітник газети "Радянський спорт" отримав догану.
Поворотний 1976 рік
Влітку Корчной вирушив на турнір IBM в Амстердамі й ухвалив принципове рішення: додому не повертатись. Шахіст отримав гарантії від Макса Ейве, що його здобутки та можливість грати залишаться при ньому, після чого Корчной приїхав до поліції з написаною одним з суперників фразою "political asylum" – політичний притулок.
І хоча цього він не отримав, але шахісту видали посвідку на проживання, а згодом він перебрався до Швейцарії – там гросмейстер отримав громадянство і почав виступи за місцеву збірну.
"Я був не першим, хто втік з СРСР. На момент початку 1977 року ми мали 43 тисячі тих, хто не повернувся. Не так і багато для населення у 250 млн, але як важко це було зробити!", – писав Корчной.
Згодом радянська Федерація опублікувала колективний "лист засудження" гросмейстера – його не підписали лише чотири людини: Спаський, Ботвинник, Бронштейн та Гулько. Борис Васильович тоді вже перебував у Франції, а решта шахістів одразу відчула результати непокори – почались проблеми з виїздом на закордонні турніри. Донька Ісаака Болеславського з часом розповідала, що відмова підписати означала протипоставити себе системі й фактично опинитись поза "шахової еліти".
Разом із цим Корчного одразу оголосили зрадником, позбавили громадянства, спортивних здобутків та "взялись" за сім'ю. Першим під удар потрапив його син Ігор – хлопця з матір'ю не випустили за кордон, а згодом намагались забрати до армії попередньо вигнавши з інституту. Це була формальність, яка дозволяла раз і назавжди позбавити його шансів залишити СРСР, оскільки після служби йому гарантовано зробили б формулювання у воєнному білеті "володіє секретною інформацією". Згідно із записками КДБ № 1167-А від 12.06.1978 та № 2093-А від 30.10.1978 випустили також постанову Секретаріату ЦК КПРС про недопущення виїзду членів сім'ї Корчного.
Ігор рік бігав від військкомату, але все ж потрапив до тюрми за статтею "ухилення від військової служби". Вирок – 2,5 роки за ґратами. До речі, с цього приводу навіть вийшло повідомлення ТАСС: "Відбувся суд над сином відомого своєю скандальною поведінкою гросмейстера Корчного". Сім'я возз'єдналась лише у 1982 році.
Щасливе завершення
Після надання політичного притулку у Швейцарії Корчной продовжив активно виступати за цю країну, досягаючи при цьому високих результатів. Разом зі своєю новою збірною шахіст взяв участь у десяти Олімпіадах, одного разу принісши Швейцарії шосте місце.
У 1978 році відбувся матч за чемпіонство світу, в якому Корчной після перемоги на турнірі претендентів зустрічався з Карповим. Гра була напруженою, ситуація навколо матчу – ще більше. Команди звинувачували одне одного в гіпнозі, сканували стільці через рентген, скаржились на дзеркальні окуляри претендента.
У підсумку, Карпов захистив звання чемпіона світу – 6:5 та 21 нічия. Вже дуже скоро Корчной знову виграє турнір претендентів і знову зустрінеться з представником СРСР.
Черговий матч суперників відбувся в Італії, а навколо шахістів знову кружляли політичні питання. Сім'я Корчного продовжувала боротись за право виїхати з СРСР, Карпов успішно грав роль "обличчя радянських шахів у світі".
Корчной знову програв, зігравши слабіше за попередній матч – 6:2 на користь Карпова, 10 нічиїх, але головна перемога того року була саме за ним – сім'ю випустили з країни.
"Мільйони вважають мене дисидентом, людиною, яка боролася за те, щоб Радянський Союз розпався. Але це не так. Я просто хотів грати у шахи. І втік із Союзу, бо моїй кар'єрі загрожувала небезпека. Не я перший почав, це радянська влада втягнула мене у війну. Можна вважати так: борючись проти СРСР, я боровся за себе."
У 1990 році Горбачов повернув Корчному громадянство та дозволив повернутись додому. Віктор Львович відвідав вже тонучу країну, але відновлювати свої спортивні виступи за Батьківщину наміру не мав.
Корчной був одним з найстаріших шахових довгожителів, виступаючи на високому рівні вже у дуже серйозному віці. У 80 років він виграв ветеранський турнір на честь сторіччя Михайла Ботвинника.
Як і Лев Альбурт, Корчной не був дисидентом у прямому сенсі цього слова – гросмейстер хотів бути людиною. Давати інтерв'ю кому він хоче, казати те, що він хоче сказати, їздити туди, куди він хоче, а не куди дозволить партія. І помер шахіст вільним громадянином Швейцарії – у 2016 році від інсульту.
Шаховий спадок Віктора Львовича величезний, але так само значний і його вплив на політичну ситуацію у XX сторіччі – спочатку відверте інтерв'ю, а потім і втеча буквально принизили радянську систему в очах Європи. Залізний кулак виявився не таким і залізним, а всесильні та всюдисущі комітетчики – не такі вже й всесильні, коли мова йде про бажання вирватись на волю.
Цікавий факт про те, звідки така жага до свободи: батько гросмейстера, Лев Меркурієвич Корчной, родом з Мелітополя, мати, Зельда Азбель – з Борисполя.
Наостанок, анекдот від Корчного:
Один приятель питає іншого:
- Скільки даси за мою дружину?
- Нічого!
- Домовились!
