Командна гонка в біатлоні – четверо в "ланцюжку": дивна дисципліна, яка канула в Лету
Чи знаєте ви, що таке біатлонна командна гонка? Якщо так, то ви або добре орієнтуєтесь в історії біатлону, або дуже давно за ним слідкуєте. Цей досить нетривалий експериментальний формат використовувався на змаганнях під егідою IBU наприкінці ХХ століття і відрізнявся від вже звичної естафети тим, що всі учасники команди стартували одночасно й мусили фінішувати разом, долаючи дистанцію єдиним "ланцюжком".
Командна механіка
У командній гонці, яку також називали командним спринтом, брало участь по чотири біатлоністи однієї статі від кожної країни. У 1989-1993 роках чоловіки бігли 20 кілометрів, а жінки – 15 км. З 1994-го дистанцію скоротили вдвічі – до 10 км та 7,5 км відповідно для чоловіків і жінок. Кожен учасник робив по одному заходу на стрільбище, поки партнери по команді на нього чекали.
Команди стартували з інтервалом в одну хвилину. Боротьба з суперниками була не стільки контактною, як заочною – так само як в індивідуальному спринті. Дистанція розділялася на три кола, між якими було два вогневих рубежі – з положень лежачи та стоячи. Перший та другий стартовий номери стріляли лежачи, третій та четвертий – стоячи.
Поки двоє стріляли, їхні напарники відпочивали в зоні очікування. За кожен промах накладався штраф – біатлоністи виконували штрафне коло. І хоча свої промахи кожен відпрацьовував особисто, страждала від того вся команда, оскільки фінішний час фіксувався за останнім (найповільнішим) спортсменом. Ба більше, всі четверо членів команди мусили перетнути фініш практично разом – з інтервалом у 15 секунд, інакше на збірну накладався хвилинний штраф.
Особливістю формату була саме командна взаємодія: через те, що час вимірювався за останнім у квартеті, найсильніші біатлоністи не могли "злетіти" вперед, залишивши напарників. Ідея полягала в тому, щоб "програвали" не індивідуально, а разом із командою. Тож всі стартували й фінішували сукупно, а це, своєю чергою, мало надавати гонці особливої драматургії, адже результат залежав від командної координації.
Попри те, що через найслабшу ланку все одно часто страждала вся команда, тренери, як і в естафетах, вибудовували тактику: визначали послідовність стрільців, продумували, хто краще стріляє лежачи чи стоячи.
Після 1993 року, врахувавши "марафонську" як для біатлону дистанцію, її скоротили вдвічі, щоб дещо додати динаміки. Проте ці зміни не зробили командний спринт більш популярним: він залишився досить "ізольованим" від решти дисциплін, що в підсумку призвело до його зникнення на змаганнях під егідою IBU.
Українські досягнення
Досить непогано виступали в командній гонці українські біатлоністки. Зокрема у 1996-му Тетяна Водоп'янова, Олена Петрова, Олена Зубрилова та Ніна Лемеш стали віцечемпіонками світу, випередивши француженок, яким дісталася "бронза", лише на три секунди.
Наступного 1997 року майже цим же складом українки стали бронзовими призерками світової першості: тоді замість Лемеш у четвірці була перша олімпійська призерка в історії незалежної України Валентина Цербе.
Також були в нас призові місця і на етапах Кубку світу, однак, на відміну від естафет, на перший щабель наша команда піднятися жодного разу не змогла. Здебільшого це пов'язано з тим, що командні гонки проводилися нечасто, а нав'язати боротьбу німкеням, які тоді домінували в біатлоні, можна було хіба у випадку помилок останніх, що ті дозволяли собі вкрай рідко.
Причини зняття з програми
Хоча інноваційність командної гонки приваблювала частину федерацій, з часом стало зрозуміло: формат не прижився в офіційній програмі. Причини цього – сукупні. По-перше, дисципліна не була включена до олімпійської програми, а отже не мала "найпрестижнішої" уваги. У роки Олімпіад замість неї проводили окремі "командні" чемпіонати світу (наприклад, у 1994-му – в канадському Кенморі перед етапом Кубку світу), але далі Міжнародний союз біатлоністів (IBU) вирішив оптимізувати календар.
По-друге, сам формат виявився складним для сприйняття глядачами під час телетрансляцій. Фактично на трасі одночасно бігло багато атлетів, і слідкувати, хто куди "дівся" після промаху, було не дуже зручно. Це був фрагмент історії біатлону, який не знайшов відгуку в масовій аудиторії. Інші дисципліни – особливо персьют і масстарт – виявилися значно яскравішими й легшими для розуміння, тому їх швидко розвивали.
По-третє, IBU прагнув збалансувати програму та впровадити нові види – наприклад, згодом з'явилася змішана естафета, яка вже у 2006-му дебютувала на Олімпійських іграх. Натомість командну гонку після 1998-го припинили включати у розклад.
Усього за її існування було проведено досить небагато командних спринтів (лише по кілька на сезон), що на фоні естафет і особистих гонок виглядало зайвим. Тож дисципліну викреслили з програми Кубку світу та чемпіонатів світу, остаточно завершивши епоху "командної гонки".
На узбіччі історії
Спортсмени до командної гонки ставилися по-різному. Частина біатлоністів цінувала її за можливість підтримувати партнерів безпосередньо під час проходження траси у складних умовах. Проте багато хто йшов на старт "бо треба", а не заради особистої слави, адже ця дисципліна не впливала на залік Кубку світу й не надавала додаткових олімпійських перспектив.
Врешті-решт, більшість федерацій віддали пріоритет популярним естафетам і новим масстартам, і місця для командної гонки в календарі не знайшлося – вона опинилася на узбіччі історії. Та все ж цей досвід із 90-х залишив помітний слід в історії спорту й дозволив біатлону еволюціонувати до одного з найбільш захопливих і яскравих зимових видів.
