Історія Дарини Міроненко: від чемпіонства в Україні до тренувань з чинним гравцем НБА

Чи цікавились ви раніше жіночим українським баскетболом? Якщо так, то мали б чути про нашу сьогоднішню героїню. Дарина Міроненко виступала за юнацькі збірні України різних вікових груп, викликалася до національної команди, та була частиною чемпіонського складу Прометея сезону-2020/21.

Саме у складі Прометея Міроненко зустріла повномасштабне вторгнення, яке докорінно змінило її життя. Зараз Дарина живе в США, виховує доньку та… тренується під керівництвом чинного гравця НБА Андре Драммонда.

Про це та не тільки - читайте в цьому інтерв’ю.

– Чому ви почали займатися баскетболом?

– Якщо чесно, я ніколи не думала про баскетбол. Мій тато планував мене віддати на гандбол, але тренер з баскетболу побачив нас раніше і перехопив. Це було у 2006 році в Кривому Розі, тобто я почала займатися у 7 років.

– Пам'ятаєте свій перший матч за професійну команду? Розкажіть трішки про свій дебют.

– Насправді мені більше запам'ятався не перший матч, а те, як я приїхала до Києва в Динамо. Я була сама, без батьків. Приїхала в дорослу команду. Був страх, але також було дуже цікаво, як усе пройде: Перша зустріч із тренером, новим для мене, зустріч із новою командою.

– У вашій кар'єрі було ще декілька команд: Дніпро, Франківськ та Прометей. Який період і в якому клубі запам'ятався найбільше?

– Кожна команда запам'яталася своїм. У Динамо, на жаль, був не дуже добрий досвід, але також є приємні спогади. Перший сезон у команді був чудовим для мене. Проблеми почалися, коли я перед наступним сезоном отримала травму.

У Франківську було дуже багато класного. Як і поза майданчиком, так і на ньому. Тут тренер дав мені можливість показати себе, вірив у мене. Я багато грала, старалася, багато забивала. За майданчиком, із дівчатами завжди було весело. Ми жили на "даху" вчотирьох. Завжди щоп'ятниці дивилися "Холостяка" (сміється - прим.).

Дніпро - це також найкращий час, тому що тут були і перша збірна, і мої перші подруги з баскетболу. Я після першого року дуже додала у всьому, це завдяки тренерам у Дніпрі. Потрапила в одну, другу збірну, все було добре. Правда, ми грали молодим складом, у нас середній вік команди був 16-18 років, а проти нас грали дорослі дівчата. А ще саме в Дніпрі я познайомилася зі своїм чоловіком. Тому Дніпро - назавжди в моєму серці, це моє улюблене місто в Україні.

Ну а Прометей, це справжнісінький баскетбол. Від контракту до гри. Клуб надав усі умови. Як то кажуть "все тобі, тільки грай". Ми навіть мали спонсора Nike. Тут я вперше зіграла зі знаменитими легіонерами із США та Європи, а також з нашими дорослими гравчинями. Було дуже важко, але коли ти розумієш для чого все це, то хочеться повернутись назад. Сумую. Сумую також за подругами. Теж, як кажуть, буде, що дітям розповісти.

– Який матч для вас найпам'ятніший, і чому саме він?

– Хм, напевно, той матч де я найкраще зіграла. Все, що не кинула, все забила. Це була гра проти Динамо за Франківськ. Я забила 32 очки у тому поєдинку. Було приємно чути від колишнього тренера Динамо після гри, що я молодець.

– Ви були на зборах з національною збірною України, грали в юнацьких збірних різних вікових груп. Хто з партнерок найбільше виділявся у складі?

– Якщо говорити про дорослу збірну України, то ми маємо лідера нашої команди. Це Аліна Ягупова. Я ще з нею ніколи не була на зборах і не грала. Але завжди стежу та вболіваю. Якщо говорити за інші збірні, та й загалом, усі дівчата молодці. Бо до збірної поганих не беруть (посміхається - прим.).

– За ким зі своїх партнерок продовжуєте слідкувати? Чи підтримуєте з кимось зв'язок?

– Так, звичайно, підтримую. Багато хто роз'їхався після початку війни. Хтось у Європі грає, хтось згодом повернувся до України. Слідкую за Балабан Вікторією, вона грає у Литві. Спостерігаю за Вітою Горобець, вона повернулася в Україну. Та й так просто дивлюся усі ігри. Спостерігаю через інстаграм за успіхами дівчат.

– Початок повномасштабного вторгнення ви зустріли в Прометеї. Розкажіть, яким був цей період?

– Коли пішли чутки, що щось буде, то наше керівництво клубу вирішило вивезти нас до Європи. Жіночу команду до Болгарії, чоловічу, здається, до Латвії, вже не пам'ятаю. Вони це зробили, щоб зберегти американських гравців, тому що тоді Байден сказав усім громадянам США виїхати з України.

Я, якщо чесно, новини не дивилася, ні про що не думала. Навіть коли ми вилітали з країни, не подумала взяти із собою більше речей, грошей. Тому що думала пересидимо і повернемося. Наш клуб навіть зробив чартерний рейс. Так, 14 лютого 2022 року ми вилетіли з України.

24 лютого ми мали дуже важливу гру в Болгарії з Мерсін (Туреччина), за вихід до півфіналу Eurocup. І ми вранці встаємо, на сніданку всі вже плачуть. Ніхто не знає, що робити. І на гру ми виходили з прапорами та зі сльозами на очах. На жаль ми цей поєдинок програли, матч-відповідь в Туреччині теж, і вилетіли з чемпіонату.

На цьому клуб припинив своє існування. Було дуже боляче. Усі ходили сумні. Не знали, що робити далі.

– Ви зараз живете в США, чи продовжуєте займатися баскетболом?

– Я повернулася до баскетболу тут не відразу, тому що народила і мені потрібен був час на відновлення. Вперше я пішла на корт потренуватися для себе через 2 місяці після пологів, але саме до тренувань - це через рік. Я тренувалася з місцевими дітками, їхній тренер - наш український фахівець, який живе у США з 1985 року.

А цього року я знайшла нарешті команду. Це The Miami VIS - аматорська команда, вони грають в аматорських лігах Маямі, але з великими перспективами. Активно шукають спонсорів, розвиваються. Я думаю, все вийде. Поки що мені подобається те, що я частина їхньої родини. На щось більше потрібен час, а я з дитиною 24/7.

– Чи важко було повернутися до спорту після народження дитини?

– Так було важко, але тільки тому, що мені потрібно було більше часу на тренування, частіше ходити. А якщо виходить займатися раз на тиждень, і то якщо пощастить, то важко повернутись до кондицій. Я ще досі не у своїй найкращій вазі.

До речі, у Прометеї нас дуже добре контролювали в цьому плані. Я б зараз не проти пройти збори та скинути своє зайве (сміється - прим.).

– Я чув, що вас тренує чинний гравець НБА. Розкажіть, як це сталося.

– Це трохи незвична ситуація. Нас в The Miami VIS до ліги готував один тренер. І коли я запитала в нього, чи залишиться він з нами на сезон, наставник сказав, що ні. Мовляв, у нас вже є тренер. Я питаю: "хто, і чому я цього тренера ніколи не бачила?". І лише тоді я дізналася, що нашим тренером буде чинний гравець НБА Андре Драммонд.

Взагалі я не сильно слідкую за НБА, більше за українцями, що грають тут: Михайлюк Святослав, Лень Олексій, Дмитро Скапінцев. Тому Андре я до цього не знала. І тут приходить бігмен такий, зріст десь 2,20. Ми одразу познайомились. Було незвично дивитися на когось знизу. І він такий високий та дуже класний.

Тоді сталася кумедна історія. Він розмовляє англійською незвично для мене, ковтає слова. І під час настанов Андре я нічого не розуміла, а він подивився на мене, і сказав: "She don't understand me" (Вона не розуміє мене - прим.).

Що ще запам'яталося? Коли у дівчини з команди був день народження, Драммонд оплатив все свято. Було дуже приємно, ми пішли в боулінг. Це був мій перший американський день народження, в колі американок. Але сам він не прийшов, лише оплатив. Думаю, з ним буде цікаво попрацювати в сезоні.

– А загалом, з яким тренером вам було найкомфортніше працювати у своїй кар'єрі?

– Усі тренери за мою кар'єру були дуже гарними, іменитими. З багатьма тримаю зв'язок. Намагаюся принаймні. Навіть не знаю, кого б виділила. Напевно, найближче мені тренерки збірної U-20 - це Кочубей Інна та Огороднікова Олена.

Вони, напевно, з усіх тренерів у збірних були настільки сучасними. Мабуть, тому що ще недавно були гравчинями. Їх хотілося слухати, хотілося грати у їхній збірній. Пам'ятаю, ми були в Іспанії на товариському турнірі та гуляли містом всією командою, тренерами, лікарями. Робили фото, дуріли, і тренерка Інна купила всім по морозиву. Наче й дрібниця, але для нас це було дуже сильно. Навіть не дрібниця, а ось такий ось приємний момент. Вона віддавалася нам всі на 100%.

А з Огородніковою нас пов'язала не лише збірна, ми потім грали в одному клубі (Івано-Франківськ). І я настільки її поважала та поважаю, що навіть у клубі зверталася на Ви. Це не про вік, це справжнісінька повага. Вона завжди зі мною додатково працювала після тренувань, я завжди до неї підходила і просила розповісти мені про мої слабкі сторони.

Навіть про життя вона так говорила, що хотілося слухати. І ми настільки з нею добре і тісно спілкувались, що вона була в мене на весіллі, і ми досі тримаємо зв'язок. Сподіваюся зустрітися з нею в Америці.

– Які у вас плани щодо свого баскетбольного майбутнього? Чи були пропозиції, і якщо так, то від яких клубів?

– Поки хочеться ось так виділяти час на тренування, грати в турнірах. Мені подобається грати тут, це як легіонери прилітають до України, а тепер я одна з них усіх тут. Вони мене прийняли, радіють, що я в команді. Підтримують.

Пропозиції були: Італія, Іспанія та південні країни, але я поки не готова їхати, моїй донечці лише 2 роки.

– Чим баскетбол в Америці відрізняється від баскетболу в Україні?

– Американці дуже сильно люблять грати 1 в 1, показати все, що вміють. А у нас більше командна гра. Мені іноді дуже складно з ними, коли я прошу пас, а вона лізе на трьох і промахується.

Але я також їх навчаю, як і вони мене, щоб я більше брала гру на себе. Не соромилася, так би мовити. В Україні ж все суворо, так було в нас у Прометеї. Ми грали як за книжкою, дисципліна. Я це люблю.

– Чи слідкуєте ви за українським баскетболом? Як оціните рівень жіночого баскетболу в Україні?

– Так я стежу звичайно, коли є час. У нас ще різниця в часі є, іноді я тільки прокидаюсь, а вони вже зіграли. Це якщо гра рання. Зараз у зв'язку з війною рівень трохи впав, оскільки багато гравців виїхали. Грають молоді, і ті, хто з дорослих повернувся.

Я чула, що наступного сезону знову гратиме київський Будівельник і вони планують зібрати всіх найкращих гравців, з тих хто є в Україні зараз. То ж дивитимемося і вболіватимемо. Думаю, вони сміливо можуть претендувати на медалі чемпіонату Суперліги.